8. Образ Марині

Михайло Грушевський

Хоч духове життя пана Поланецького можна уважати основною задачею роману, на першім місці, одначе, стоять його відносини до жінки – Марині. Тож і ми повинні приглядітись до сеї фігури. Як я сказав вже, нагадує вона дуже Анєльку, але в формі оповідання міг автор далеко ліпше фігуру Марині обмалювати. Та і сей характер визначається простотою. Коротко і докладно характеризує його сам автор:

«Вона належала до тих простих жіночих характерів – і досі ще не рідких, для яких життя і обов’язок – те саме, які до ідеї обов’язку приносять не тільки добру, але й непохитну волю».

Дочка ледачого егоїста, вона від своєї нещасливої матері одідичила се почуття обов’язку, що й остається головним регулятором її діяльності. Мариня так оповідає якось про матір:

«Про шлюб вона написала таке, що я не чула ні від кого і не читала в жадній книжці: не для того треба виходити заміж, щоб щасливою бути, а для того, щоб виконати обов’язки, які кладе на тебе Бог, а щастя – то тільки додаток і дар Божий».

І коли супруже життя з Поланецьким не відповідає її надіям і ідеалам, вона тішить себе сією теорією матері.

«Треба терпіти, і не то що не нарікати на теперішню долю, а ще дякувати Богові і Стахові (чоловікові) за те, що й така є доля. Як прийде велике горе й клопоти, треба їх потиху заховати в серці й терпіти довго, довго, хоч би цілі роки, поки не прийде ласка Божа».

Ригоризм Марині не подобався Поланецькому.

«Знаю я сі риб’ячі характери з холодним серцем, але з екзальтованою головою, з так званими правилами. Все для правил, все для обов’язків, нічого самостійного в серці. Я міг би здохнути коло її ніг і нічого не дійти, а як обов’язок звелить їй мене полюбити, любитиме мене навіть справжньою любов’ю», –

міркував він після того, як Мариня так остро перемінилася, давши обіцянку Літці вийти за нього. Він і далі споглядає на неї згори, і відносини супружі їх складаються, як каже автор, так, що Мариня любила, а Поланецький ласкаво дозволяв себе любити, приймав її адорацію й думав, що тим вже цілком виконує свій обов’язок до неї. Мариня журилася браком почуття, любові до неї, браком уваги до її чуття, до її духового життя, і лише переступ Поланецького переміняє сі відносини.

Такі відносини супружі дуже характерні для Поланецького; вони показують їй його малий розвій духовний, нездатність до розуміння краси моральної, до відчування чужого чуття. З сього боку епізод з першим розривом Марині і Поланецького, полагодженим смертю Літки, здається мені шкідливим. В романі він закладає грунт під певну погорду Поланецького до Марині, а я думаю, що така погорда виходить з цілого характеру його, і прийшла б і без того. Отже, епізод сей шкодить розвоєві характеру. А, окрім того, він споводовує ще те неприродне провіденціональне полагодження розриву заповітом Літки, що робить недобре враження.

Я думаю, одначе, що місія Марині в романі не кінчиться на тому, щоб освітити перед нами один бік в характері Поланецького. Мені здається, слова, вложені в уста п. Ямишу, об’ясняють думку автора і ролю Марині:

«Вони (жінки) сумлінням своїм вгадують, де лежить правдивий обов’язок, і серцем своїм направляють на сей шлях, а правдивий обов’язок, як і правдиве багатство, – се земля».

Хоч поворот до землі займає в романі важне місце, думаю, що сі слова можна взяти загальніше – жінки чують сумлінням і направляють серцем до обов’язку. То їх місія.

І, одначе, той важний психологічний процес в душі мужа Марині, його духове усовершення, дуже мало підлягав її впливу, хіба що в релігії, – та тут на Поланецького впливи йшли з різних боків; головна ж переміна відбулася в ньому через ту катастрофу, що викликали його власні вчинки, а без того чи не зістав би він як давніше «задоволеним з самого себе, свого обіду й жінки», – як каже поет.

Заговоривши про Мариню, мушу сказати ще про одну фігуру жіночу, тільки вже дитячу, Літку. Вона змальована незвичайно граціозно, якимсь етерним силуетом, але якесь ненатуральне враження робить її роля в романі Поланецького.

«Поланецький не казав собі просто, – каже автор, – що Літка любила його, як женщина доросла (та й справді, несвідомі почуття дівчинки чи й можна було так докладно характеризувати), але добре розумів, що було щось подібне, була справді жертва».

Ми знаємо, правда, що в спосібніших дітях чуття розвивається дуже рано, але Літка взагалі не робить враження такої занадто розвиненої дитини. Коли додати до сього натякання на провіденціальну ролю її, висловлене устами Васьковського («Щось було призначено їй, вона повинна се зробити – і доти не вмре»), і прийнято Поланецьким («І ненароком повстало в нього питання: – А може, вона для того й жила?»), мушу сказати, що ся фігура більш шкодить композиції роману, аніж прикрашує.

Примітки

«задоволеним з самого себе, свого обіду й жінки», – як каже поет – М.Грушевський цитує XII строфу першого розділу роману О.Пушкіна «Євгеній Онєгін». В оригіналі: «Всегда довольный сам собой, своим обедом и женой».