Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Небезпека національного дейнецтва

Михайло Грушевський

Після того, як одна частина українського народу, української землі стала вже на національнім грунті, усвідомилася національно, прийняла й перевела через усе своє життя постулат всестороннього розвою, всеї повноти національного життя – ся справа рішена і для всього українського народу, для всіх живих і ненарожденних земляків на Україні і в розсіянії сущих. Ні поодиноким землякам, живим чи ненарожденним, ні цілим українським краям чи кутам уже не прийдеться рішати питання, чи бути українству, чи не бути, і як бути, то в яких границях культурного уживання чи життя?

Се питання рішене на практиці Галичиною, і виключати, ослобоняти себе від національного українського життя – значить підписувати собі свідоцтво убожества, нищети духовної, каліцтва національного, нездатності до життя і розвою, до праці й боротьби. Розуміється, ніякі українські краї такого свідоцтва собі не підпишуть; не заявлять, що вони українського національного життя, як воно в інших українських землях розвинулося, у себе мати й бачити не хочуть. Поодиноким українським землякам, щоправда, зісталася можливість утікати з позицій. Але, може, не тільки чесніш, а й для своєї людської гідності відповідніш буде їм держатися тих позицій, щоб, утікши, не завертатися й не доганяти українського руху, перехопленим якоюсь тильною сторожею українства.

Але за тими тильними сторожами є ще. Щось неясне, непевне, чого не видко ще. Але я чую його присутність, можливість його наближення. Се нерегулярне, не дисципліноване українське дейнецтво. Носителі національної виключності, темного націоналізму, шовінізму, темних інстинктів, обгорнених плащем національності.

Поступове українство останніх десятиліть зігнало його з поля. Але те темне не пропало. Залягло по комишах та чагарях, чекаючи темної хвилі, ослаблення чи відступлення з поля поступового українства, щоб вийти й зайняти поле собі. І се важно не тільки репрезентантам поступового українства, щоб поле зісталося за ним. Важно для всього українського народу, для всіх, хто матиме діло з ним, для всіх приятелів поступу, культури, людськості важно, щоб національне усвідомлення українського громадянства, українських мас сталося під прапором українства культурного, поступового, свобідного від всякої національної виключності, націоналістичного канібалізму і реакціонерства.

Національність все ж таки передовсім форма, в яку можна вкладати різний зміст. Можна аd lіbіtum з історичної традиції витягати афоризми в такім дусі, як «жид, лях і собака – то віра їднака», і розпалювати фантазію й інстинкти сучасного чоловіка образами ненависті, нелюдської жорстокості національних воєн України. І можна видвигнути елементи ідейні, прив’язання до людських прав, свободи й автономності, які просвічували українським народним масам в його рухах. Так само, розуміється, і в приложенні до сучасних відносин.

Від половини XIX віку провід в українськім національнім руху взяли носителі ідей поступових, які розігнали різних нічних птахів, що вили собі гнізда в темних кутах слов’янофільського реакціонерства, вроді «Маяків», «Москвитянинів» і т.п., панегіристів офіціального патріотизму і хулителів «розпусного Заходу». Від того часу українство велось і розвивалося в тіснім зв’язку з поступовими течіями, в дусі культурності, національної толерантності, подавляючи й викорінюючи всяку національну виключність і шовінізм, надмірне величання «національних святощів», зв’язане з легковаженням елементів загального поступу. Всякі збочення в сей бік діставали сувору науку, безоглядну ганьбу з боку тих, що задавали тон українському рухові.

Деяким провідникам українського руху можна навіть зробити закид, що вони, може, занадто вже були дражливі на всяку тінь якого-небудь націоналістичного «поползновения» і занадто картали, занадто загулюкували, застрашували громадянство жупелами націоналізму, шовінізму. Вони не вважали, що тим шовінізмом громадянство українське однаково грішило дуже мало, а сі вічні крики й настрашування ослабляли й без того слабку національну свідомість, орієнтування в фактах і відносинах з становища інтересів української національності, українського народу.

Але коли такий закид можливий з української сторони, то всякі сторонні й «об’єктивні» елементи повинні були цінити сю крайню обережність, сю надзвичайну, чи навіть надмірну уважливість проводирів українства на можливість якого-небудь конфлікту з ідеями згідної кооперації, спільного пожиття, спільної культурної й суспільної праці народів. Вони повинні дорожити сею непретензіозністю українського руху, готовістю обмежитися мінімумом умов, потрібних для забезпечення життя й розвою української народності й її національного розвою. Репрезентанти поступової суспільності великоруської чи польської, чи жидівської, взагалі всі прихильники поступу й толеранції, противники виключності і шовінізму чи на українській території, чи поза нею повинні бажати, щоб українство національно скристалізувалося в таких м’яких, лагідних формах, перебуло процес переходу до національного життя під сим знаком толерантності, культурності.

А коли сього не будуть тямити, коли, навпаки, будуть утрудняти нашу роботу коло національного усвідомлення української людності Росії в сім дусі, коло сотворення тривких підстав українського національного життя в такім напрямі, – то можуть діждатися чогось іншого. Репрезентанти поступового українства можуть дійсно не подолати перешкод і «трений», які творяться чи то активним поборюванням українства, чи пасивним противленням з боку суспільності великоросійської, польської, жидівської, з боку чи поступових, чи непоступових, але з національного боку однаково неусвідомлених елементів російської України, в додатку до рішучого противоборства правительственого і офіціозного.

Вони можуть не осягнути в ближчім часі своєї мети – скристалізувати українське національне життя вповні і, власне, в дусі поступовім, культурнім, толерантнім. Національна українська еволюція може лишитися недовершеною в сім напрямі. І тоді інстинкт національної самоохорони може прорватися в напрямі іншім: супроти індиферентизму чи неохоти до українства елементів поступових, він для урятування національного існування може податися в націоналістичний бік.

На сцену вийде те націоналістичне дейнецтво, зігнане тепер з поля, й заграти на струнах маси смичком націоналістично-демагогічним. І ті маси можуть відізватися на такі гасла далеко сильніше, як на гасла поступового українства. Всі ми бачили вже в подіях останніх літ, як не раз удавалося темним силам розбити союз народних мас з поступовою інтелігенцією, підцьковуючи їх против «панів». А я можу сказати, що навіть і серед українських селян, розмірно дуже розвинених в поступовім дусі, пропаганда з націоналістичною закраскою, але в демагогічнім напрямі знаходила дуже созвучний грунт.

Такі гасла, як «Україна для українців», «Україна без ляха, жида і кацапа», можуть серед мас знайти великий послух. Українство репрезентується демосом. Різниці класових і економічних інтересів дуже часто накриваються різницями національними. Українець – се селянин і робітник. Пани, поміщики, капіталісти – се люди інших народностей або від народної маси відірвані. «Самостійна Україна» – без панів, «Україна для українців» – розумій: для селян і робітників, – в такій інтерпретації сі гасла для мас звучать дуже привабно і я знаю, що вони знаходили серед них велике співчуття. Моральним авторитетом, національною дисципліною репрезентантам поступового українства удалося перебити проби такої пропаганди, зігнати її з поля. Але невдача поступового українства буде заохотою до нових виступів такого націоналістичного напряму. От тому еволюція українства в поступовім дусі повинна лежати на серці всім поступовим елементам російської України й її сусідів.

Українство «в небитіє» зведено бути не може. Іншої програми, ніж та, яку виробила йому еволюція поступового українства, йому накинути не можна, не сходячи з поступового грунту. Його можна ослабити, скалічити; але органічно, правильно розвиваючись, воно може іти тільки в напрямі всеї повноти національного життя. І всі поступові елементи мусять спочувати такому успішному, органічному розвоєві його в тім дусі культурності, поступу, толеранції, в якім ведеться воно. А всі поступові елементи України повинні приложити до того розвою рук, поки його органічний розвій не схиблений, поки провід його лежить в руках поступових.