Занепад українського політичного життя
Михайло Грушевський
Проте занепад Київської держави жодним чином не означає занепаду життя України як держави. Чернігівські князі, володіння яких були менше знищені тюркською навалою, ніж Київська та Переяславська землі, першими намагалися відновити ту роль, яку Київ відігравав у політичному житті України. Однак ці намагання не увінчалися успіхом – монгольська навала 1239 року, яка з особливою жорстокістю зруйнувала придніпровські землі, в останній момент захопила також Чернігівське князівство. Натомість Галицько-Волинське князівство, утворене в кінці XII ст. (1199) об’єднанням Володимирського князівства на Волині і Галицького князівства руками нащадка старшої гілки київського дому князя Романа, помітніше демонструвало яскраво виражену схильність у своєму розвиткові до набуття політичної значимості.
Тюркський гніт протягом попередніх століть викликав міграцію українського населення півдня України на схід, до Волині і Карпатських країв. Монгольська навала, на чолі з ханом Батиєм, наклала остаточний відбиток (внаслідок цього переселення на захід) на політичне й інтелектуальне життя дніпровських регіонів України. Саме ця міграція пояснює сплеск, що спостерігається у країнах заходу у XII – XIII ст.
З того часу, як князь Роман і його син Данило закріпилися у своїх володіннях, вони шукали шляхів впливу на східні райони України; однак ці намагання зазнали невдачі через протидію Золотої Орди, яка підтримала українські міста у боротьбі проти княжого режиму і зробила все можливе, щоб протистояти будь-якому розвитку влади цих монархів. Політика галицько-волинської династії зіткнулася з цілим рядом претензій Польщі й Угорщини; і справді, протягом багатьох років ці нації намагалися приєднати до себе західні території України. Даремно Данило мріяв створити союз для того, щоб перемогти татарів, він зустрів лише байдужість своїх західних сусідів і був змушений залишити велику ідею, що, однак, принесла йому королівську корону, якою нагородив його папа.
Галицько-Волинська держава продовжувала існувати понад століття. Саме вона стала покровителькою інтелектуального і політичного життя України, за винятком Східної України, яка залишилася сферою чужого впливу. Можна було б не надавати великого значення цьому періоду української історії: вона була позначена нейтралізацією візантійських, колись домінуючих ідей, новими впливами, які йшли із заходу, особливо з Німеччини. Ці впливи принесли, переважно, народження системи міських спільнот, модельованих на німецькому праві, яке поширилось у Галицько-Волинській державі наприкінці XIII ст. Для української культури знову відкривалися сприятливі горизонти. Але союз, укладений договором 1336 р. між Польщею і Угорщиною, готував швидкий кінець цій державі західних українців.
Заворушення, спровоковані 1340 р. галицько-волинськими боярами, незадоволеними політикою князя Юрія-Болеслава, які хотіли поставити на його місце князя литовської династії Любарта, дали змогу польському і угорському королям під цим приводом виступити разом проти Галицького королівства. Зав’язалася жорстока боротьба за володіння землями цього королівства; вона призвела до анексії Польщею Галицької і Холмської земель, позбавляючи країну не тільки її політичної незалежності, але й руйнуючи становище панівних класів, знаті (бояр) і міського патриціату, знищуючи найстаріші соціальні форми України. Дуже відчутним удар виявився ще й тому, що саме на той час Галицько-Волинське князівство було останнім притулком національної спадщини.
Політичне й національне життя, натомість, продовжило своє існування під правлінням Любарта на Волині, яку вдалося захистити від польських завойовників. Протягом цього століття на землях Подніпров’я утворилися великі князівства, такі як Київське, Чернігівсько-Сіверське [В оригіналі «Tshernigov-Hewer».], Турово-Пінське над Прип’яттю, на чолі яких стояли князі литовської династії. Саме вони звернулися до стародавніх соціальних форм життя, традицій права і культури Київської доби, безумовно, дещо ослаблених після удару, якого вони зазнали, але саме там продовжували жити і відроджуватися.
Загалом стародавні інституції, як і традиція періоду Києва, підтримувались династією Гедиміна. Не зачіпати національного патріотизму – таким був принцип литовської політики. Зрештою, часто траплялося, що визнання протекторату чи зверхності цієї династії відбувалось добровільно. Такими були обставини на Волині. Вступаючи на престол князівства, яке вони щойно завоювали, литовські князі приймали релігію і національність своїх нових підлеглих, підтримували церкву і національні традиції, поважали давні звичаї і законні інституції.
Так продовжувались традиції політичного життя України, за винятком кількох заворушень і перерв, аж до другої половини XV ст., під пануванням князів, підвладних великим литовським князям. Щойно після смерті волинського князя Свидригайла (помер 1452) і Симеона Олельковича, київського князя (помер 1470), можемо побачити, що центральні та східні регіони українських земель остаточно перейшли в ранг простих провінцій Литовського князівства. З цього часу Україна опинилася під безпосереднім контрударом соціальної і політичної еволюції внаслідок зближення Литви і Польщі, в результаті політичного союзу цих двох держав (1385), який відбувся в найнесприятливіший період для українського і білоруського елементу, для їхніх національних інтересів і традицій.
Завдяки столітньому консерватизмові Литовського князівства і принципам національної автономії, на яких була побудована конституція цієї держави, нові форми соціального ладу, хоч і наслідувані часто з польських зразків, вкорінювались тут значно повільніше, ніж на західних теренах, розміщених під безпосереднім пануванням Польщі. Згадаймо серед останніх Галичину, Холмщину, Поділля, в яких польське право було остаточно запроваджене 1430 р. Навіть у Литві український елемент з болем відчував зникнення інституцій і соціальних форм, які служили опорою їхніх національних інтересів.
У цей час в української аристократії, яка була під литовським режимом, починають проглядатися ознаки опозиції щодо нового напряму, яким позначені політичні події. Цей розвиток сприяв виключно католицьким і литовським елементам, повністю одним ударом принісши у жертву українців і білорусів. Українська аристократія відчувала себе відстороненою від політичного життя князівства. Так само, як литовсько-польський елемент опирався на солідарність католицької спільноти, українська аристократія цього часу шукала допомоги з боку своїх московських одновірців.
Саме тоді виникає змова князя Олельковича, позбавленого правління у Києві (1481), князя Глинського (1507), саме тоді чернігівські князі, сусіди Москви, переходять до Московії (1480 – 1500). Водночас українська знать Галичини кличе собі на допомогу молдавських воєвод. Однак вибухи українського іредентизму не мали такого успіху, щоб спричинити тривале покращання ситуації цієї народності. Московія скористалася цими подіями несподіваним початком періоду пригноблення православної віри, для того, щоб оволодіти сусідніми територіями, вона захопила Чернігівщину і місто Смоленськ, готуючись до захоплення Києва. Український народ, покірний литовсько-польському пануванню, не отримав від цього жодної вигоди.
Примітки
…союз, укладений договором 1336 p. між Польщею і Угорщиною… – йдеться про вишгородські домовленості між польським королем Казимиром III та угорським королем Карлом Робертом, які сучасні дослідники датують 1338 р. Згідно з ними у випадку безпотомної смерті Казимира III польський престол перейде до угорського короля, а Галицько-Волинська держава належатиме Польщі (див.: Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. – Львів, 2002. – С. 71, 73).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 315 – 317.