Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

11. Де сіль польської землі?

Михайло Грушевський

Я назвав Поланецького надією громади. Так дивиться на себе не тільки він, але й сам автор.

В його романах, правда, відбивається лише маленька частина громади, так званий світ, де нема буднів, а самі свята, де віно в 30 тисяч мають за ніщо, той світ, де ми з вами буваємо хіба в незвичайних оказіях і, думаю, не дуже бажаємо бувати в ньому частіше.

Плошовський так характеризує польську суспільність:

«Я не знаю, що властиво в нас є, але знаю, що ніде в світі не бракує так рівноваги в культурі різних верств суспільних, як у нас: з одного боку розцвіт, а може, й переспіла культура, з другого – абсолютне варварство і темнота… Севрський фарфор і проста глина, а посередині нічого, одно trés fragile, друге – Овідієве rudis indigestaque moles. Очевидячки – севрський фарфор раніше чи пізніше поб’ється, а з глини будучість зліпить, що йому припаде до смаку».

«Проста глина» – простонародна маса в романах не виступає, зате маємо розкішну колекцію різного фарфору. До сеї категорії передовсім належить Плошовський з своїм батьком, в другім романі йому відповідає Букацький, багатий колекціонер з манерою скептика, оригінала і вічного каламбуриста, якого сам автор зве «банькою з мила». Сюди ж можна віднести професора Васьковського, старого дивака, месіаніста, з теорією світового призначення, молодших арійців-слов’янів і в першій лінії поляків до запровадження християнських принципів в громадське життя, і кілька другорядних фігур.

Друга група з тієї ж сфери – се аферисти, шляхтичі з «грошовим неврозом», такий Кромицький, що мріє про мільйонові бариші з туркестанських поставок, і адвокат Машко, parvenie, що грає ролю великого пана: заразом всіма способами змагається собі збити капітал, і кінчить тим, що втікає від вірителів.

Третя група – се егоїсти без совісті, що провадять життя трутнів в вічнім полюванні за втіхами; найбільш виразно виступає вона в другій частині Поланецьких – се група Основських і їм подібних. Се все не першорядна глина, але було б профанацією культури (як розуміти тут не матеріальну культуру, а сполучений з нею гармонічний розвій моральних і розумних сил чоловіка) уважати їх заступниками розцвіту або переспілості культури. Се наслідники нездорового життя громади, здегенеровані потомки грішних батьків. Се – morituri, фарфор, що має побитись.

Пізніше Плошовський зауважив між глиною і фарфором новий елемент – на сю думку навели його чотири брати Хвостовські, лікар, пивовар, книгар і комерційний агент, сини бідного шляхтича, повні енергії й відваги.

«От, подумав я, – записує він, – люди, що не переучені і не блукають в пітьмі. Показується, що в нашім краю є люди, що можуть щось робити, що дають здорову каблучку між людяністю і варварством…»

В першім романі ся група виступає тільки на заднім плані, зате в другім вона займає перше місце в особі Поланецького, поруч нього – його компаньйона Бігеля. Уважаючи на те, з якою симпатією вимальовує сі фігури автор, прийдемо до переконання, що він поділяє погляди Поланецького на себе, що Поланецький, дивлячись на подібних собі людей як на підвалину здорової громади, висловлює думку самого автора.

Уважаючи на малорозвинене духове життя сеї групи, на легковаження навіть духової культури (пригадаємо погляд П-ого на «дилетантизм, книжки»), нарешті на цілковитий майже брак громадських ідеалів, ми не можемо дивитись на неї, як на найбільш пожаданий тип громади. Снятинський казав Плошовському, що з дітей подібних йому людей, як зостануться вони без усього, можуть вийти люди. І ми скажемо Поланецькому й Бігелю:

«З ваших дітей, коли ви передасте їм свою енергію і здоров’я, а освіта дасть ширші ідеали і більший розвиток духовний, будуть добрі громадяни».

Під категорію солі землі ми підведемо скоріш невелику групу аристократії талантів – се драматург Снятинський, маляр Свірський, різьбяр Лукомський, поет Завиловський; вони перейняті вірою і любов’ю до своєї діяльності, в їх бренить, хоч і слабо здебільшого, якась громадська жилка. Більше б її! А побіч сеї аристократії талантів ми жадали б бачити в різних сферах людей середніх, діячів практичних, але перейнятих громадськими ідеалами, людей з широкою освітою й широкими духовними інтересами.

Про жіноцтво ми казали вже. В романах воно виступає в ролі громадського сумління. Сьому сумлінню також треба освіти, свідомості, живих, світових ідеалів.

Нарешті – ще одна увага. У Сенкевича бринить злегенька месіаністична струна. Є у неї спеціальний речник – дивак Васьковський («Родина Поланецьких»), але вона прокидається в речах і інших осіб.

«На світі треба чимсь держатись, а що в нас є? – метикує архіреальний Бігель; грошей в нас мало, розуму стільки ж, вміти як орієнтуватися в певнім положенні – мало, а отже, що є – тут наче ненароком, через якийсь настрій громадський щось або когось люблять, а як не люблять, то чують потребу того. Якийсь Машко, наприклад, на іншому місці був би першорядна шельма. А тут і падлюку пошкрябаєш і дошкрябаєшся до чоловіка. Доки у нього в серці є якась іскра, доти він і не справжня худоба; а є в нього іскра тому властиво, що він щось любить».

Поланецький справедливо зауважив, що сі слова нагадують «наймолодших арійців» Васьковського. А нам здається се легким відгомоном месіанізму, чи національного містицизму – віри в виключну, вищу провіденціальну місію свого народу. Ми знаємо, що нема нації, в якої б сього не було; дужим націям воно шкодить, слабшим помагає в певній мірі, і здається воно нам загальним почуттям кожної нації, що вона має в собі життєві сили, сили оновлення. І як спільне се чуття всім народам, так спільна і дорога до життя, до оновлення – ясна і позбавлена всякого містицизму, дорога морального, розумного і економічного розвитку, розвою свободи і громадської солідарності.