Роль Галичини

Михайло Грушевський

Слабою стороною дотеперішнього розвою українства було те, що завдяки всяким перепонам і заборонам ідеї його не могли ширитися в Росії в масах людності. Вони зіставалися уділом розмірно нечисленної часті українського громадянства, яка найближче стояла до національного руху й його огнищ. Отсей брак широкого розповсюдження української національної ідеї серед громадянства і робив ілюзію, нібито українство – се щось невиразне, необчислиме, якась «музика будучності», котру можна нагинати в який хочете бік, можна давати українству паспорт на «беспрепятственное следование» далі чи притримати його при котрій-небудь заставі; позволяти йому розширяти свою програму чи поставити йому межі «домашнего употребления» або й зовсім звести «на небытие».

Такі ілюзії мало правительство, мають і земляки, які підіймають дебати на тему, чи бути українству, чи не бути. Але в останніх часах при тім спускається з очей факт рішучого значення, а саме те, що в певній частині українського народу, української землі українська національна ідея вже увійшла у свідомість усеї суспільності, усього народу, стала органічним складником його життя, підвалиною всякої культурної чи політичної роботи. Розуміється, говорю про Західну Україну, про Галичину. Факт сильного розвою, велетенського зросту там української національної свідомості в останній чверті століття відомий багатьом. Але не всі ті, хто знають, відповідно оцінюють і його, і те значення, яке має він для українства взагалі, для цілої соборної України.

Так багатьом, по аналогії з відносинами російської України, український рух Галичини представляється явищем частковим, також ніби ділом певних гуртків інтелігенції, поруч яких, мовляв, іде сильний «общерусский» – москвофільський напрям. Отже, треба пояснити, що москвофільська течія в Галичині висихає з року на рік і зістається все більше «за флагом», без усякого впливу на загальний напрям народного життя; взагалі тратить всяке значення як фактор позитивний, відколи змоглося життя національне, розвинулася національна культура (се можуть собі взяти на розум і земляки з російської України, «учитуючи» перспективи будучих тутешніх відносин). Українство стало підставою всього, всенародного життя, вийшовши за межі колишніх народовецьких гуртів і гуртків в широкі сфери міщанства і селянства, не кажучи за загал інтелігенції.

Щодо значення національного життя Галичини для України взагалі, то на Україні російській можна було помітити, що багато людей уважало його скінченим з хвилею, коли знято було заборони з українського слова в Росії й явилася спромога працювати тут над українством свобідно. Так, немовби Галичина була потрібна тільки для того, щоб у галицьких виданнях друкувати те, чого не можна було друкувати в Росії, і як сеї потреби в галицьких виданнях не стало, то сі видання і все галицьке взагалі стратило всякий інтерес для України.

Навіть більше – видко було деяку охоту підчеркнути се, що Галичина тепер тільки для галичан, а українці заживуть «своїм життям» і самі витворять нові основи для свого національного життя. Як реакція попередньому, коли галицьке життя, галицькі події приковували до себе увагу українського громадянства в Росії, позбавленого можності національної роботи у себе дома, – се явище зрозуміле. Але оцінка відносин хибна, і в дійсності значення Галичини для України не скінчилось і навіть іще довго не скінчиться. Не тільки таке значення, яке в живім організмі має кождий орган, кождий член, кожда частина, від здорового розвою якої залежить здоров’я й сила цілого організму. Галичина має більше, спеціальне значення: української землі, національно розвиненої, супроти інших українських земель, національно не розвинених.

Я не панегірист галицького життя. Поруч добрих сторін я ясно бачу лихі сторони його, спричинені тими тяжкими обставинами, в яких прийшлося жити й розвиватися сим українським форпостам. Тут не місце про се ширше говорити, і я тільки хочу зазначити, що поки Україна сама не розвине у себе сильного, інтенсивного національного життя, доки національна свідомість не обхопить у неї всеї суспільності, всеї людності, не пройде її наскрізь, до мозку костей, і не стане підставою її суспільного й культурного життя, доти Галичина, що перейшла вже сю фазу, буде йти вперед неї, або ліпше сказати – буде наступати їй на зап’ятки й підганяти її наперед.

Не якимись колосальними здобутками чи розкішними вицвітами національної культури: мала й убога Галичина, полишена своїм власним культурним силам, своїм власним економічним засобам, може, й не спроможеться на якісь такі імпозантні цвіти й овочі. Але кождим проявом свого життя, розвиненого на національній основі, що буде свідчити про повноту національного життя, Галичина будитиме національну совість у української суспільності Росії, буде пригадувати їй, що вона ще не перескочила сього бар’єра і не може, справившися з національним питанням, свобідно й успішно ладнати свої відносини культурні, політичні, економічні. При сильнішім зрості українського життя в Росії зв’язки з Галичиною, стичність з українською суспільністю Галичини мусять неминуче зростати, й такі пригадки від галицького життя українському обивателеві мусять приходити все частіше й частіше.

І отсе та тильна сторожа, той ар’єргард українського життя, що раніше чи пізніше перепинить українського дезертира й засоромленого, збентеженого пожене назад наперед, до походу, до боротьби за національні права, за національне життя.