7. Духовний розвиток Поланецького
Михайло Грушевський
Такий головний зміст, основна схема роману, кажу – головна, основна, що роман взагалі визначається багатством змісту, числом осіб, з-поміж яких декотрі змальовані дуже старанно, con amore. Але головна вага лежить в тій парі – Поланецького і Марині, і властиво в їх внутрішньому житті. Як і в попередньому, і в сьому романі ставить автор психологічні питання, і тут, як там, виступає пара – чоловіка і жінки, їх антитеза, їх обопільний вплив. Більш того – ся пара в певній мірі нагадує нам попередню, – і тут побіч чоловіка з його чуттям переваги і з тим разом з різними хибами виступає ідеальний жіночий характер, і перед ним нарешті, в переконанні його вищості, схиляється чоловік.
Тільки відносини не ті – в попереднім сі два характери виступали в боротьбі, в сьому – в спільнім житті супружім. Се якби продовження «Без догмату», коли б перероджений Плошовський переходив своє дальше моральне виховання під впливом Анєлі. Мариня й є властиве нове видання, трохи відмінне – Анєлі, але новому акторові – Поланецькому надає автор міцну, енергічну організацію фізичну, більш здатну до дальшого морального усовершення. Розвиваючись на грунті відносин супружних, психологічний процес роману нагадує другу пару з тієї ж «Анни Кареніної» – Левина і Кира, тим-часом як Плошовський з Анєлею пригадували нам Анну і Вронського.
Головною постаттю в романі зостається увесь час чоловік – Поланецький, так, як і в попереднім романі. Потомок збіднілого роду, з добрим здоров’ям, з великою енергією і духовою рівновагою, він виходить на стежку практичної діяльності. Правда, він не зоставався цілком глухим до тих питань, які один з поетів назвав «клятими», тільки вони не займали в його житті першорядної ролі.
«Я не аналізую життя, бо в мене нема на те часу, – каже Поланецький Марині на початку свого роману. – Коли мені добре, от як в сю хвилю, я чую, що мені добре, а як погано, то чую, що погано. Але п’ять чи шість літ тому було не так. Була у нас купка людей, що збиралися міркувати про значення життя…
Але нарешті я зауважив дві речі, перш за все – що мої бельгійці (товариші) не приймають всього сього так до серця, як я – ми наївніші. Друге – що в мене пропадає охота до роботи, й я стаю немічним і безсилим. Тоді я взяв себе в руки і з усіх сил почав красити тканину. (П., нагадуємо, був технологом).
Потім я сказав собі так: право се – життя природи, життя розумних чи дурних, все однаково, се так. Жити – значить взяти від життя все, що воно може дати. І я хочу взяти дещо. Правда, Васьковський каже, що ми, слов’яни, не можемо обмежитись на тім, але се тільки слова. Що на одних грошах обмежитися не можемо, з тим мусиш так-сяк миритися. Але я сказав собі, що окрім грошей є ще дві речі; спокій і – знаєте ще що? – Женщина. Треба, щоб чоловікові було з ким всім тим поділитись. Потім прийде смерть – добре! Але де починається смерть, там кінчиться людське розуміння. «Се до мене не належить», – як кажуть по-англійськи».
Сі слова дуже характерні. Філософія Поланецького дуже проста, бо зводиться до негації всякого теоретичного об’яснення життя. Він уважав себе скептиком, скепсис знищив у нього, як і у Плошовського, традиційний катехізис, але скепсис сей був неглибокий. Не діждавшись від філософії роз’яснення основних проблем життя, він просто махнув рукою і на філософію, і на проблеми, і став жити просто життєвими інстинктами. Справедливо автор надає йому «духову інертність». Се людина з малорозвиненим духовим життям, духовими потребами, зате здорова, енергійна, з міцними мускулами, з охотою до діяльності. Він не буде шукати мети до діяльності, як Плошовський, а своїй роботі шукатиме теоретичних підвалин, об’яснень. Одно слово – се інша глина, ніж Плошовський – дегенерат, се свіжа і малокультивована ще сила. Він і сам в певній мірі се розуміє.
«Він переймався навіть гордістю, коли прирівнював себе до Плошовського… «Ну, я із іншого металу», – думав з якимсь задоволеннєм П., але часами, пригадуючи фігуру Плошовського, благородний, елєгантський і разом з тим енергічно сформований профіль, його освіту, тонкий і гнучкий розум, нечуваний талант – притягати до себе людей, і особливо жінок, то в голову йому впадала думка, що вже ж таки він, Поланецький, не такий елєгантський тип, менш культивований і взагалі людина, вироблена з більш простого матеріалу. Тоді він казав собі, що, очевидно, в сучасних обставинах життя, при тій силі відпорній, якої воно вимагає, бути занадто філіграновим і фізично, і духовно – значить призначити себе на погибель».
Для нього «дилетантизм, книжки, духова сфера – все се мало значення окраси життя і не могло бути його грунтом». Таким грунтом якийсь час була для нього його фірма, але з часом ся сфера показалась йому «дріб’язковою, тісною».
«А як справи фірми не могли заповнити його життя, а дилетантизмом заповнювати його було небезпечно, треба заповнити чимсь іншим, витворити новий світ, нові обов’язки, відслонити нові перспективи, а на те була одна мета – оженитись».
Так просто розв’язував собі життєві проблеми Поланецький. Правда, він розумів, що з таким легким багажем інтелігентному чоловікові жити не випадає, і він все збирався «подумати про все інше» – «себто за відносини до віри, людей, землі, женщини», або, як він на іншому місці формулює, – «урегулювати свої відносини до себе самого, до людей і до Бога». Але се все не тяжіло над ним, і він міг собі спокійно відкладати на інший час розв’язання питання, «що він повинен робити і що – ні». Се вироблення світогляду і є головна задача роману, але сей процес не вияснений досить виразно. Чи тому, що автор не боявся давати таке місце психологічному аналізові, яке дав в попереднім романі, чи тому, що в малокультивованім мозку Поланецького сей процес не переходив так ясно і виразно, а принцип з’являвся послідком сумування більш-менш несвідомих вражень?
Спочатку Поланецькому здавалось, що відносини до себе й до людей вияснені:
«в нього є жінка, робота і будучність. Щодо людей, громади, то хоч він часом і позволяв собі критикувати її, часом сміятися, але чув, що в глибині душі її любить, що навіть якби й хотів не любити, не може, що якби для неї треба було йти в огонь і воду, пішов би – значить, і з сього боку все було вияснено. Зоставались відносини до Бога».
Сі були уяснені не якимсь логічним процесом, не поривом чуття, а прикладом тих людей, кому віра була основою втіхи і спокою життя, й кого Поланецький бачив навколо себе.
«Властиво кажучи, – зауважує автор, – скептиком він не був. В душі в нього навіть жив жаль за релігійними чуттями, і як він до них не звертався, то тільки тому, що відзвичаївся від них, тільки через свою інерцію духову».
Приклади людей навернули його, й не без здивування читається, що недавній скептик виступає вже як чоловік релігійний. Після сього Поланецький міг уважати свою філософічну роботу скінченою, і він згорда поглядав навколо. Показалося, одначе, що відносини його до себе і людей не були ще вироблені. Переступ відкрив на те очі Поланецькому і навчив його менше цінити себе і свої сили, бути обережнішим в осуді людей і вище ставити найкращу людину з світу людського, яку бачив, – свою жінку.