5. Неправа любов
Михайло Грушевський
Вмирає не тільки Анєлька, вмирає й Плошовський, і його смерть і здається мені найбільш ясним доказом, що догмат не виграв своєї справи цілковито. Як кажу знову – Анєлька є тип позитивний, ідеальний; дійсні ідеали повинні бути ідеалами життєвими, вести не до нірвани, а до життя. Ціною смерті Анєльки, сподівалися б ми, хоч би Плошовський був вирятуваний для оновлення, для нового життя на грунті тих догматів, задля яких вмерла Анєлька. А він вмирає. Що ж – або ті догмати не мали в собі життєвої сили, або вони не зробили впливу на Плошовського, і Анєлька вмерла даремно.
Чому вмер Плошовський? Може, він не міг оновитись? Правда, се було створіння здегенероване, хоробливе закінчення роду, що повернув будні в свята, з занадто вражливими нервами, з ослабленою волею, з розстроєм духових сил. Але треба бути дуже великим фаталістом на грунті антропології, щоб не признати за ним жадної можливості життя, безповоротно записати його до morituri.
Правда, він сам дивиться на себе безнадійно. Може, так дививсь на нього й автор, і єдине можливе, що міг дати йому, – се годна смерть. Але коли се хоробливий суб’єкт, цілком не здатний до життя, вся його трагедія тратить свою ціну, стає психологічним експериментом. І знову скажу – Анєлька вмерла даремно. Чом – над сим ще подумаємо.
Чому автор перервав сі два життя саме тоді, коли вони могли дійти того, про що марили? Чи, може, Плошовський міг любити так Анєльку тільки доти, доки він не міг нею заволодіти? Чи, як я сказав, автор не уважав можливим Плошовського оновити? На се годі відповісти.
Ще увага. Трагедія Плошовського перейшла на грунті неправої любові. Він сам прийшов до переконання, що неправа любов – або підлота, або велике нещастя.
«Чуття моє, – записує він, – якби не було беззаконне, стало б моїм спасенням, а тепер стало причиною зла… Трудно сю думку прийняти. Яким чином любов до створіння такого чистого, як Анєлька, може споводувати зло? Та одне слово об’ясняє все – се любов неправа».
Се друга проблема, яку по дорозі розв’язує автор, та сама, яку поставив в своїм романі інший великий майстер Слов’янщини – гр[аф] Лев Толстой в своїй «Ганні Кареніній». Неправа любов для людей з догматами і готикою в душі не може бути щастям. Значення сеї сторони Сенкевичевого роману зменшується тим, що один з акторів – хорий, ненормальний, здегенерований суб’єкт.