Дорошенко Петро

Михайло Грушевський

Дорошенко Петро, український гетьман, один з найвідоміших і популярніших діячів української історії. Вважається онуком гетьмана Михайла, але ця генеалогія не цілком установлена; сам він уважав себе родовитим козаком («із прадіда козак»). На історичну арену виступає в перші роки воєн Хмельницького, але при Хмельницькому залишається на других ролях, тому що в цей час він був ще дуже молодим (поширена дата народження – 1627 p., але вона не засвідчена компетентними джерелами).

На верхи козацькі Д[орошенко] виходить уже в останній рік життя великого гетьмана: навесні 1657 р. він був відправлений з дипломатичним дорученням, а після повернення одержав прилуцьке полковництво. Починаючи із цього часу, ми бачимо його постійно в перших рядах старшини, то на різних полковницьких урядах, то в складі генеральної старшини. Гарячий і непохитний прихильник української автономії й невтручання сторонніх держав у її внутрішні відносини, Д[орошенко] підтримує Виговського, потім, після його падіння, разом з іншою старшиною втримує в цьому напрямі Юрія Хмельницького.

Після того, як невдалий похід польських військ у Лівобережну Україну (1663) замість зміцнення польського верховенства призвів до повного падіння польського престижу, Д[орошенко], що тримався в ці роки разом з іншими автономістами проти централістичних тенденцій московського уряду, головним чином на підтримці Польщі, вирішив перенести центр ваги своєї політики на Крим і Туреччину й виступити самому як зверхнику української долі.

Коли на початку 1665 р. Тетеря склав булаву й Правобережна Україна стала ареною боротьби різних другорядних вождів, які прагнули затвердити тут своє панування, Д[орошенко] у серпні 1665 р. виставляє кандидатуру на гетьманство під протекторатом кримського хана й отримує затвердження військової ради. Без великих зусиль йому вдалося незабаром очистити Правобережну Україну від різних претендентів, які хотіли зміцнитися тут під маркою московського верховенства, а потім він намагається поширити свою владу й на лівобережні полки.

Стосовно Польщі він спочатку тримається тактики ухильної, але своїм найближчим завданням він ставив зломити панування й централістичні тенденції Москви. Однак, сили Д[орошенка] були занадто слабкі для цього: він користувався допомогою татар, в 1666 р. увійшов у безпосередні зносини з Портою, визнавши верховну владу султана замість обіцянки підтримки у досягненні незалежності України в її етнографічних межах.

Але Порта довго відкладала активне втручання, тим часом наступне зближення Москви з Польщею, що закінчилося Андрусівським трактатом 1667 p., загострило відносини Д[орошенка] до Польщі: він не міг уже продовжувати колишню невизначену політику після того, як Москва формально відмовилася від домагань на Правобережну Україну на користь Польщі.

Доводилося вибирати між Москвою й Польщею, без надії серйозних успіхів у тому й іншому напрямах, тим більше, що й серед українського населення й козацького війська союз із татарами й татарські спустошення, захоплення населення в татарську неволю стали викликати серйозне невдоволення проти Д[орошенка]. Різку зміну в його становищі зробило повстання, підняте на початку 1668 р. у Лівобережній Україні Брюховецьким (див.), що задумав використовувати невдоволення проти московського режиму, ставши на чолі руху. Він зав’язав відносини з Д[орошенком], пропонуючи йому, як непримиренному до московського уряду, діяти спільно для звільнення України від московської влади. Д[орошенко] обнадіяв його.

Коли Брюховецький, покладаючись на цей союз, почав відкрите повстання проти Москви на початку 1668 р., Д[орошенко] рушив у глибину лівобережної території під видом допомоги Брюховецькому, але замість того надіслав йому вимогу відректися від гетьманства й надіслати знаки гетьманської влади Дорошенку, обіцяючи за це йому довічне володіння маєтками. Брюховецький намагався пручатися, але його власне військо відмовилося від нього й перейшло на бік Д[орошенка], що був таким чином проголошений гетьманом всієї України; московські війська, що рушили на Україну проти Брюховецького, після такого несподіваного обороту ретирувалися за кордон, і Лівобережна Україна виявилася в повному володінні Д[орошенка] (травень 1668 p.).

Це був винятково щасливий момент, що давав Д[орошенку] надію на здійснення його сокровенної думки: відновити єдність України, забезпечити її автономію, звільнити її від втручань московського й польського урядів, у вигляді, можливо, нейтральної держави в етнографічних українських границях під протекторатом Москви, Туреччини й Польщі. Але ця слушна мить не була належним чином використана Д[орошенком].

Раптово він покинув Лівобережну Україну й виїхав (як говорили, при чутці про зраду дружини). Цей від’їзд підбадьорив московських воєвод, московські війська перейшли границю України, у прикордонних полках почалося роздвоєння через нестачу підтримки з боку Д[орошенка]. Залишений ним заступником чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний місцевою старшиною був проголошений «гетьманом сіверським» і на її настійну вимогу ввійшов у переговори з московськими воєводами, заявляючи готовність визнати московську владу під умовою деяких гарантій автономії.

Московський уряд, одержавши умови Многогрішного, доручив своїм агентам прозондувати і Д[орошенка], але він не захотів купувати лівобережних полків ціною поступок у сфері автономії, і московський уряд вирішив поладити з Многогрішним, який у своєму важкому становищі змушений був бути податливішим. На боці Д[орошенка] певний час залишалися південні лівобережні полки, прикордонні із Запоріжжям, але із часом і вони вийшли з його влади, тим більше, що Запоріжжя за старими традиціями не симпатизувало союзу Д[орошенка] з Ордою.

У відносинах до Польщі знайшлася теж податливіша людина, гетьман Ханенко, ставленик запорожців, який йшов на поступки Польщі, на які не погоджувався Д[орошенко] (Острозький договір 1670 р.). Д[орошенко] зробив ще спробу пошукати опори у великого курфюрста прус-ського, що зайняв місце Швеції після того, як остання втратила своє колишнє значення в польській політиці; в 1671 р. Д[орошенко] звернувся до нього із пропозицією підтримати його кандидатуру на польський престол проти позбавленого всякого престижу короля Михайла; але із цієї спроби не вийшло нічого.

Зрештою, єдиним виходом для Д[орошенка] знову залишалася тільки активна допомога Туреччини. Султан Магомет IV весною 1672 р. рушив на Польщу з величезними силами. Позбавлений засобів опору, польський уряд підписав в Бучачі договір, яким уступав Поділля Туреччині й відмовлявся на користь козаків від України в старих границях. На Україні циркулювали звістки, що візир, прощаючись із Д[орошенком], обіцяв йому новий похід султана для завоювання Лівобережної України. Все це створило страшну паніку, і шанси Д[орошенка] ще раз високо піднялися.

Московський уряд, що підтримував раніше з ним відносини без великого інтересу, тепер заметушився й, грунтуючись на тій формальній обставині, що Польща за Бучацьким договором відмовилася від своїх прав на українську територію, вирішив прийняти Д[орошенка] з його володіннями під царську руку. Однак від безпосередніх пропозицій Д[орошенко] утримався, почасти через звістки про сильне невдоволення проти Д[орошенка] серед правобережного козацтва. Турецький похід, всупереч чуткам, в 1673 р. не повторився; навпаки, польський уряд почав агресивну війну з турками, що закінчилася ефектною перемогою під Хотином. Паніка, викликана турецьким походом 1672 p., розсіялася, і шанси Д[орошенка] знову впали так само різко, як було піднялися.

На початку 1674 р. лівобережний гетьман Самойлович із московським воєводою Ромодановським рушили за Дніпро на Д[орошенка]. Наддніпрянські міста стали переходити на їхній бік, відмовляючись від Д[орошенка]; делегати правобережних полків з’явилися з виявленням бажання бути під московською владою й за пропозицією Самойловича, прибувши потім у Переяслав, вибрали правобережним гетьманом того ж Самойловича, якого їм запропонував Ромодановський.

Цим, властиво, й була політично похована кар’єра Д[орошенка]. Відмовившись раніше від пропозиції московського уряду задовольнитися званням гетьмана Правобережної України, він тепер заявив свою згоду на таку комбінацію, але воно прийшло занадто пізно. Д[орошенко] уже готовий був капітулювати. Його становище дійсно було вкрай важке. Але якщо Туреччина не виявила достатньої енергії, щоб підтримати Д[орошенка], то, з іншого боку, і московський уряд не вживав енергійних заходів, щоб з ним покінчити, шукаючи якого-небудь дипломатичного виходу. У такій невизначеності й коливаннях, що супроводжувалися тільки руйнуванням цієї нещасної країни в походах, що змінювалися, і екзекуціях московських, татарських, турецьких, польських, пройшло ще кілька років.

Нарешті весною 1676 р. рушили на чигиринську резиденцію Д[орошенка] головні сили Самойловича й Ромодановського. Д[орошенко] вирішив капітулювати остаточно: при наближенні передового корпусу він вийшов із замку й прийняв присягу, потім вирушив до головної квартири Самойловича й Ромодановського й склав клейноди, виговорив собі повну свободу й недоторканність (вересень 1676 р.).

Самойлович надав йому для проживання маєток у Стародубському полку, де Д[орошенко] почав було влаштовуватися, але потім московський уряд зажадав висилку Д[орошенка] у Москву, мотивуючи потребою в порадах Д[орошенка] з огляду на майбутню війну з турками й небезпекою, яку може представляти перебування Д[орошенка] на Україні для Самойловича. Самойлович пробував було противитися через видані Д[орошенку] гарантії, але нарешті змушений був поступитися. Д[орошенко] з найбільшою прикрістю мав їхати в Москву, що представлялася тодішнім українцям найлютішим засланням.

Тут його тримали в почесному арешті, радячись, дійсно, з питань війни, але повернути на Україну відмовлялися. Тоді Д[орошенко], переконавшись, що України йому не бачити, став клопотатися про дарування йому маєтку. Йому призначили спочатку платню й відправили на воєводство у В’ятку, незважаючи на прохання звільнити його від цієї служби. Пробувши на воєводстві з 1679 по 1682 р., Д[орошенко] був потім звільнений і одержав маєток Ярополче у Волоколамському повіті (1 000 дворів), де й закінчив своє життя в 1698 p.

Спеціальної монографії про Д[орошенка] дотепер немає; головна робота – Костомарова «Руина» (1 вид. 1882); стаття Волка-Карачевського «Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII в. (1899).

У польській літературі: T.Korzon, «Dola i nedola J.Sobieskiego» (1898).

В українській: О.Целевич, «Причинки до зносин П.Дорошенка з Польщею в 1670 – 1672» (Записки наукового товариства ім. Шевченка, XXV, 1898).

З белетристичних творів: Марко Вовчок, «Маруся»; Костомаров, «»; Старицька-Черняхівська, «Гетьман Дорошенко» та ін.

Примітки

Публікується за виданням: Грушевский М. Дорошенко Петр // Энциклопедический словарь «Русского библиографического института бр. А. и И. Гранат и К.» / 7-е, совершенно переработанное издание. – Т. XIX. – [М., 1913]. – Стл. 2 – 8.

Вибрана література про Петра Дорошенка: Антонович В. Петро Дорошенко // Історичні постаті України. – Одеса, 1993. – С. 191 – 195; Міяковський В. Два рукописи 60-х pp., заборонені цензурою // Україна. – К., 1917. – Кн. 3 – 4. – С. 83 – 88; Крип’якевич І. Гетьман Петро Дорошенко. – Львів, 1925; Андрусяк М. До історії боротьби між П.Дорошенком та П.Суховієм 1668 – 1669 pp. // Записки Наукового товариства імени Шевченка. – Львів, 1929. – Т. CL. – С. 197 – 227; Дорошенко Д. Початок гетьманування Петра Дорошенка (1665 – 1666). – Прага, 1942; Його ж. Польсько-українська війна 1671 р.: до історії гетьманування Петра Дорошенка // Наукові за/іиски Українського вільного університету. – Прага, 1942. – Т. 3. – С. 161 – 202; Його ж. Гетьман Петро Дорошенко: огляд його життя і політичної діяльності. – Нью-Йорк, 1985; Степанков В. Програма державного будівництва гетьмана країни Петра Дорошенка // Українська козацька держава. – К., 1991. – С. 27 – 34; Його ж. Дорошенко Петро // Полководці Війська Запорізького: історичні портрети. – К., 1998. – Т. 1. – С. 101 – 120; Його ж. Постать Петра Дорошенка у висвітленні істориків // «Істину встановлює суд історії». Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. – К., 2004. – Т. 2. – С 418-448; PerdeniaJ. Hetman Piotr Doroszenko a Polska. – Kraków, 2000; Смолій В., Степанков В. Гетьман Петро Дорошенко //Український історичний журнал. – К., 1992. – № 7 – 8. – С. 84 – 102; Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663 – 1713). – К., 2004; Його ж. Гетьмани і монархи. Українська держава, в міжнародних відносинах 1648 – 1714 pp. / Вид. друге, доопрацьоване. – К., 2005; Його ж. Український гетьманат: проблему міжнародного утвердження. – К., 2007; Його ж. Петро Дорошенко. – К., 2007; Його ж. Гетьманування Петра Дорошенка: причини «вірності» та «зради» королю, султану й царю (1665 – 1676 pp.) // Український історичний журнал. – № 1. – К., 2007. – С. 39 – 61.

М.Грушевський у своїй науковій праці кілька разів звертався до особи Петра Дорошенка. Першою публікацією про гетьмана є популярний нарис, написаний для газети «Село» в 1909 р. (Грушевський М. Гетьман Петро Дорошенко // його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3: Серія «Суспільно-політичні твори (1907 – березень 1917)». – С. 291 – 294). Натомість, дане енциклопедичне гасло, що побачило світ 1913 р. в енциклопедичному словнику «Російського бібліографічного товариства братів Гранат», вже в суто науковому стилі подає ставлення М.Грушевського до політики П.Дорошенка. Третя публікація історика стосується невдалої місії майбутнього гетьмана до царської ставки, яка знаходилася поблизу Вільна, на початку липня 1655 p., з «вістовими письмами» про хід війни на козацько-польському відтинку, а також захопленими «язиками». Делегацію на чолі з П.Дорошенком чекала засідка поблизу Старого Бихова, яка відбила полонених і забрала кореспонденцію. М.Грушевський виявив серед матеріалів архіву Сибірського приказу в Москві чотири документи, які висвітлюють цю подію, опублікував їх та подав коротку передмову (Грушевський М. Незвісний епізод з життя Дорошенка // Записки НТШ. – Львів, 1930. – Т. С. – С. 237-241).

Незнання про енциклопедичне гасло М. Грушевського, присвячене Петру Дорошенку, обумовлене відсутністю цієї позиції у всіх бібліографічних покажчиках праць історика, призводить в історіографії до спрощеного трактування питання оцінки вченим особи П.Дорошенка та його політики. Так, польський історик Даріуш Колодзейчик, пишучи про турецьку політику гетьмана, зауважує, що М.Грушевський, не довівши «Історію України-Руси» до часів П.Дорошенка, все ж висловив своє ставлення до діяльності гетьмана в «Ілюстрованій історії України». Польський історик акцентує увагу на використанні М.Грушевським стереотипу, «відкидаючи історичну критику (врешті-решт, йому йшлося тільки про підручник!)» про союз гетьмана з турками, що викликав спротив у населення, яке ненавиділо останніх за їхні звичаї забирати малих хлопців у своє військо, а тому переходили на лівий берег Дніпра і відрікалися від гетьмана; див.: Колодзейчик Д. Tertium non datur? Турецька альтернатива в зовнішній політииі Козацької держави // Гадяцька унія 1658 року. – К., 2008. – С. 70.

Вважається онуком гетьмана Михайла, але ця генеалогія не цілком установлена… – Петро Дорошенко народився 1627 р. в Чигирині. Його батьком був Дорофій (Дорош), син Михайла Дорошенка, з яким він разом брав участь у кримському поході 1628 p., де й загинув дід П.Дорошенка. П.Дорошенко усвідомлював, що його дідом був М.Дорошенко, оскільки, погрожуючи татарам походом на Крим, навів приклад свого предка, який з 4-тисячним загоном козаків «перейшов цілий Крим» (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко: огляд його життя і політичної діяльности. – Нью-Йорк, 1985. – С. 25).

На історичну арену виступає в перші роки воєн Хмельницького, але при Хмельницькому залишається на других ролях… – Дмитро Дорошенко припускає, що П.Дорошенко як чигиринський козак служив у Богдана Хмельницького ще до початку війни в 1648 p., разом з ним прибув на Запорізьку Січ і вийшов звідти, коли розпочалося козацьке повстання. Служив при Б.Хмельницькому «за старшого слугу», в інших джерелах – конюшимьУ козацькому реєстрі 1649 р. записаний як гарматний писар Чигиринського полку. Його військову кар’єру можна розпочинати, власне, від посади гарматного писаря; див.: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 29 – 31.

…поширена дата народження – 1627p., але вона не засвідчена компетентними джерелами – 1627 рік як час народження майбутнього гетьмана подав вперше Дмитро Бантиш-Каменський, за ним – Вадим Модзалевський. Дата прийнята в українській історіографії.

…навесні 1657р. він був відправлений з дипломатичним дорученням, а після повернення одержав прилуцьке полковництво – вперше з дипломатичним дорученням від Б.Хмельницького П.Дорошенко у 1653 р. зустрічав турецького посла. На початку липня 1655 р. П.Дорошенко мав ранг наказного полковника, однак невідомо, якого саме полку. Саме тоді їздив з рідним братом Федором на чолі посольства до царської ставки, що знаходилася під Вільном, але невдало. Детальніше про цю дипломатичну акцію майбутнього гетьмана див. спеціальну розвідку: Грушевський М. Незвісний епізод з життя Дорошенка // Записки Наукового товариства імени Шевченка. – Т. С. – Львів, 1930. – С. 237 – 241. Відоме з джерел дипломатичне доручення від гетьмана він втретє виконав узимку 1656 – 1657 pp. до шведського короля, проте знову невдало, оскільки польські війська не пропустили його до шведів. Після повернення, весною 1657 р. він стає прилуцьким полковником (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 32 – 33).

…то на різних полковницьких урядах, то в складі генеральної старшини – прилуцьким полковником П.Дорошенко перебував до осені 1658 р. Послідовно підтримував політику Івана Виговського. Вчасно зорієнтувавшись, у середині вересня 1659 р. переходить на бік Юрія Хмельницького, чим зберіг за собою позицію у козацькому війську. У 1659 р. чигиринський полковник, а після підписання Чуднівських умов Ю.Хмельницького з коронним польним гетьманом Єжи Любомирським 17 жовтня 1660 р. призначений наказним гетьманом, залишаючись чигиринським полковником. За гетьманства Павла Тетері (1663 – 1665 pp.) обіймає уряд генерального осавула, а Степана Опари (1665 р.) – генерального обозного (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 41, 44-45, 50).

Д[орошенко]підтримує Литовського, потім… втримує в цьому напрямі Юрія Хмельницького – детальніше про політичну позицію П.Дорошенка в часи гетьманування І.Виговського та Ю.Хмельницького див.: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 34 – 46.

…вирішив перенести центр ваги своєї політики на Крим і Туреччину… – П.Дорошенко проводив політику «полівасалітетної підлеглості Українського гетьманату для здобуття більшої удільності для козацької держави», задля самостійного володарювання по обидва боки Дніпра, на зразок волоських чи молдавських господарів ( Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663 – 1713). – К… 2004. – С. 66, 89). На практиці це означало маневрування між польським королем, московським царем та турецьким султаном і проявлялося у запевненні «вірності» польському королю водночас із підданством султану, а в 1675 – 1676 pp. – потрійним підданством, а саме московському цареві. Відкинуті польською стороною у 1666 р. козацькі вимоги відновити їхні права на умовах Зборівської угоди 1649 р., на думку Т.Чухліба, підштовхнули «гетьманський уряд до пошуку кращого протектора для України». Причина полягала в небажанні польського короля «надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також у початку процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель» (Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України. – С. 68). Дізнавшись про Андрусівське перемир’я між Річчю Посполитою та Московською державою, П.Дорошенко остаточно вирішив щодо підданства Українського гетьманату на користь турецького султана. Проте гетьман проводив гнучку політику подвійного протекторату, з одного боку, – від турецького султана, а з іншого, – від польського короля, що, зрештою, привело до фактичного унезалежнення П.Дорошенка. У 1667 р. він уклав перемир’я з поляками під Підгайцями (19 жовтня 1667 p.), після невдалого походу спільно з кримськими татарами на Західну Україну. За підгаєцькими умовами, гетьман присягнув на вірність королеві. Однак ратифікація Андрусівського перемир’я у Москві в кінці жовтня 1667 р. призвела до розриву П.Дорошенка з польським королем, хоча він і надалі декларував свою вірність королю ( Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України. – С. 76). У 1669 р. гетьман отримав від султана гетьманські клейноди, утримуючи в себе також і королівські, що свідчило про подвійну залежність, насправді номінальну, якої він дотримувався до кінця свого гетьманування ( Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України. – С. 77). У кінці 1668 і 1669 pp. гетьман розпочинає розігрувати третій варіант протекції від московського царя, однак лише з однією метою – стати самостійним правителем України по обидва боки Дніпра. Детальніше див.: Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України. – С. 66-89.

Д[орошенко] у серпні 1665р. виставляє кандидатуру на гетьманство під протекторатом кримського хана… – після втечі Павла Тетері до Польщі на Правобережній Україні розпочалася боротьба за гетьманську булаву, головно між трьома претендентами: брацлавським полковником Василем Дрозденком (Дроздом), овруцьким полковником В. Дециком та сотником Медведівської сотні Черкаського полку Степаном Опарою. З 11 червня до 18 серпня 1665 р. булаву утримував за підтримки татар С.Опара, однак через свою самостійну політику щодо кримського хана Мегмет-Гірея IV і планів боротьби з ним він втратив булаву. Вона перейшла до рук генерального обозного П.Дорошенка, на якого зробили ставку татари. Див.: Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України. – С. 56 – 63.

…вдалося незабаром очистити Правобережну Україну від різних претендентів… – після проголошення П.Дорошенка гетьманом йому підкорилися лише міста Чигирин, Лисянка, Умань з кількома меншими містами. Перш за все П.Дорошенко нейтралізував брацлавського полковника В.Дрозденка, тримаючи Брацлав, де засів полковник в облозі до кінця жовтня. Інші противники: Костянтин Мигалевський, В. Децик та інші перейшли або на його бік, або до лівобережного гетьмана Івана Брюховецького. На початку листопада правобережні полки, за винятком Канева, перейшли під владу П.Дорошенка. Детальніше див.: Дорошенко Д. Податок гетьманування Петра Дорошенка (1665 – 1666). – Прага, 1942. – С. 5 – 7; Його ж. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 54 – 58.

…а потім він намагається поширити свою владу й на лівобережні полки – перш ніж перейти до політики протекції султанові, П.Дорошенко спробував весною-літом 1666 р. заволодіти Лівобережною Україною, проте,безуспішно (Дорошенко Д. Початок гетьманування Петра Дорошенка. – С. 22 – 27; Його ж. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 79-88).

…в 1666 р. увійшов у безпосередні зносини з Портою… замість обіцянки підтримки у досягненні незалежності України в її етнографічних межах… – «Найголовнішою причиною такої зміни політичного курсу українського уряду були великі сподівання Дорошенка на те, що Османська імперія забезпечить об’єднання України, а також позбавить її від нападів із боку Кримського ханства. Саме підписання Річчю Посполитою і Московською державою перемир’я за рахунок поділу Українського гетьманства спонукало її тогочасних зверхників шукати підтримки в Османській імперії, яка, на їхню думку, змогла б забезпечити цілісність козацької держави та її реальну участь у міжнародних відносинах тогочасної Європи» ( Чухліб Т. Гетьманування Петра Дорошенка: причини «вірності» та «зради» королю, султану й царю (1665 – 1676 pp.) // Український історичний журнал. – № 1. – К., 2007. – С. 49-50).

Різку зміну в його становищі зробило повстання, підняте на початку 1668р. у Лівобережній Україні Брюховецьким… – невдоволення промосковською політикою гетьмана І.Брюховецького на Лівобережній Україні відчувалося щоразу виразніше. Випереджаючи невтішні для себе події можливої втрати булави, І.Брюховецький розпочинає повстання проти московських військ, розраховуючи на сили П.Дорошенка. Детальніше див.: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 168 – 181.

Брюховецький намагався пручатися, але його власне військо відмовилося від нього й перейшло на бік Д[орошенка]… – у травні 1668 р. П.Дорошенко вирушив на Лівобережну Україну. До нього приєдналися майже всі лівобережні полки. В Опішні відбулася зустріч І.Брюховецького з П.Дорошенком, а згодом, 7 червня, І.Брюховецький загинув від рук козаків (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 186 – 195).

…московські війська, що рушили на Україну проти Брюховецького, після такого несподіваного обороту ретирувалися за кордон… – за свідченнями Самійла Величка, П.Дорошенко попередив князя Григорія Ромодановського про наступ на московські позиції козаків і татар з-під Опішні, і тому московські війська відійшли. Самовидець навпаки вказує, що між козаками і татарами, з одного боку, і московським військом, з іншого, відбувалися сутички в районі Котельви і Путивля в червні 1668 р. Детальніше див.: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 197 – 199.

Раптово він покинув Лівобережну Україну й виїхав (як говорили, при чутці про зраду дружини) – головна причина відходу П.Дорошенка з Лівобережної України полягала в нападі польських військ, чим було порушено Підгаєцькі домовленості 1667 р. між Річчю Посполитою та П.Дорошенком, на Паволоцький та Кальницький полки, а також у масштабному наступі на Брацлавщину й Київщину. 8 червня П.Дорошенко, обраний на козацькій раді гетьманом «по обидва береги Дніпра», на початку липня вже прибув до Чигирина. Детальніше див.: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 199 – 200; Чухліб Т.В. Гетьманування Петра Дорошенка. – С. 48. Звістка про те, що Дорошенкова дружина «скочила через плот з молодшим», що стало нібито головною причиною поспішного відступу 8 липня гетьмана з Лівобережної України, належить неприхильному до нього літописцю Самовидцю (Роману Ракушці-Романовському). Це свідчення увійшло в історіографію, підтримане істориками XIX ст. загалом та М.Грушевським зокрема. Першим, хто спростував цю тезу, був Микола Петровський, з ним згодився й Д.Дорошенко (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 199 – 200).

Цей від’їзд підбадьорив московських воєвод, московські війська перейшли границю України… – після відходу П.Дорошенка до Чигирина Г.Ромодановський розпочав наступ на Чернігівщину. У вересні 1668 р. він захопив Ніжин і Чернігів, порозумівшись з наказним гетьманом Дем’яном Многогрішним. Однак, побоюючись наступу татар з козаками під командою Григорія Дорошенка, він відступив до Путивля (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 212 – 213).

…чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний місцевою старшиною був проголошений «гетьманом сіверським»… – на старшинській раді в Новгород-Сіверському, що відбулася 17 грудня 1668 р., Д.Многогрішного проголосили «сіверським гетьманом», що засвідчило про відхід Дорошенкового наказного гетьмана від політичної лінії останнього.

…московський уряд вирішив поладити з Многогрішним, який у своєму важкому становищі змушений був бути податливішим – Дем’ян Многогрішний під тиском промосковськи налаштованої старшини та вищого духовенства, особливо чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, змушений був розпочати переговори з Г.Ромодановським, наслідком яких стало підписання Глухівських статей та проголошення Д.Многогрішного 19 березня 1669 р. гетьманом Лівобережної України.

На боці Д[орошенка] певний час залишалися південні лівобережні полки… – найдовше вірність П.Дорошенкові зберігали Полтавський та Миргородський полки, однак 15 травня 1670 р. Полтавський полк присягнув московському цареві й Д.Многогрішному (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 285 – 286).

…(Острозький договір 1670 р.) – проводячи політику полі васалітету, присягнувши турецькому султану 1668 p., П.Дорошенко намагався окреслити свою васальну залежність від короля, однак на умовах широкої автономії для Українського гетьманату на Правобережній Україні. У травні 1670 р. комісія, що розглядала ці умови гетьмана в місті Острозі, відкинула їх, а натомість 2 вересня того ж року підписала угоду з противником П.Дорошенка Ханенком (Острозька угода) на основі Слободищенського трактату ( Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України. – С. 81 – 82,107 – 108; Його ж. Гетьманування Петра Дорошенка. – С. 51 – 52).

Д[орошенко] зробив ще спробу пошукати опори у великого курфюрста прусського… – інший напрям зовнішньої політики П.Дорошенка, а саме можливість підлеглості Українського гетьманату бранденбурзькому курфюрсту Фрідріху-Вільгельму, на думку Т.Чухліба, був лише тактичним ходом гетьмана задля тиску на Річ Посполиту і «з метою отримання від неї більших «привілеїв і вольностей»» ( Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України. – С. 84).

…в 1671 р. Д[орошенко]звернувся до нього із пропозицією підтримати його кандидатуру на польський престол… – П.Дорошенко 28 березня 1671 р. написав лист до Фрідріха-Вільгельма, де йшлося про підтримку кандидатури курфюрста на польського короля, проте він був перехоплений польською стороною і не дійшов до адресата. Детальніше див.: КревецькийІ. Під протекцією курфірста. До історії політики П.Дорошенка // Привіт Іванови Франкови в сороклітє його письменської праці 1874 – 1914. – Львів, 1914. – С. 127 – 136 (тут також публікація листа в оригіналі та перекладі на українську мову); Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 344 – 347; Чухліб 77 Гетьмани Правобережної України. – С. 84.

…обіцяв йому новий похід султана для завоювання Лівобережної України – плани П.Дорошенка щодо завоювання за допомогою турків Лівобережної України не здійснилися. Гетьман розчарувався у політиці Османської імперії щодо Українського гетьманату і фактично з 1672 р. розпочав відхід від османської протекції, що завершився влітку 1675 р. ( Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України. – С. 84 – 85, 88).

…польський уряд почав агресивну війну з турками, що закінчилася ефектною перемогою під Хотином – у битві під Хотином у 1673 р. польські війська під командуванням коронного великого гетьмана Яна Собеського завдали поразки турецькій армії, що й вирішило долю всієї турецько-польської війни 1672 – 1676 pp., яка завершилася укладанням Журавненського мирного договору 1676 р.

На початку 1674р. лівобережний гетьман Самойлович із московським воєводою Ромодановським рушили за Дніпро… – 80-тисячне військо лівобережного гетьмана Івана Самойловича та московських військ Г.Ромодановського розпочало похід на Правобережну Україну 14 січня 1674 р. (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 484-485).

Наддніпрянські міста стали переходити на їхній бік, відмовляючись від Д[орошенка]… – 2 – 4 лютого 1674 р. союзницькі війська захопили Черкаси, тоді ж Черкаський полк присягнув на вірність цареві. 9 лютого Самойлович і Ромодановський підійшли під Канів, вся його залога на чолі Дорошенкового генерального осавула Якова Лизогуба присягнула цареві. Інша частина війська дійшла до Чигирина, проте не штурмувала його. У лютому-березні 1674 р. усі міста й полки Правобережної України, за винятком Чигирина, де сидів П.Дорошенко, присягнули на вірність цареві. Детальніше див.: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 485 – 490. Вдруге московські війська намагалися захопити Чигирин у липні-серпні того ж року. Вже 23 липня з’єднані загони лівобережних козаків і росіян підійшли під Чигирин, де засів П.Дорошенко з 15-тисячним військом, очікуючи приходу татар. 10 – 12 серпня Г.Ромодановський з І.Самойловичем відійшли до Черкас, де на другий день почався бій, що не приніс переваги жодній зі сторін. За кілька днів лівобережні козаки та московські війська поспішно перейшли на лівий берег Дніпра (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 511 – 517; Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України. – С. 86).

.. .делегати правобережних полків з’явилися… потім у Переяслав, вибрали правобережним гетьманом того ж Самойловича… – рада, на яку з’їхалися правобережні полковники присягати царю й обирати І.Самойловича гетьманом «обох боків Дніпра», відбулася 17 березня 1674 р. (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 493 – 497).

Відмовившись раніше від пропозиції московського уряду… він тепер заявив свою згоду на таку комбінацію… – у вересні – жовтні 1673 р. цар вів переговори з П.Дорошенком про підданство останнього, пропонуючи йому гетьманство на Правобережній Україні. Дорошенко відмовлявся, настоюючи також на Лівобережжі. Переговори були безрезультатними, і 20 листопада Олексій Михайлович видав наказ Г.Ромодановському та І.Самойловичу розпочати війну з П.Дорошенком. Детальніше див.: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 447 – 480.

Д[орошенко]вирішив капітулювати остаточно… склав клейноди, виговорив собі повну свободу й недоторканність (вересень 1676 р.) – П.Дорошенко склав гетьманські клейноди перед І.Самойловичем та Г.Ромодановським 16 вересня 1676 p., що стало, на думку Т.Чухліба, «своєрідною відповіддю на питання вирішення династичними дворами Європи та Азії міжнародно-правового статуту України» ( Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України. – С. 89).

Самойлович надав йому для проживання маєток у Стародубському полку… – П.Дорошенко отримав, за однією версією, сотенне містечко Сосницю, Мену й Березну, а за іншою – лише село Чернотичі (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 608).

Самойлович пробував було противитися через видані Д[орошенку] гаранти, але нарешті змушений був поступитися – детальніше про це див.: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 609 – 621.

Йому призначили спочатку платню й відправили на воєводство у В’ятку… – перебуваючи в 1679 – 1682 pp. воєводою у В’ятці, П.Дорошенко отримував 1000 рублів щорічно (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 636).

…одержав маєток Ярополче у Волоколамському повіті (1 000 дворів), де й закінчив своє життя в 1698р. – у 1684 р. цар надав П.Дорошенкові цей маєток з присілками, який знаходився на північному заході від Москви, де останній і помер 9 листопада 1698 р. Детальніше про побут колишнього гетьмана в Ярополчі див.: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 636 – 638.

З белетристичних творів: Марко Вовчок, «Маруся»; Костомаров, «Черниговка»; Старицька-Черияхівська, «Гетьман Дорошенко»… – йдеться про твори: Вовчок М. Маруся: історична повість. – К., 1930; Костомаров Н.И. Черниговка: быль второй половины XVII в. – СПб, 1881; Старицька- Черняхівська Л. Гетьман Дорошенко: п’єса на п’ять дій / Друге вид. – К., 1912. До художньої літератури про П.Дорошенка також належать: Грінченко Б. Серед бурі: драма на п’ять дій з часів боротьби між Дорошенком і Ханенком. – Харків, 1927; ПачовськийВ. Сонце Руїни: п’єса. – Жовква, 1911; Українка Леся. Бояриня: драматична поема / Друге вид. – Катеринослав, 1918.

Андрій Фелонюк

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2009 р., т. 9, с. 259 – 262.