Українське відродження у XVI і XVII ст.

Михайло Грушевський

До середини і під час другої половини XVI ст. життя України втратило значну частину своєї могутності. Вищі класи, позбавлені будь-якої участі в політичному житті, примусово асимілювалися до пануючих націй. Що ж стосується середніх класів, то вони відчували себе зневаженими на всі лади.

Селянин втратив право на вільне існування і вільне володіння своїм маєтком. Він перейшов у статус кріпака. Панщина гнітила його все сильніше і він ставав простим додатком до землі. Щодо Православної церкви, яку в тодішніх обставинах представляла тільки одна нація, то вона потрапила в залежність від уряду, погано, навіть вороже налаштованого як до неї, так і до народу. Окрім того, вона була охоплена кризою, яка віщувала її ліквідацію.

Аж до періоду, до якого ми підійшли, цей розвиток у литовській Україні йшов досить повільним кроком, але з середини XVI ст. вплив польських інституцій пришвидшив його хід. Окрім того, близько 1509 р. майже всі землі литовської України були відібрані від останньої і приєднані до Польської республіки: це були Волинь, східна частина Поділля, Підляшшя (район Західного Бугу) і Київщина. Польська знать масово облаштовувалася на нових землях, вищі класи українського населення підпали під полонізацію, і притаманне Україні життя повністю припиняється.

Однак це спровокувало реакцію і бажання національного відродження. Спочатку спротив з’являється серед середнього класу на заході України, який об’єднується у братства, шукаючи можливості відновити інтелектуальне і соціальне життя, побороти труднощі, в яких борсалася Церква, викликати пробудження і відродження народної свідомості. Очолює цей рух Львівське братство, реорганізоване у 1540, а другий раз у 1586 році, під протекторатом константинопольських патріархів.

Однак за умов, у яких перебувала Західна Україна, де знать здебільшого була упокорена й де союз із Римо-Католицькою церквою (1596), за сприяння єпископату, спричинив глибоке безладдя, відродження інтелектуального і національного руху не могло розраховувати на успіх.

Однак новому політичному і соціальному рухові знайшлася серйозна опора, яка саме в цей критичний момент почала проявлятися у Східній Україні, – тут будемо говорити про козаків.

Термін «козак», запозичений з тюрксько-татарської мови, означає плем’я, яке жило в степах полюванням і грабунком. їхнє формування досягло високого рівня і прославилося на сході України, особливо, коли татарські орди з Криму в кінці XVI ст. перетворили на справжню пустелю велику частину земель, омитих водами нижнього Дніпра.

Українське військо, яке безупинно зростало чисельно, сформувало в степу протягом другої половини XVI ст. справжню військову республіку, яка стала центром, відомим під назвою «Січ». Ця територія була розташована на одному із заболочених і неприступних островів у нижній частині Дніпра, яка називалася «пороги», звідки назва «Запорізька Січ». Саме з цього місця запорожці здобували свій вплив на українське населення у пониззі Дніпра, і з часом стали справжньою військовою силою, надзвичайно важливою у політичному аспекті.

Козаки проголосили свою недоторканість, тобто декларували свою незалежність від будь-якої іншої юрисдикції, іншої верховної влади, інших податків і від особистої служби, окрім тих, які підкоряються владі і юрисдикції Запорізького Війська. В них проявлялася жива притягальна сила для величезних народних мас, які, особливо в кінці XVI ст., покидали територї заходу і півночі України, щоб таким чином втекти від усе важчого кріпацтва.

Козаки вважали себе політично незалежними від держави, вони вели переговори з сусідніми країнами, пропонували їм свою допомогу і послуги, виступаючи разом з тим як представники національних інтересів України. Так вони увійшли в прямі відносини із рештою знаті, яка залишилася вірною національній ідеї і православній церкві, що була відновлена в Києві між 1610 і 1620 роками під захистом тих же козаків. Місто жило закладенням культових споруд, освітянством, інтенсивним розвитком інтелектуального і національного руху, який перемістився з Галичини до Києва.

З останнього десятиліття XVI ст. козаки починають протистояти польському урядові, і ці сутички в подальшому стають усе інтенсивнішими. Доля усміхалася то одному, то іншому супротивникові, але згодом боротьба завершилася поразкою запорожців і репресіями, які здійснювала Польща проти всіх, хто брав участь у заворушеннях. Поразка і наслідки, які вона викликала, спричинилися до масової еміграції великої кількості козаків і українських селян, які, не бажаючи коритися рабству, до якого їх примушували, вирушили до московських границь аж до безлюдних країв Дону і Дінця, до тих районів, куди протягом XVII ст. перебралася нова українська міграція, яка осіла в сучасних Харківській, Воронезькій і Курській губерніях (Слобідська Україна).

Однак соціальні й політичні заворушення наростали у Східній Україні, найменший поштовх породжував нову силу серед українського населення, врешті довгий період репресій (1638 – 1647) призвів до вибуху – народного повстання під проводом Богдана Хмельницького.

Повстання брало свій початок від непорозумінь між козаками і польським урядом, непорозумінь, які, проте, не приводили до силової розв’язки. Завдяки сприянню різних обставин і таланту свого вождя, незважаючи на всі сподівання, рух набув несподіваних розмірів. Польські армії були розбиті і знищені в багатьох успішних битвах і повстання поширилося на всю Україну, аж до віддалених районів заходу.

Вимоги збунтованого народу перейшли границі традиційних скарг, які висували зазвичай козаки і православна церква. Спостерігалося проростання ідеї зробити вільним весь український народ у межах його етнографічних кордонів, знищити режим гноблення дрібної польської знаті, відновити нарешті колишню Українську державу. Не дивлячись на зібрані сили повстанців, сили, які нараховували близько 300 тис. людей на початку війни 1648 p., вожді повстання вважали неможливим визволення народу власними силами. Хмельницький вагався між двома комбінаціями. Перша – план, давно сформований вищими церковними ієрархами Києва, який полягав у створенні конфедерації православних держав, Московії, України, Молдавії і балканських слов’ян, – цей союз мав би протидіяти Польщі й Туреччині.

Друга можливість полягала у включенні України до системи держав-васалів, таких як Крим, Молдавія і Трансільванія, під зверхністю Туреччини. Різні мотиви, а передусім мала надійність турецького уряду, підштовхнули Хмельницького стати на бік Москви. Тривалий час московський уряд не наважувався прийняти протекторат над Україною, він дуже боявся війни з Польщею, згадуючи жорстокі розгроми, які ця нація завдала йому на початку XVII ст. Тільки 1653 р. Москва наважилася і вирішила поширити свою опіку над козацькою армією і Україною, зважившись, таким чином, на війну з Польщею. У березні 1654 р. був підписаний мир, який називався «Статті Богдана Хмельницького», закріпивши стосунки між Україною і Московською державою.

Статті були складені поспіхом, без розважливого вивчення справи, тому численні питання залишилися без відповіді. Переговори, які відбулися перед підписанням договору, зрештою, свідчать, що Хмельницький був готовий на все, щоб добитися втягнення Московії у війну з Польщею. Ці розбіжності в багатьох пунктах пояснюють, чому як російські, так і українські теоретики державного права ніколи не змогли дійти згоди у справжній суті юридичних відносин, встановлених між Україною і Московією за договором 1654 р. Одні вбачають у ньому особистий союз, інші – союз реальний.

Більшість учених схиляється до думки, що договір зробив Україну країною-васалом Москви, інші ж, навпаки, вважають, що цей акт сприяв розширенню національної автономії. Найважливіші статті гарантують вільний вибір гетьмана, тобто найвищого керівника Української держави, звання, створеного саме в цей період за підтримки Війська Запорізького (1648-1654); право мати дипломатичні стосунки з іншими державами, повну незалежність судів, призначення за власною ініціативою старшин Війська Запорізького, покірних, однак, головнокомандувачеві – гетьманові; і, врешті, незалежність української церкви.

Акт угоди, навпаки, мовчить про роль московського уряду у громадському і цивільному адмініструванні України. Фактично домовилися про те, що організацію політичних і фінансових справ вирішував гетьман, але московський уряд відмовився на майбутнє повністю гарантувати недоторканість цих адміністративних гілок. У цьому питанні, як і в питанні автономії Церкви, московський уряд згодився зі статтями, але потім намагався за всяку ціну знайти розбіжності, які дуже скоро виникли між двома країнами.

Так, в останні роки панування Хмельницького, готувався повний розрив з Москвою. Український уряд розраховував на підтримку Швеції, невдовзі він опрацював договір, за яким ця нація обіцяла допомогу Україні, гарантуючи незалежність країни і запевняючи в недоторканості її територій. Українські політичні діячі, правдоподібно, розробили план побудови власної нейтральної країни під захистом своїх сусідів. Але поразка останньої кампанії Хмельницького і викликана цим смерть популярного гетьмана спричинили нові обставини реалізації цього плану.

Примітки

Львівське братство, реорганізоване у 1540, а другий раз у 1586 році, під протекторатом константинопольських патріархів – у своїй первісній формі Львівське Успенське братство існувало вже від кінця XV ст. (Крип’якевич І. Львівська Русь в першій половині XVI ст.: дослідження та матеріали. – Львів, 1994. – С. 97). Переломними подіями у діяльності братства були: відновлення Львівського єпископства 1539 p., отримання привілею про зрівняння львівських українців у економічних та політичних правах з львівськими поляками у 1572 р. та отримання статуту від антіохійського патріарха Йоакима у 1586 р. (Капраль М. Національні громади Львова XVI – XVIII ст. (соціально-правові взаємини). – Львів, 2003. – С. 97-105).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 317 – 321.