Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Дезертири українства

Михайло Грушевський

Нарешті останні роки, поруч з загальною «переоцінкою цінностей», підвели суму всьому тому розвоєві української ідеї й національної роботи. Старанно відмежувавши з правого боку від всяких реакційних та опортуністичних течій, вони заразом відграничили її від централістичних і асиміляційних забаганок лівих напрямів.

Поставили українські змагання в тісну зв’язь з загальними поступовими течіями, але з зазначенням спеціальних постулатів з становища потреб українства яко нації. Злучили і нерозлучно злили потреби всестороннього національного розвою українства з суспільно-економічними і політичними постулатами його як нації-демоса.

Кінець кінцем поставили перед сучасними поколіннями завдання моменту: при сучаснім перестрої політичних і суспільно-економічних відносин вибороти українству такі умови дальшого життя, які б, забезпечуючи народним масам можливість невпинного, широкого і всестороннього розвою, заразом гарантували всьому громадянству українському свобідний і успішний розвій українства як народу, нації у всій широті понять про національне життя.

Еволюція українства, таким чином, органічно розвиваючися з старих історичних традицій під впливами вселюдського суспільного й культурного поступу – від течій романтичного націоналізму до новіших суспільно-економічних і політичних течій, привела нас, наше покоління на теперішні позиції і зовсім ясно та виразно вказала дальші напрями нашій путі. Щодо сеї ясності завдань часу – не можна вимагати більшого. Виразно виступає перед нами на сірім тлі українського поневолення ся традиція поступово-національних змагань, не в формі сухих, абстрактних теорем, а втілена в конкретні форми боротьби й праці, страждань і здобутків передових репрезентантів нашої суспільності, тої найліпшої часті її, що була і зістанеться гордістю й утіхою нашої народності, її вічним інвентарем, тривким набутком віків.

Постулат забезпечення широкого національного українського життя на підвалинах свобідного, поступового вселюдського розвою поставлений нею вповні ясно. Нинішній український чоловік може або продовжити благородну роботу попередніх поколінь, стати причасником змагань і страждань за щастя і долю свого народу, учасником праці коло розвивання на національних українських підставах свобідного, поступового життя в тіснім зв’язку з загальнолюдським походом до ідеалів справедливості і вселюдського щастя. Або зрадити тому ділу попередніх поколінь, облишити позицію, на яку вивели вони нас, кинути духову зброю, яку викували вони нам, і тікати… Тікати «под сень струй» чи в чужі табори – куди кого тягне, відганяючи від себе пам’ять про «великие страдальческие тени» української минувшини, про страждання і помсту над злом і тьмою, завіщані ними нам.

Але ся втікачка буде не тільки соромна, ганебна, малодушна. Вона буде безплідна, пуста, даремна.

Від себе не втечеш! Одиниці можуть відбитися від народного діла, від національного обов’язку, від завдань, приготованих всім попереднім життям народу. Суспільність, громадянство від них не втече. І ті, що облишать живе діло народне, що кинуть і втечуть від нього чи одиницями, чи партіями цілими, – вони будуть свідками, глядачами до кінця життя свого, як далі бореться громада їх бувших товаришів, їх земляків, ослаблена їх утечею, їх дезертирством, які терпить неудачі, які здобуває побіди без них – утікачів, дезертирів, зрадників.

Скільки таких дезертирств, громадних, масових, – більше масових, ніж які можна представити вже тепер, перебув український народ в тисячолітнім поході свого історичного життя! І кождий раз, ослаблений таким дезертирством, як великим упущенням крові, народний організм, одначе, по якімсь часі вертав знову до себе, і хоч з меншими, ослабленими силами силкувався далі боронити своє існування, своє життя – коли не розвій.

Тепер, в теперішній стадії українського життя, щоб яке-небудь дезертирство, хоч би яке велике, могло його убити, до повного знищення довести – про се не можна й думати. Без шкоди народному життю, розуміється, не обійдеться. Кожде таке дезертирство йому шкодить; чим воно більше, тим сильнішу шкоду робить. А проте, хоч ослаблена через такі дальші упущення крові, хоч скалічена, карлувата, українська народність таки буде жити. Полишена і занедбана тими дезертирами, «синами-виродками», як називав три століття тому в своїм гіркім «Плачу» Мел[етій] Смотрицький сучасне йому покоління дезертирів, що кидали українську народність, злакомившися вигодами, широкими перспективами, більшою культурністю польського життя, – таки далі житиме.

В найгіршім разі не стане вже нацією, зістанеться народністю другого сорту, «менше вартною», «менше культурною», – але буде існувати далі в тім пониженні й занедбанні – на вічний і невмирущий встид всім тим дезертирам, що своїми утечами довели її до такого, вже безвихідного упадку. Великий, сильний, повний надій народ звели передчасно на такого каліку, вирожденця і пережитка.

І навіть в такім найгіршім разі, як при біднім, вирожденім (здегенерованім), пережитім потомку великого, славного, благородного роду – при сім біднім пережитку української народності зістанеться все, що колись мав, має і матиме український народ. Його одного власністю лишиться весь український національний інвентар, його мова і література, всі засоби артистичні, весь доробок народної творчості. Вся українська минувшість, вся наша традиція. Пам’ять про широкі розмахи народного життя, про чесні неудачі і благородні побіди на полі боротьби за людське право, за свободу і поступ. Страждання і болі найліпших синів українського народу і їх тріумфи на безкровній арені людського духу.

Тим, що лишили його, утікши «в стан торжествующих», на легкі хліба чужої, вже виробленої, готової культури, не буде честі в тім ніякої. І коли не помандрували вони звідсіля, не впросилися до чужої хати, а лишилися тут-таки на Україні, зістануться вони на віки людьми без народності, без отчини, без всього того, що дає чоловіку національний елемент, національне життя. Нації не можна зліквідувати, як ліквідують члени-пайщики торговельну компанію: розділити капітал по частям, відповідно до уділів (паїв), і розійтися, лишивши по собі порожнє місце. Дезертири підуть собі, народність лишиться далі без них. І будьмо певні, що як не пошкодить се народності, ще більше пошкодить се дезертирство самим дезертирам.

«Чоловік – сотворіння громадське». Без зв’язку з громадою подібних до нього сотворінь, без почуття сього зв’язку, своєї людської солідарності не може він жити. Але сих зв’язків шукає він у своїм найближчім окруженні. Його не вдоволяє почуття своєї людської солідарності з ескімосом чи кафром, там само, як і почуття генетичного, «історичного» зв’язку з орангутангом чи шимпанзе, не кажучи про карася чи комара. Він цінить передовсім зв’язки з тою національністю, яка окружає його; з тим грунтом, на якім він живе; з поколіннями тих людей, що на тім же грунті жили, оплодотворивши його своєю працею, зросивши його своїм потом і кров’ю.

Обиватель гадяцький чи липовецький, яких би верхів культурності не досягав, буде хилити чоло перед Данте і Шекспіром, Вашингтоном і Марксом, але він не почує до них ніколи тої інтимної близькості, яку чує чоловік, свідомий своєї української національної приналежності, української національної традиції, до тих сірих іскателів справедливості і правди, що пройшли отсими вкритими густим пилом дорогами, минаючи сі чепурні села, і серед тихого шамотіння придорожних верб думали важку думу про долю свого краю й свого народу. До тих великих і малих борців за волю й поступ свого народу, великих і малих творців української культури, українського слова, української свідомості. До всіх, що зв’язали себе з долею українського народу, України й віддали свої сили, свою працю її будущині.

В тім асиміляційна сила краю, народності, суспільності, якій підпадають усі, що оселяються в тім краю, серед тої суспільності. В тім пояснення тих явищ, які можемо бачити й у себе, й по всіх інших краях, що одиниці чи цілі громадські верстви, цілі суспільності, відірвані якимись причинами від свого національного життя, від національних традицій, стративши національні прикмети, національні зв’язки, з часом починають жадібно шукати їх, силкуються наново нав’язати їх, відтворити зв’язки з своєю народністю й її традицією.

Так от бачимо, що ірландська суспільність, від віків стративши свою мову, всю етнографічну форму свого життя, піклується тепер відживити сю спадщину, вчиться наново своєї старої мови, бажає ввести її наново в уживання. І як запевняли мене тямущі люди тому чотири роки, під час мого побуту в Англії, сі змагання не лишаються без успіху. Так чеська інтелігенція відновила у себе чеську мову, стративши її майже зовсім під час свого національного занепаду XVII – XVIII в. Ходячий анекдотик оповідає, що при кінці XVIII в. знайшлося тільки трьох чехів, що вміли по-чеськи й заходилися коло відродження чеської мови; а тепер вони вигнали німецьку мову з свого уживання зовсім і обходяться без неї.

Так вкінці й у нас на Україні протягом цілого XIX в. і поодинокі люди, і цілі групи, гурти, верстви, відбившися від національного життя чи відірвані від нього, чули потребу вернутися до своєї народності, вчилися наново мови, навіть з книжки, з словаря, як чужої, студіювали своє письменство, народне життя й відновляли розірвану зв’язь з своїм народом, своїм краєм, його минувшиною, його будучністю. Щоб чути наново себе синами попередніх поколінь, учасниками їх праці і змагань, поривів і страждань.

І я думаю, що й нові дезертири, які покинуть народні позиції тепер, вернуться теж. Прийдеться їм вернутися – особливо, коли не спіткає українство найгірша доля й українство свої позиції затримає, себе обстоїть. Коли працею і завзяттям нинішнього покоління удасться утримати українську народність під знаком національного розвою, не дасться спихнути її до значення другорядної, меншої чи гіршої народності, поруч якоїсь вищої й ліпшої, що гратиме сю ролю на нашій українській землі, і українство зістанеться при ролі хазяїна у своїй хаті.

Для людини, що не вбила в собі чоловіка, не витравила й не прибила в собі людського почуття, її тісна моральна зв’язь з чоловіком, з людством і, власне, з найближчими кругами його, з якими зв’язує її спільність пробутку, спільність походження, спільність традицій, спільність будучності, повторюю, – отся спільність чи почуття спільності зістається найбільше цінним, найбільше близьким і дорогим, найсильнішою підставою, підвалиною життя. Спільність дум над людським життям, його добром і злом, спільність боротьби за добро против зла в минувшині, змагань до людського щастя в будущині.

Старинний, примітивний чоловік дорожив своїм зв’язком з родом, щоб бути учасником культу предків, геніїв-опікунів в сучаснім, мати забезпечений певний посмертний культ від дальших поколінь в будучині. Ми цінимо нашу приналежність до народності, до нації, як участь в благородніших змаганнях людського духу в минувшині, в дальшім поході в будущині тої часті людства, з якою зв’язала нас тисячними нитками спільність минувшини, сучасності й будущини. І ті, хто легкодушно нехтують сим многоважним складником повноти свого людського існування, ті засуджують себе на духову бідність, духовне сирітство – так само, як і ті, що з сього національного почуття, з національного зв’язку роблять знаряддя егоїзму або фальшивої амбіції – смичок, яким грають на низьких і негідних струнах людської душі.

Кажуть, що під час бою, під час руху військової лави нема нічого небезпечнішого, як малодушна втікачка. Втікач засуджує себе на неминучу смерть під навалом лави – згине потоптаний, задавлений своїми, тікаючи від смерті від чужих.

Дезертирам українства, розуміється, не грозить ніяка фізична небезпека. Але морального виходу їм нема. Ззаду передового ланцюга тягнуть збиті лави різного роду, які раніше чи пізніше завернуть втікача і змусять іти з ними знову наперед в духовім поході, здобувати позиції національного розвою, національного життя.