[Рец.] Памятники древнерусской
церковно-учительной литературы

Михайло Грушевський

Вып. I, содержащий поучения Луки Жидяты, м[итрополита] Иллариона, Феодосия Вел [икого] и Кирилла Туровск[ого], изд. журнала «Странник», под ред. проф. А.И.Пономарева. СПб., 1894, стор. V + 198

Зазначаючи недавно головні потреби українсько-руської археографії, між ними поставив я зібрання пам’яток давнього (до пол[овини] XIV в.) нашого письменства – розкидані по десятках видань, часто видрукувані в додатках до різних праць історичних або теологічних, часом – в часописах давніх, лише з превеликим клопотом в великих бібліотеках можуть вони докупи зібратись. А таке збирання тим часом доконче потрібне при студіюванні історії і історії літератури Давньої Русі. Зазначену потребу відчула редакція церковного часопису російського «Странник» (виходить в Петербурзі), і наслідком сього була думка видавати «Пам’ятники»: перша книжка їх тепер перед нами. Ба, помагає вона в сій потребі небагато.

Почати з того, що редакція не схотіла видавати всю давню літературу духовного й морального змісту (того б, властиве, й треба, бо пам’ятки історичні й правні існують в більш приступних виданнях), а виділити з неї відділ церковної науки.

Однак границі сієї категорії зазначені дуже невиразно.

«У нього увійдуть як властиво давні руські церковні слова і казання наших найзнаменитіших церковних пастирів та учителів (границею давнього періоду редакція кладе кінець XVII в.), так і церковно-паренетичні утвори, однорідні з ними щодо форми, змісту і напряму, хоч би анонімні, перекладені або такі, що не призначались просто для церковного ужитку (напр., багато церковно-паренетичних статей і розправ в різних давніх руських збірниках), але запевно мали й мають більш-менш важне значення з погляду церковного, релігійної освіти і морального виховання».

Ба, під сю характеристику підійде все наше давнє письменство ще й не тільки оригінальне, але й перекладне, бо ж оригінальне майже все може уважатись однорідним щодо змісту з перекладами візантійськими й перенесеними до нас утворами південнослов’янськими. А як не друкувати всього – то зостається цілковита довільність в виборі того, що має ввійти в сей збірник і що не має. Переглядаючи зміст першого випуску, ми бачимо, що з писань Феодосія і Кирила увійшли тільки казання ех cathedra [експромтом]; не увійшли паренетичні послання Феодосія, аскетична наука Кирила і т. ін.

Далі, писання, признані щодо авторства за непевні, не заведені сюди (правда, про одно сказано, що буде в одному з дальших випусків), так що з писань Феодосія увійшло тільки п’ять слів до братії, а зі слів Кирила вісім автентичних, до яких видавець додав два непевних (на п’ятидесятницю й про вчащання до церкви), мотивуючи тим, що як вони писані й не Кирилом, то можуть бути прикладом відмінного від його слів напряму в проповіді. Я думаю, що й взагалі б можна писання непевні, авторів яких не можна вислідити, видавати при певних утворах їх традиційних авторів (як-то робиться, напр., з класичними авторами), тільки тоді треба не обмежуватись на деяких, а всі такі писання замістити, зазначивши їх непевність.

Окрім неясного плану видання щодо вибору писань, редакція, здається, не здала собі справи, якому читачу і яким вимогам має се видавництво відповідати. З одного боку, ми бачимо змагання до задовільнення наукових потреб – окрім порівняння попередніх видань, взяті в основу рукописні тексти (так з Іларіоном, Феодосієм, Кирилом), часом неужиті ще, так що збірник має дати поправнішу рецензію тексту. Але, разом з тим, видавництво оглядається й на іншу аудиторію: в передмові сказано, що пам’ятки видаватимуться або в оригіналі, «або в перекладі, як давня руська мова утруднює розуміння для сучасних читачів».

В сьому збірнику видрукувана в перекладі коротка версія «Слова про кривого й сліпого», але в нотатках і на дальше обіцяно видання ширшої версії, може, в оригіналі. Потреби тієї ж аудиторії – «потреби школи і руської освіти взагалі». Мабуть мала редакція на увазі, коли постановила дати при кожному авторі вступну розправу. Але й тут не могла вона не оглянутись на інший бік, і не задовольнившись популярними компіляціями, заходилась коло самостійних розправ, взявши до того «деяких з відомих у нас знавців давньої руської церковної літератури».

Та зібрати серію наукових розправ – се справа не так легка, тож редакція тим утруднила свою роботу (з того, мабуть, вийшов припадковий вибір авторів для першого випуску, що й ідуть не в порядку хронологічнім, занадто побільшила обсяг видання (вступні розправи з нотатками займають трохи не половину книжки) і небагато побільшила наукову важність видання.

Перша розправа – про Луку Жидяту може бути типовим прикладом змагань – а, на жаль, такі статті трапляються не дуже рідко – сказати щось про те, про що, властиве, нічого або майже нічого не відомо; йдуть апріорні викладки, довільні припущення, на яких поверх за поверхом будуються виводи і заключення. Автор таким чином знає, що Лука був з роду значний новгородець, що Ефрея номінат, попередник його, був грек, і для того його Ярослав усунув з причин «політичних і просвітніх», що Лука заходився коло ширення книжної освіти, бо мав симпатію у Ярослава, що він проводив боротьбу з візантійським впливом і т. ін. і т. п.

Трохи подібне враження робить і розправа про особу Кирила, хоч далеко здержаніше написана – автор ілюструє пізніше про «ложне житіє» Кирила, забуваючи, що такі схематичні «житія» часто бували цілком безпідставні, як-то й для руського письменства добре показували проф. Ключевський і Голубинський.

Краще зробив автор розправи про Іларіона, зоставшись при коротких датах бібліографічних, та й про твір його дав лише коротку безпретензійну замітку. Ще коротше вийшов Феодосій. Про писання Кирила заміщена трохи ширша розмова, але мало дає нового.

На жаль, ніхто з авторів не зауважив основніше двох питань, які насовуються самі. Одно – питання автентичності, яке тут порушується, але з чужого голосу, і потім писання без ширшого мотивування відносяться до категорії автентичних чи непевних. Друге – про джерела сих писань і їх відносини до візантійського письменства. Справа ся, правда, трактується в нотатках до текстів Кирила, але занадто коротко і загально. Тим часом від знавців церковного письменства найскоріше повинні ми ждати вияснення сього важного питання.

Нарешті, не можемо проминути ще незвичайно високої ціни видавництва, призначеного для потреби школи й освіти – 2 руб. за книжечку малої вісімки, де тексти займають коло 100 стор. великого письма; тільки того, що передплатники «Странника» набувають його за половину… Се не може не утруднити розповсюдження сього видання, що – як-то видно, мусить містити більше число випусків.

Отже, на закінчення наших уваг, признаємо користь сього видавництва в тім, що зробило воно приступнішими декотрі тексти (Феодосія й Кирила), подало нові рецензії, але воно не усовує зазначеної вгорі потреби – наукового, можливо, повного видання текстів давнього нашого оригінального письменства. І сю потребу треба б якскоріше полагодити – сього вимагає і розвій науки і студії даного письменства в школах вищих.

Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1895. – Т. VI. – Кн. 2. – С. 2 – 5 (Бібліографія).

Пономарьов (Пономарев) Олександр Іванович (1849 – 1911) – ординарний професор Санкт-Петербурзької духовної академії на кафедрі мови та історії російської і західноєвропейської літератури. Від 1880 р. – видавець і редактор журналу «Странник» та додатку до нього «Памятники древнерусской литературы», що виходив з передмовами та філологічними примітками.

Основні праці: «К истории христианского учения о бессмертии души и о загробной жизни» (1886), «К вопросу об иконописании» (1880), «Средневековые мистерии, их церковное и историко-литературное значение» (1880).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 88 – 90.