Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Мертва точка пройдена

Михайло Грушевський

Частинка правди в наведених вище і їм подібних міркуваннях про безвиглядність українства міститься в тім, що національна свідомість і навіть національне почуття у значної частини української суспільності і навіть в народних масах досить слабке в Україні російській. З чисто етнографічної безпосередності вона вийшла, але до національної свідомості, не тільки щодо повноти національного життя, не дійшла, і так висить на роздоріжжі.

І свідомій частині української суспільності дійсно припала в теперішній хвилі дуже тяжка задача – з одного боку, добиватися тих засобів, прав, спромог, що творять підставу національного життя; з другого боку – дбати про те, щоб розбудити у загалу громадянства приспане національне почуття або привести його до потрібної свідомості. А ще треба додати до того, що суспільність вся тепер захоплена іншими інтересами й мало цікавиться національними питаннями, так що й наклики до здобування національних прав та підстав національного життя, і наклики до розбудження національної свідомості, до уважливості для своїх національних потреб тепер стрічаються не раз з сильною апатією та байдужістю або й неприхильністю до такого «відтягання уваги суспільності від підставових питань» її життя в сторону «вузьконаціональних інтересів».

Так і будемо мати образ тої лихої години, в якій опинилася свідома українська інтелігенція Росії по знесенні заборон українського слова. З одного боку, треба б і перед постороннім світом показати, що справді ті заборони щось забороняли, якимсь дійсним змаганням ставали на перешкоді, і тепер, як заборони впали, ті змагання справді себе проявляють. Треба використати ту якусь спромогу щось робити і на те, щоб утрачений дорогий час надолужити.

А тут український обиватель, встаючи й лягаючи, тільки ворожить на пальцях: «розженуть чи не розженуть» або «буде погром чи не буде», і до національних справ його й арканом не притягнеш. І не диво, як той чи інший свідомий українець по всяких пробах і зусиллях впаде в «мехлюдію» і за «об’єктивним» земляком і собі почне думати: чи не прийняти рецепту Гамаліїла – полишити Господу Богу доводити, чи українство має життєві сили, чи ні, та записатися завчасу в провансальці й пуститися на дно.

«По-чоловічеству» се зрозуміло, але з становища громадського чи національного, з становища вимог теперішнього моменту така «меланхолія» ніяк недопустима. Сі вимоги моменту не дають часу й місця на гамлетівські пози й метикування на тему «бути чи не бути». Мертва точка давно перейдена українським національним рухом.

Українська національність давно наважилася «бути», й нашому поколінню доля, обставини судили не рішення сього питання, а піклування про те, щоб в рішучий момент дати відповідний розмах сьому рухові, підтримати на крутім завороті тяжкий віз українського відродження й спровадити його на битий шлях національного життя. Всі свідомі елементи української суспільності повинні напружити свої сили, аби не впав докір на наше покоління, що воно заспало українську справу в хвилю кризи, перелому й занапастило працю, змагання, страждання, понесені для охорони української національної індивідуальності попередніми поколіннями.

Мертву точку український національний розвій переступив. На початку XIX віку, на руїнах Гетьманщини, серед повного, як здавалося, упадку українського культурного й національного життя, серед розбиття української території на окремі частини, що затратили між собою майже всяку зв’язь і свідомість своєї національної спільності, – тоді можна було виправдати сумніви щодо життєвої сили українського елемента, щодо можливості його дальшого розвою, дальшого існування. Тоді могли люди, що не заглядали глибше до народного життя, говорити про українську мову «як ни живое, ни мертвое, исчезающее наречие», а українців трактувати як дуже інтересний з культурно-історичного боку, але осуджений на загибель, на вимертя народ – в тім роді, як індіани Північної Америки.

Наше ж покоління, маючи за собою ціле століття свідомої роботи передових людей нашої суспільності коло українського національного відродження на грунті культурнім і соціальнім, орудуючи далеко більшим запасом відомостей і помічень над історичним процесом українського народу і народним життям, – сеї привілегії невинної невідомості і свободи тикати пальцем в небо вже не має. Здобутки праці й змагань попередніх літ зовсім ясно визначили дорогу національному рухові й виказали наші національні ресурси, активи й пасиви нашого національного балансу. Треба або безцеремонної невіжі, або хитрого фарисейства, щоб, ставши спиною до сього всього, розводити теревені на тему «бути чи не бути» – чи заходитися коло українського національного розвитку, чи вважати се діло пропащим?

Вся попередня історія українського відродження визначила ясно завдання нинішнього моменту: привести все українське громадянство до зрозуміння потреби повноти культурно-національного життя, начеркненої працею передових представників нашого народу і вже відчутої й прийнятої свідомішими частями нашої суспільності на Україні російській, а ще більше – австрійській, та заложити підстави, потрібні для такого повного національного життя.

Се обов’язок сучасних українців, нашого покоління так ясний і неминучий, як тільки бути може – «песій обов’язок», як кажуть галичани, від якого нема ані увільнення, ані апеляції. Свідомість його треба прищепити кождому нашому земляку, від малого до старого, від школяра до різних «генералів» нашої суспільності. Треба переконати, що всякий, хто перед лицем сього ясного обов’язку тягне набік чи то розмовами про ширші задачі нинішнього моменту, які, мовляв, не дають змоги думати поруч них про потреби свого народу й своєї суспільності, чи наміряється просто уєдини-тися «под сень струй», щоб на свободі розміркувати, чи має українство підставу для свого дальшого розвою, чи ні, – що всякий такий українець – се простий дезертир; не «тоже малорос», а «теж виродок» українського народу, який покидає його в найтяжчу, найважнішу хвилю його життя. Нехай він раз се почує й знає!..

Наше покоління може виграти українську справу – коли добуде з себе потрібну енергію й активність та викреше огонь запалу з широких мас українського громадянства – або програти, коли такої активності не покаже. В першім разі воно піддержить традицію українського національного відродження, в другім – її занапастить.


Примітки

«По-чоловічеству»цитата-натяк з О. М. Островського (Гре больше строгости, там и греха больше. Надо же судить по чкеловечеству. – Гроза).

…по рецепту Гамаліїла… – Гамаліїл – біблійний персонаж. За часів Ісуса Христа видатний знавець фарисейської секти, вчитель апостола Петра. За свою освіченість першим отримав титул «раббана («наш вчитель»), був хрещений апостолами Петром і Іоанном. Талмуд називає його «славою закону». З 1000 учнів Гамаліїла 500 вивчали закон, 500 – грецьку мудрість. Проти суперечливих думок і помилок він не хотів вживати жодних насильницьких заходів, а лише обмежувався введенням у молитву проклять проти зрадників релігії. В синедріоні, в Єрусалимі, він промовив знамениті слова: «Якщо християнство – справа від Бога, то верховна рада нічого проти нього не вдіє, інакше воно повинно само загинути».