Еволюція української ідеї близько середини XIX ст.
Михайло Грушевський
Під впливами, які ми щойно розглядали, і завдяки ідеям, які проникали з Західної Європи, українська політична думка відмовилась від прагнення до втраченої незалежності і відновлення славної козацької держави, щоб обмежитись виробленням політичних програм, які можна було реалізувати і пристосувати до нових умов і концепцій сучасної епохи.
Найдавнішою програмою, більшою чи меншою мірою розвинутою, була програма 1846 p., розроблена українським товариством у Києві, відомим під назвою «Кирило-Методіївське братство», яке мало особливий вплив на майбутні події. Це угруповання утворилося на початку 1846 р. і складалося з найкращих представників української інтелектуальної думки (поет Шевченко, етнограф Куліш, історик Костомаров, юрист Гулак), які дуже швидко знайшли чисельних прихильників.
Як стверджує один із них, кількість членів братства протягом року досягла сотні в різних містах України, і це не дивлячись на його таємний характер. Братство плекало мрію про слов’янську федерацію, союз між «слов’янськими республіками», в якому Україна була б одним із членів. Мріяли про демократичну й ліберальну конституцію, яка скасує всі привілеї і класи, все те, що є характерним для приниженого народу. Повна свобода слова, думки, релігії буде гарантована. Будуть здійснені заходи, щоб просвітити політичну свідомість народу. Щоб досягти цієї мети, розраховували на створення народної літератури, на зближення вищих класів з народом, на встановлення контактів з молоддю, яка навчається в ліцеях і вищих школах, щоб прищепити їй ідеї братства.
Реально діяльність братства була знищена майже в зародку, оскільке вже у 1847 р. керівників викрив студент, який підслухав їхні розмови, їх заарештували й засудили. Ці репресії зупинили розвиток української політичної думки, найобдарованіші і найактивніші представники якої були приречені на мовчання. Коли вони повернулися із заслання і знову взялися за свою політичну справу, обставини, що склалися на той момент (скасування кріпацтва в Росії, покращання життя селянства), змусили їх активно працювати на добро народу. Вони зайнялися навчанням селянства й освітою взагалі, написанням популярної літератури і т. ін.
Але навіть така діяльність, зведена лише до галузі культури, була придушена урядом, відповідно до принципів, проголошених міністром внутрішніх справ Валуєвим 1863 р. «Українська мова, – сказав він, – ніколи не існувала, не існує і не повинна існувати». Коли близько 1870 р. репресії послабшали, праця знову відновилася. Нею керувала створена в Києві організація, відома під назвою «Громада», до складу якої увійшли кращі представники нового українського покоління.
Як у попередній період, діяльність зосередилась у галузі загальної культури; це був час наукових дослідів, вивчення історії та етнографії, розвитку літератури, театру й української музики. Панівні українські класи засуджували таємні терористичні і революційні організації, які притягали до себе велику частину української молоді, закидаючи їм централістичні тенденції, відсутність інтересів до національних сподівань тих народів, які були у рабстві в Росії, особливо українського. Українські націоналасти віддавали перевагу конституційно-ліберальним програмам, розгорнутим у значенні національної автономії, протегували наукові й інтелектуальні прагнення українського руху.
Не дивлячись на цю помірковану позицію, російський уряд негативно сприймав таку активність, оскільки він ненавидів будь-який національний рух в Україні, яким би лояльним і поміркованим він не був. Москва твердо дотримувалась догми «єдності російського народу», повної уніфікації літературної мови, школи, культури загалом у всіх східних слов’ян, жителів України, Великороси, і Білорусії, також вважала небезпечним для «російського союзу» будь-які бажання створити українську літературу, будь-які намагання пробудити національне почуття у поневоленого народу, будь-яке пізнання, яке б торкалося його походження. Інтелектуальний сепаратизм був для неї першим кроком, який логічно повинен був привести до політичного роз’єднання двох держав. Отже, чи інтелектуальний чи політичний, український «сепаратизм» є чудовиськом, яке диктує російському урядові його ставлення до інтересів України.
З усіх цих оглядів активність українців у Києві, кажучи дипломатично, просто і невинно припинили. Заклади й організації, в яких концентрувалася наукова робота українців, були розформовані, і навесні 1876 р. з’явився відомий указ, який на довгі роки визначив долю руху. Він заборонив публікувати українською мовою інші речі, крім історичних і літературних творів, із суворим дотриманням російської орфографії і під найстрогішим контролем цензури. Українські конференції, театральні вистави, концерти, – все було повністю заборонене.
Ці обмеження були доволі суворими, а їхню жорстокість посилили свавіллям цензури. Тиск чинили не тільки на наукову й популярну літературу, як цього вимагав указ, але також заборонили друкувати інші твори українською мовою, проте залишили дозвіл на друкування нецікавих, безглуздих текстів без будь-якого смаку. Такий стан справ тривав довго, аж доки 1906 р. указ не відмінили. Навпаки, заборону концертів і театральних вистав відміняла місцева влада, яка сама переконалася в тому, що вона не досягла бажаних результатів, а лише роздратувала населення. Проте театральні виступи підлягали най-суворішим приписам.
Насправді ці численні знущання були безсилими і не змогли викорінити в Росії український рух. Вони швидше слугували більшому підбурюванню, протидіючи всім спробам течії, відомої під назвою «українофіли», домогтися м’якшого і лояльнішого ставлення. Російський уряд аж ніяк не страждав від цього ставлення, не допускаючи радикальнішого національного руху.
Відтепер український рух довів, що його неможливо просто знищити. Це пояснювалося політичними й інтелектуальними силами, здобутими нацією упродовж XIX ст. Загалом, тривалий успіх уже проявлявся в галузі літератури і культури. Рух справедливо покладався на народні маси сильної нації із 20-мільйонним населенням (тепер близько 35 мільйонів), зберігаючи за всяку ціну їхню національність і демонструючи невичерпну властивість розвитку, який досі стримувався тільки зовнішніми путами реакційного режиму.
Інтелектуальні прошарки України безперервно боролися в Росії з 1880 до 1900 p., активно використовуючи для національного руху всі можливості, які тільки з’являлися для них в міру дозволених обставин. А коли діяльність ставала неможливою в Росії, рух шукав шляхів за її кордонами, на території австрійської України.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 330 – 332.