Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

3. Сюжет роману

Михайло Грушевський

Інтрига роману, кажу, проста. Плошовський живе коло батька в Римі, коли тітка, стара матрона, улюблена в свого геніального племінника й перейнята планом оженити його, кличе до себе в Варшаву. Плошовський розуміє мету сього заклику, і дійсно першого ж вечора стрічає призначену йому дівчину – кузину Анєльку. Се дуже молоденька дівчина, дуже гарна, щира, з невеликою освітою й нехитрим запасом традиційної моралі. Плошовський дуже гарно характеризує її разом з її матір’ю і своєю тіткою:

«Який я чужий сим трьом жінкам, з котрих кожна знає десять разів менше від мене і разом з тим – десять разів більше від мене варта! Се якби книжки з невеликим властиво числом сторін, але повні ясних і простих правил, тимчасом як у всіх томах, з яких я складаюсь, нема і одної непохитної правди, і я перший готовий бути непевним щодо кожної».

Анєлька, чуючи над собою дозвіл старших, влюбляється в Плошовського всею силою щирої і молодої, неполаманої натури. Плошовському вона також подобається дуже, як ніхто, і він, спочатку так скептично успособлений до матримоніальних планів своєї тітки, приходить до заміру освідчитись Анєльці, але відтягає, щоб не втеряти тих втіх, які дає йому се становище, се тріпотіння серця перед рішучим моментом. Се все перериває звістка про тяжку хоробу його батька; Плошовський летить до Риму, не освідчившись, лишаючи Анєльку в непевності. Батько дійсно вмирає за якийсь час, Плошовського, пригнобленого жалем по батьку, забирає до себе пані Лавра Девіс, приятелька його батька, італіянка, ідеал античної краси, але цілком позбавлена всяких духовних інтересів. Кінчиться романом, що цілком затягає на якийсь час Плошовського, постать Анєльки зникає в його серці, хоч чисто фізіологічний роман з Лаврою не може його задовольнити.

«За Анєльку я силкуюся забути, бо спогад про неї наганяє на мене нудьгу, чи краще – не можу я собі дарувати, як згадаю за плошівський (в с. Плошові) епізод свого життя; один раз здається, що я її не вартий, інший раз – що був осел і просто грав дурну ролю перед дівчинкою, подібною до тузина інших».

З сеї інерції виводить його лист тітки, що просить якось розв’язати напружене становище Анєльки, а разом згадує про лицяння її давнішого адоранта п. Кромицького. Ся згадка б’є по нервах Плошовського так, що зараз відписує, жадаючи Анєльці щастя з Кромицьким. Але розбуджена фантазія не могла вже відірватись від Анєльки, і Плошовський приходить нарешті до переконання, що не може зректись Анєльки. Поки його інертна вдача прийшла до активності, було вже пізно; Плошовський пробує якось відвернути замірений шлюб Анєльки з Кромицьким – дарма, вона не схотіла ламати слова. Почалось блукання по Європі, що тяглося близько року і нічого не помогло Плошовському; думка про Анєльку сиділа в ньому нерозлучно, і він кінчить тим, що їде у Плошів, де Анєлька гостювала у тітки, вже як пані Кромицька.

«У мене нема жадних переконань, жадної віри, жадних основ, жадного грунту під ногами, – зауважує Плошовський, – все виїла в мені критика і рефлекс. В мене є тільки природжені життєві сили і сі, не знайшовши виходу, сполучились в чутті любові до сеї женщини. І я вхопився за сю любов, як тонучі хапаються за соломинку. Як і се втече з моїх рук, перестану існувати».

І тут же він спостерігає:

«Якби вона сьогодня стала вільна, я взяв би її не вагаючись; але якби вона зовсім не виходила заміж – хтоз-на… Мені сором сю гадку висловити, але вона, може, була б для мене менш пожаданою… Сили мої повинні були знайти якийсь вихід, – повторяє він ту ж думку на іншім місці, – і як не знайти його ані в науці, ані в праці, потекли, як потік одним руслом, – коханням. Тільки потекли вони задля нервів, каламутно, бурхливо, криво – перш за все криво…»

Криво – бо він не взяв її, коли міг відносини свої до неї уставити просто і щиро. Але спочатку сього він не робить трудності, він ставить собі метою вернути їй любов, стати для неї найбільш жаданим, найбільш любим, нарешті перемогти упередження супроти розводу. Анєлька вийшла без любові, не любить і не поважає свого чоловіка, шляхтича-афериста, що возиться з якимись поставками в Туркестані і для них спродав зараз жіночу маєтність, яку вони уважали за точку честі в своїх руках утримати, – тож Плошовський певний, що дійде свого; на його переконання, женщина не може противитися чоловікові, якого любить. Анєлька дійсно любить Плошовського, але над нею тяжить тепер обов’язок супружий. Даремні всі заходи Плошовського, щоб сей обов’язок знищити в її очах.

«Виправдати все можна, – відказує вона на його софізми, – але як робиш зле, сумління скаже все: недобре, зле, і нічим не дасть себе переконати».

Вона не може навіть дозволити собі признатись, що любить Лєона, слово «розвід» її лише обурює, а всі заходи Плошовського з такою енергією і силою відбиває, що аж дивно для такого покірного і тихого створіння. Плошовський почув себе побитим, побачив, що всі його психологічні рахунки не мають ніякої сили в сій сфері елементарних догматів, ясних і міцних. І він сам зрозумів причину.

«Я знав, чи краще – чув, що я і Анєлька – дві істоти так неподібні одна до одної, як мешканці різних планет… Тепер я розумію, на чому розбився: на тому, брак чого розпустив і розв’язав всі мої думки і разом став задатком смертельної хороби, і став моєю трагедією на катехитичнім просторі її душі… Я не можу зрозуміти, як то можливо певне правило, хоч якою би авреолею давнини було воно оповито, не розглянути з усіх боків, не розкласти на частини, дрібки, атоми, розкладати доти, поки не розсиплеться порохом і не дасть себе наново зложити. Анєлька зрозуміти не може, як можливо на правило, признане і релігією, і людьми, дивитись інакше, як на заповіт, для всіх обов’язковий».

Плани Плошовського пропали, але разом з тим він почуває, що любов до Анєльки стала одиноким змістом його життя і без неї він жити не може. Правда, він признає за сею любов’ю хоробливий характер: в її більше болючого, гіркого, як щастя. Він не може помиритись з думкою, що Анєлька належить іншому, се приводить його часом до тяжких вибухів ремства і обурення, але ся любов – одинока річ, що прив’язує його до життя. Давніше сама думка про відносини платонічні здавалась йому смішною, а тепер він, як сам зауважує, зрікається любові для любові, а кінчить тим, що вертає до Анєльки, щоб

«їй служити, ходити, як за малою дитиною, а в нагороду – хочу лише дивитись на неї… Поки в її тлітиме хоч іскра чуття до мене, я не піду, бо не можу піти, бо нема куди піти. Отже, вертаюсь, почну роздмухувати і гріти свою душу. Якби я сього не зробив, замерз би доконче».

Так душа, яку не міг задовольнити весь світ з своїм багатством безконечним, задовольняє маленьке місце в жіночім серці, серці женщини, нічим не визначної і подібної до тузина інших. Переміняється з тим разом і характер любові; спочатку він плете сітку на неї, як на здобич, аби уловити її правдою чи неправдою, щоб задовольнити свій запал. Кінчиться воно ласкою, безкраїм жалем до сього бідного, щирого створіння, жаданням все віддати, аби її горе полегшити.

А горе її було немале; страшна душевна драма Плошовського викликає і в душі Анєльки страшні страждання. Любов до Плошовського, почуття його муки з причини любові до неї, муки, що почасти була наслідком її ригоризму, коли не схотіла відмовити Кромицькому, вплив вибухів його ремства і обурення за її шлюб з Кромицьким – все се страшно мучило її й нищило здоров’я.

І от серед таких обставин приходить катастрофа. Кромицький застрілився з поводу невдачі своїх афер, Анєлька свобідна, але вона тяжко хора [з причини вагітності]; вже перед смертю дізнається вона про смерть чоловіка і може признатись в любові своїй до Плошовського:

«Може, я б не повинна признаватись зараз по смерті чоловіка, але я можу вмерти, тому хочу сказати тобі тепер, що я дуже любила тебе, дуже любила». Два дні пізніше вона вмирає. Плошовський їде до Риму і тут застрілюється. «Я міг би бути твоїм щастям, і став твоїм нещастям, – записує він на останній карті свого дневника. – Я був причиною твоєї смерті, бо якби був іншим чоловіком, якби не бракувало в мене основ життя, не впали б на тебе ті муки, що тебе вбили. Се я зрозумів в останні хвилі твого життя, зрозумів і поклявсь іти за тобою; я обручивсь з тобою на твоїм ложі смертнім, і тепер мій перший обов’язок – бути з тобою». Смерть страшить його, «але як ти вмерла через моє «не знаю», як же я можу зостатись тут жити?»