Історія національного відродження

Михайло Грушевський

Історичні обставини українського народу складалися неприхильно для вироблення сильного, інтенсивного, одностайного національного почуття. Се правда. Але без національної традиції все-таки вони нас не лишили. Говорити таке – значить помилятися або свідомо брехати.

Почуття національне в своїй чистій, незмішаній формі – се продукт національного руху XIX віку. Дев’ятнадцятий вік доперва дав нам розуміння національності як організму, зв’язаного сумою спільних культурних моментів і передовсім самою отсею свідомістю, почуттям національної одності, незалежно від моментів політичних, релігійних, соціальних. В давніших часах поняття національності лучилося з поняттями політичної чи релігійної приналежності, контрастів класових, політичних, релігійних або підмінювалося ними. В історії українського народу народність не накривалася такими організаціями політичними чи релігійними в цілості, щоб під їх покровом могло вирости й виховатися сильне національне почуття, яке б обхопило й пройняло цілу сю народність – се правда.

Стара Київська держава не виховала почуття окремішності в українських племенах, хоч і була їх витвором; навпаки, всіма засобами своїми – вузлами політичної й релігійної організації, династичної зв’язі, спільного права і культури – вона постаралася тісніше зв’язати східнослов’янські племена, ослабити відміни й різниці в їх житті.

В новішій стадії окремішного політичного життя – за Гетьманщини XVII – XVIII в., – в сім державнім українськім житті брала участь тільки частина – менша частина української території, а внутрішній розлом – антагонізм старшини й народних мас дуже скоро нарушив одноцільність політичного настрою й політики навіть сеї автономної частини України.

Змушена вести боротьбу на два фронти, вона в дійсності все вагалася між сими двома фронтами, а з тим і національні відносини України не могли виробитися й усталитися відповідно. Навіть коли політика Гетьманщини вела до визначення різких граничних ліній між своїм, українським, і накидуваним – московським, московська адміністрація своєю демагогічною політикою вміла підрізувати, ослабляти до певної міри се протиставлення, а в Україні Правобічній в тім самім часі контраст українського і польського елемента викликав по реакції сильні нахили до Московщини. І в результаті треба признати, що навіть і в ті періоди, коли Україна жила політичним, державним життям (що Україна не жила ним – се ж неправда), се державне життя небагато зробило для вироблення національного почуття й свідомості в українськім народі.

Так само в сфері релігійній і культурній. Православіє назавсіди зісталося сполучником, який ослабляв національні контрасти України, Білорусі і Великорусі. Хоч культурна і національна фізіономія його була дуже неоднакова у всіх трьох народностей, але існування спільного, войовничого ворога – католицької церкви – все змушувало від часу до часу до тіснішого зближення в релігійній сфері.

Унія з національного боку була наручніша тим, що відграничувала українську стихію на обох фронтах – і супроти Польщі, і супроти Московщини; але релігійна політика Польщі тільки зогидила сю унію в очах української суспільності: як акт політичного і релігійного насильства вона зісталася чужою українському народові в переважній масі його, а її скасування зв’язало місцеве православне духовенство міцним зв’язком з офіціальною церквою й культурою Росії.

Ще перед тим культурна місія українців в Московщині XVII в. витворила тісні культурні зв’язки між Україною й Московщиною, а масовий перехід українського духовенства на вищі ієрархічні позиції в Великоросію при кінці XVII і в першій половині XVIII в. докінчив се тісне з’єдинення України з Великоросією, привчивши українські духовні круги приладжуватися до вимогів і поглядів великоруської суспільності, в якій вони побачили свою природженну паству. В результаті усе приготовило грунт для обрусенія, коли пішла відворотна хвиля офіціальної культури з Московщини на Україну.

Взагалі, самий посередній характер української культури між світом східним, візантійсько-орієнтальним, і західним – латинсько-німецько-польським, елементи, котрі вона в собі лучила й оригінально перетворила – не сприяв національному відокремленню. З чисто культурного становища сей еклектичний характер українського життя був навіть цінний, але він не встиг скристалізуватися сильно й твердо, і при слабкості чисто народних елементів, при конвенціональності (условності) літературної мови, при слабкім розвоєві взагалі свого культурного життя не відрізняв різко української культури від сусідніх: західні елементи зближали його до життя польського, візантійські – до життя московського. А решту доробляла політична перевага чи елемента московського, чи польського і правительственна система чи латинізації, чи обрусенія.

Та все-таки сей історичний процес щось дав, щось лишив для національної свідомості, національного самопочуття. Ні один з зазначених вище моментів не здолав накрити цілої української народності і дати їй одноцільну, сильно виражену закраску, але кождий з них визначив якусь сторону її, з котрого боку вирізнив її національні контури, а всі разом подали її фізіономію досить виразну.

Чи взяти релігійну боротьбу з кінця XVI і першої половини XVII в. – в ній супроти польського фронту дух національний, рух національний дав себе відчути дуже сильно. Так само в козаччині. Хоч в основі більше соціально-економічний, рух сей мав у собі також дуже сильно виражені національні елементи і в такій національній закрасці перейшов у традицію. Не бувши всеукраїнським в дійсності, він став таким в тій же традиції й підложив сильну підвалину до розвою української національної свідомості. «Козацько-руський» український народ протиставляв себе не тільки пансько-шляхетському строю Польщі, а й барсько-кріпацькому устроєві Москви. І Гетьманщина з її боротьбою за автономію против московської централізації теж не минула без сліду. В сфері культурній західні елементи виразно відрізняли українську культуру від московської, візантійські – від польської.

Так що метикування об’єктивних наших земляків, мовби минувшина українська полишила нас без усякої національної традиції, дуже розминаються з дійсністю. Коли історичний процес не скристалізував вповні української національності, не обточив і не обшліфував її всесторонньо, як се мало місце у деяких інших народностей, то він зазначив все-таки її національну структуру зовсім виразно. Не в зовсім закінченій формі, не сформований вповні, але все-таки з сильно зазначеними формами його кристалічної будови передав він сей кришталь часам відродження – щоб вони викінчили в його формах те, чого не доробила на нім історична еволюція.

І так навіть про попередні століття, кінчаючи вісімнадцятим, ніяк не можна сказати, нібито вони не дали нічого українському народові, дивлячися з національного становища, з погляду сформування українського народу як нації, його національного відокремлення й усвідомлення. Що ж казати за вік дев’ятнадцятий, вік українського національного відродження? Треба хіба повного незнання українського національного розвою, або дійти до гадки, що українство ще й тепер становить tabula rasa, чистий, незаписаний аркуш паперу, на якому можна свобідно робити «спробу пера і чорнила – що в йому за сила».

Треба хіба рахувати на повну неосвідомленість публіки, щоб представляти їй, мовби попередні віки, попередні покоління нічого не зробили, не заложили підстав українському національному життю, не доробилися ніякого національного інвентарю й випустили український народ в дезабільє, в костюмі Адама в широкий світ сучасного культурного життя. Треба замкнути очі й обернутися спиною до всієї культурної еволюції українського громадянства, його передових, поступових представників, щоб з міною билинного богатиря метикувати – куди його йти, котру дорогу вибрати?

Уже при кінці першої четвертини XIX в., під впливом західноєвропейських ідей романтичного націоналізму, підтримуваним враженнями слов’янського відродження, проявляються і на Україні значні течії такого націоналізму. З часом вони стають усе дужчі, ширені тодішньою літературою, тодішньою інтелігенцією. Націоналізм сей має характер неглибокий, чисто формальний, сильно наївний. Ідеалізує він українську минувшину, не піддаючи критичному розборові, не вникаючи в неї глибше. Ідеалізує народне життя, зверхні прикмети народного побуту, «народні святощі» етнографічно-історичного характеру. Починається культ народу як носителя вищої краси й правди; як сосуда, що містить під своєю сірою шкорупою всі можливі чесноти моральні.

При всій поверховності в сім українськім народництві є вже сильне почуття української окремішності. Се провансальська стадія українського відродження. Се «українофільство» в тім значенні, як означають ним тепер неглибокі, поверховні українські симпатії в протиставленні до свідомішого, глибше і серйозніше продуманого українства. Нас від сеї провансальської стадії ділить більше як півстоліття інтенсивного, гарячого, напруженого духового життя. Його треба пустити «на смарку», щоб стати на становище нинішніх провансальців української породи.

Уже кирило-мефодіївські братчики з грунту чистої естетики і антикварської етнографії перевели українство на підвалини соціально-політичні. В минувшості попробували вони відлучити зерно від полови, поступові, свободолюбні змагання українських мас і їх інтелігенції від пустого бліхтру (мішури), маловартої сухозлітки, що вабила очі попередніх поколінь. Пильнували зв’язати нове українство з тими свободолюбними, поступовими течіями в старім українськім житті і з сучасними загальноєвропейськими поступовими змаганнями, поставити його в різку опозицію всякому гніту, насильству, обскурантизму.

Не вдоволяючися самим культом народу, що, умиляючися над високим змістом скудельного народного сосуда, полишав самий народ далі в тій же поневірці, – вони висували соціальні й культурні потреби народу. Український народ мислили собі як рівноправний і ріднорядний член всеслов’янської федеративної системи і таку систему ставили як політичне завдання, політичний постулат.

Урядові репресії не дали можності поширитися сим ідеям в суспільності. Самі братчики в своїй пізнішій літературній діяльності проводили їх в тонах понижених, ослаблених. Але і при таких ослаблених тонах проповіді суспільно-політичного українства українське громадянство робить дуже цінні поступи в напрямі т[ак] ск[азати] соціалізації українства: в розробленні й усвідомленні соціально-економічних, соціально-політичних (чисто політична сторона його в сім часі відступає на другий план) і культурно-соціальних завдань українства. В тім лежить тривкий здобуток передостанньої четвертини XIX віку.

Остання чверть століття вертає до різкого і рішучого поставлення українських домагань, якому дали початок гарячі благородні голови кирило-мефодіївців. «Не викидаючи з пісні слова», пильнує воно розробити на всю шир, у цілім її змісті, програму українського національного руху. Обтрусивши містичну поволоку кирило-мефодіївських ідей, переносить воно українську справу з утопічної всеслов’янської федерації на грунт реальних відносин тих країв, в межах яких живе український народ, – Росії й Австро-Угорщини. В реальних умовах устрою й відносин сих країв ставить воно завдання суспільній та політичній роботі своїй суспільності, як загальну мету виставляючи розвій всієї повноти національного життя. Не вдоволяючися самим теоретичним розробленням національних постулатів української програми, передова частина українського громадянства в Росії й Австрії пильнує на практиці переводити сі постулати, працюючи над політичним і суспільно-економічним усвідомленням мас, організацією народних сил, розвоєм культурних засобів.