Острянин Яцько
Михайло Грушевський
Острянин (або Остранин) Яцько, український гетьман, вождь найграндіознішого з українських повстань до Хмельницького. Зазначена форма його прізвиська й ім’я Яцько – єдино засвідчені сучасними документами; Степаном Остряницею називають його пізніші, неавторитетні в цьому питанні історичні твори («Історія русів»). Його прізвисько вказує на походження його або його родини з Остра, більше ніяких достовірних звісток про останню не маємо. Уперше зустрічаємо О[стрянина] з титулом полковника в кампанію 1633 – 1634 pp.
Під час повстання 1637 р. О[стрянин] організує козацькі сили в Полтаві в допомогу Павлюку. Після невдачі цієї кампанії, що розігралася на правому березі Дніпра, О[стрянин], ставши на чолі козацтва, переніс операції на лівий берег. Тимчасом як увага польського обсерваційного корпусу, розташованого на Лівобережжі, була відвернена українським рухом в околиці Переяслава, О[стрянин] у квітні 1638 р. пройшов із запорізьким військом від Кременчука нагору Пслом і зайняв міцну позицію між Голтвою й Пслом; поки польське військо приспіло сюди, він настільки добре зміцнився, що всі приступи поляків були відбиті, вони понесли важкі втрати й змушені були відступити під Лубни.
Цей успіх надзвичайно підняв енергію повстання; О[стрянин] отримав у своє розпорядження всю цю прикордонну з московським порубіжжям смугу – слободи нового заселення. Задоволений успіхом, О[стрянин] задумав оточити польське військо, відрізавши йому сполучення із Дніпром. Але, зопалу вдаривши на позиції поляків під Лубнами, зазнав невдачі. Це так подіяло на О[стрянина], що, не намагаючись з’єднатися із загонами, які йшли йому на допомогу, він рушив поспішно нагору за течією Сули, маючи намір пройти за московський рубіж. Але оскільки польське військо, зайнявшись допоміжними загонами, що підходили до О[стрянина], не мало часу переслідувати його й у Роменській волості, на верхів’ях Сули, де зупинився О[стрянин], з його приходом населення піднялося й повстання охопило все прикордоння, то О[стрянин], поповнивши втрати, вирішив продовжувати кампанію. Йому, однак, не вдалося перешкодити підходу нових сил до польського війська.
Поляки наздогнали його біля Жовнина, недалеко від устя Сули, 3 (13) червня. Вважаючи справу програною, О[стрянин] пішов із частиною війська за Сулу, але інша залишилася на позиціях, відбила поляків і під проводом Гуні (див.), обраного гетьманом замість О[стрянина], продовжувала кампанію. О[стрянин], не очікуючи її закінчення, організував еміграцію за московський рубіж.
Він з’явився в Бєлгород із загоном козаків, з родинами й усім скарбом до місцевого воєводи, і клопотався про прийняття їх під царську опіку, мотивуючи свій відхід гонінням на православну віру від поляків і «папежан», але просив не розсилати по прикордонних містах, як це робила звичайно в цей час московська адміністрація з «черкасами», українськими емігрантами, верстаючи їх у службу, – а влаштувати «на вічне життя» за пограничною лінією в порожніх місцях біля Чугуєвського городища. Клопотання було уважено, козакам були відведені землі біля Чугуєва, де вони повинні були зберегти свій устрій, створюючи особливий полк з тисячі чоловік, розділених на десять сотень, під керівництвом О[стрянина], визнаного московським урядом у гетьманському званні.
Однак на всі старання московського уряду влаштувати підданих якнайкраще, їм довелося багато потерпіти від бюрократичної тяганини, різних утисків і «жесточи» московських покарань. Прикордонна служба, покладена на них, виявилася теж дуже обтяжливою; у користуванні степовими угіддями, на які розраховували, вони були обмежені. Все це викликало серед козаків велике невдоволення, що обернулося на О[стрянина]. У квітні 1641 р. вони підняли повстання, вбили О[стрянина], билися з московським воєводою й пішли з усім скарбом назад за польський рубіж (куди їх зманювала прикордонна польська адміністрація).
Однак, незважаючи на невдалий кінець цього першого досвіду, московський уряд, мабуть, оцінив належним чином його позитивні сторони, і подальше «устроение» української еміграції, з особливою силою відновлене з 1651 p., пішло за методом О[стрянина], що був таким чином духовним батьком слобідсько-української колонізації. Цей епізод зіграв також неабияку роль у подальших українсько-московських відносинах, що завершилися переходом під царську руку Б.Хмельницького.
Див.: М.Грушевський, «Історія України-Руси», т. VIII, ч. 2;
Багалей, «Очерки из истории колонизации степной Украины Московского государства»;
М.Грушевський, «Український рух на Схід» (Україна, 1914), «До історії Острянинової еміграції» (Записки Київського українського наукового товариства, т. XIII).
Примітки
Публікується в українському перекладі за виданням: ГрушевскийМ. Острянин Яцко // Энциклопедический словарь «Русского библиографического института бр. А. и И. Гранат и К.» / 7-е, совершенно переработанное издание. – Т. XXX. – [М., 1916]. – Стл. 709-711.
Степаном Остряницею називають його пізніші, неавторитетні в цьому питанні історичні твори («Історія русів «) – автор «Історії русів» загалом відзначався значною недокладністю і неточністю інформації про козацьких ватажків цього часу. Так, гетьмана Павлюка він називає «Павлюгою», а ім’я Гуні – Дмитро під його пером перетворюється у «Леона»; див.: История русов или Малой России // Сочинение Георгия Кониского, архиепископа Белорусского / Изд. О.Бодянский. – М., 1846. – С. 53 – 54. «Степаном-Криштофом з Острога й Остра» Остряницю називає Самійло Величко; див.: Величко С. Літопис / Переклав з книжної української мови В.Шевчук. – К., 1991. – Т. 1. – С. 292, 297. Проте іншими джерелами ці імена не підтверджуються.
Але, зопалу вдаривши на позиції поляків під Лубнами, зазнав невдачі. Це так подіяло на О[стрянина], що, не намагаючись з’єднатися із загонами, які йшли йому на допомогу, він рушив поспішно нагору за течією Сули, маючи намір пройти за московський рубіж – в результаті цього маневру Острянин втратив сполучення з Подніпров’ям, де збирали загони козацькі ватажки Скидан, Солома та ін., а також підвів під розгром поляками донських і запорізьких козаків під проводом Марка Путивльця та Ріпки. На думку М.Грушевського, все це мало «дуже некорисні наслідки для повстання» (ГрушевськийМ. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VIII. – Ч. 1. – С. 295-296).
…відбила поляків і під проводом Гуні (див.)… – див. гасло про Дмитра Гуню авторства М.Грушевського.
У квітні 1641 р. вони підняли повстання, вбили О[стрянина]… – автор «Історії русів» хибно вважав, що після боротьби з поляками у 1638 р. він «розпустив військо» та вирушив у Канівський монастир, де його схопили поляки і скарали смертю у Варшаві (История русов. – С. 55).
Мирон Капраль
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2009 р., т. 9, с. 254 – 255.