Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

[Рец.] В.Коцовський. Історично-літературні замітки до «Слова о полку Ігоревім»

Михайло Грушевський

(передрук із справоздання гімназії академічної за р[ік] 1893), ст. 42 + табл.

Брошура д. Коцовського, власне відчит, виголошений на зборах наукового товариства, складається з чотирьох більш-менш окремих і самостійних розвідок історичних і історично-літературних про «Слово о п[олку] Ігоревім]». Перша з їх присвячена тим впливам культурним, які існували в громадськім житті Давньої Русі, і тим джерелам, з яких черпало письменство наше. Елементи сі зазначені добре, хоч подекуди є щось і побільшене.

Так, напр., сказати, що міста руські «були може й напівгрецькі, се забагато, бо й погрози киян, яку пригадує д. Коцовський – «ступити в грецьку землю», в часі небезпечності, не можна вже так приймати bona fide (могло воно значити просто – світ за очі). Навряд чи можна сказати, що оповідання літопису про кн[язя] Володимира Васильковича є частиною дружинного епосу (с. 5). Також мусимо застерегти, що переносити прояви життя земель володимирсько-московських XIII – XIV в. й прикладати до земель українсько-руських можна тільки дуже обережно, бо громадський устрій, культура, побут були далеко не однакові.

В другій розвідці автор застановляється над особами трьох стародавніх поетів – Бояна, автора «Слова» і Митуси, в’яжучи їх з родом Ольговичів і надаючи тому роду й їх Чернігівщині особливо визначне місце в історії нашої поезії. Сей уступ здається мені менше щасливим, автор сходить на стежку гіпотез, не оснувавши їх, а висловлюючи занадто категорично. Так, Бояна він в’яже з особою Яна Вишатича, хоч аналогії між ними дуже зверхні й слабі (а додамо – непевно, щоб така важна особа, як Ян Вишатич, могла бути надвірним співцем княжим); і Ян, приятель Феодосія, невідомо ще, чи був Яном Вишатичем, бо деякі обставини примушували виступати проти такої ідентичності [Бестужев-Рюмін [К]. «О составе русских летописей», с. 21.].

Що Боян був спеціально співцем князів лівобічних, того не можна довести – адже автор «Слова» міг вибрати з його тем тільки те, що ближче було Ольговому роду. Що Митуса (а власне, Артемій – єпископ Перемиський) був на стороні Ігоревичів, се була така припадкова політична констеляція, що годі надавати їй якесь глибше значення, так само як і згадкам про Чернігів в билинах – мусив він там виступати як один з важніших політичних центрів Русі. Нарешті, автор ще раз звертається до питання про сполучення різних культурних впливів в Давній Русі, висловлюючи здорові гадки, хоч і тут подекуди бачимо побільшення і збочення з дороги фактів, як нав’язування західного німецького впливу нашому праву і адміністрації і признання впливу готів і ругів.

Гарне враження дає третя розвідка (с. 23 – 28) про час написання «Слова», яким кладе автор вінчання Володимира Ігоревича 1187 р. [Зауважу тут подробицю – Рим не єсть Ромен, а с. Рим на межі Роменського, Лохвицького й Прилуцького пов[ітів].], і особу співця «Слова»; хоч в останній справі автор знову йде в сферу гіпотез, але ставить їх досить обережно (рязанець Софоній). Занотую, однак, про існування «здавна на Русі» секти жидівської («жидовствующих») – се є неоправдана догадка, коли прикладати до Давньої Русі; секта відома в кінці XV в., та й то розповсюдилась не в нас, а в північних краях, хоч і є відомості, що голова її – Схарія жив в Києві.

В останній розвідці (с. 34 – 41) автор застановляється над аналогіями між «Словом» і оповіданням про похід в літописі, нарешті – над провідною думкою «Слова». Я зроблю до сього уступу лише кілька дрібних уваг. Так, автор відкидає звичайний погляд на Каялу (Кальміус) і шукаючи її, доводи бере з оповідання про те, як тікав Ігор: але ми не знаємо, де тоді кочували половці, чи коло Каяли, чи деінде.

Далі, оповідаючи про толеранцію давню, наводить автор звісну характеристику кн. Михалка з Татіщева без жодної остороги, хоч автентичність сих характеристик є дуже непевною, і випадало б, покликуючись тут на мою книжку, згадати про закиди сим характеристикам, тим більше, що на такому становищі в сім питанні стою я не сам один. Нарешті, я б застерігав, щоб не признавати в билинах пам’ятки «староруської артистичної поезії» та не ставити поруч з «Словом» (с. 41), бо є ще нерозв’язаним питанням, що в сучасних билинах належить нашій давній словесності народній, і що – пізнішим північним додаткам, змінам і ін.

Уважав я найбільше на методологічну сторону праці. Як тон, кажуть, робить музику, так від методи починається наука, тому ся сторона й заслуговує особливої уваги. Всякий в праці науковій мусить виразно відрізняти факт від догадки або відомості незафактованої; фактичний вивід може повстати тільки на основі фактів; на догадках і суперечних відомостях можна збудувати тільки гіпотезу, яку можна ставити тільки як гіпотезу, з резервом, і яка тільки через довгу перевірку з новими датами може придбати собі віру. Необережність в виводах дискредитує цілу працю: хто каже забагато, нічого не каже: ставляючи неоправдані гіпотези, учений позбавляє віру і своїм позитивним виводам.

Сі загальні уваги подекуди можна прикласти і до розібраної праці. Одначе автор виявив в їй велику старанність, значну ерудицію, добрий аналіз; його уваги над історією культури нашої часто справедливі й цікаві; хто знає, як трудно у Львові нашому працювати над якою-небудь науковою працею, мусить признати автору чималу заслугу в його праці, яка дає корисну вкладку в багату літературу історичну і літературну «Слова», і пожадати дальших праць від автора в тій же справі.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1895. – T. V. – Кн. 1. – С. 9 – 11 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 242. – Арк. 45 – 48 зв. Підпис: М. Грушевський,

Володимир Миколайович Коцовський (1860 – 1921) – український філолог, літературознавець, письменник, педагог «народовської» орієнтації.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 81 – 83.