Полуботок Павло
Михайло Грушевський
Полуботок Павло, один з найвідоміших людей української Гетьманщини XVIII ст., як політичний діяч і як герой своєрідної легенди. Батько його, Леонтій П[олуботок], був близькою людиною до гетьмана Самойловича, одержав значні маєтки й уряд переяславського полковника. Але ця близькість до Самойловича потім і зашкодила йому і його синові Павлові (одруженому на племінниці Самойловича), коли останній був скинутий і місце його зайняв Мазепа. Не тільки Леонтій П[олуботок] втратив своє полковництво й маєтності, але й Павло тривалий час залишався в тіні, незважаючи на свої зв’язки й безсумнівно видатні здібності й енергію, йому було вже за сорок, а він усе ще був не при ділі як «значний військовий товариш», як титулувалися такі представники знатних старшинських родів, що перебували не при ділі.
Тільки близько 1705 р. у нього налагодилися відносини з гетьманом і П[олуботок] відразу отримав високе призначення – чернігівське полковництво. Коли Мазепа з полковниками й генеральною старшиною перейшов на бік шведського короля (див. Мазепа), П[олуботок] був серед небагатьох представників вищої старшини, нічим не замішаних у шведську аферу. Це створило для нього надзвичайно вигідне становище. Коли на заклик стривоженого Петра старшина з їхалася в Глухів для вибору нового гетьмана на місце Мазепи, кандидатами на гетьманство виявилися П[олуботок] і стародубський полковник Скоропадський.
Старий, позбавлений енергії, Скоропадський у нормальних умовах не міг би витримати конкуренції з П[олуботком]; але здатності П[олуботка] і лякали Петра, і покірна старшина запропонувала на гетьманство Скоропадського. Але, обійшовши в такий спосіб чернігівського полковника гетьманством, Петро вважав потрібним загладити цю образу іншими милостями: П[олуботок] одержав найбагатші маєтки, які потім округлив і помножив скупкою козачих і селянських земель, захопленням суспільних та ін. Скоропадський перед смертю (3 липня 1722 р.) «правління справ» доручив П[олуботку], про що було послане повідомлення сенату, і останній наказав надалі до обрання нового гетьмана справи гетьманського правління вести П[олуботку] «разом з генеральною старшиною».
П[олуботок] у такий спосіб виявився на чолі гетьманського правління в момент надзвичайно відповідальний. Користуючись безладдям гетьманського правління при неспроможному Скоропадському і його всесильних родичах, Петро порахував це слушною миттю для того, щоб Малоросію до рук прибрати, як виражався один з виконавців цієї програми, П.Толстой.
За кілька місяців до смерті Скоропадського створено установу «Малоросійської колегії» з великоросійських офіцерів під началом бригадира Вельямінова, якій поручалося вести українські доходи, наглядати за гетьманською адміністрацією, приймати скарги на всі судові та адміністративні установи України. На думку Петра, ця установа повинна була позбавити будь-якого значення старе управління Гетьманщини й підкопати в самому корені позицію старшини, тому що суттєвим обов’язком нової колегії оголошувалася охорона українського населення від зловживань правлячого класу.
Відкриття діяльності нової установи збіглося з початком правління П[олуботка] (липень 1722 р.). П[олуботок], з одного боку, намагався гальмувати дії Вельямінова своїми універсалами, розпорядженнями, інструкціями. З іншого боку – додавав усі заходи для того, щоб дискредитувати нову установу в очах його авторів, із приводу дій його нового представника, осаджуючи центральний уряд різними скаргами й поданнями, доводячи їхню нераціональність, протиріччя із санкціонованими урядами «пунктами Б.Хмельницького» і відомою практикою Гетьманщини, колективними скаргами й петиціями намагаючись створити враження, що нові порядки викликають невдоволення.
Перед царем П[олуботок] клопотався про дозвіл якнайшвидшого вибору гетьмана, ще сподіваючись, можливо, що на цю позицію вдасться потрапити йому самому й затвердити своє становище, а в будь-якому випадку розраховуючи, що вибір гетьмана надасть більшу міцність і стійкість гетьманському правлінню, давши йому авторитетнішого главу, яким міг бути у своїй тимчасовій ролі П[олуботок]. Але Петро рішуче не погоджувався на вибір гетьмана й скінчив тим, що заборонив докучати в цій справі. Полковники підтримували П[олуботка] слабко – серед них було багато особистих ставлеників царя. Розпорядження П[олуботка], спрямовані на припинення старшинських зловживань, були, безсумнівно, цінними своїм існуванням. Але вони не виконувалися. Взагалі в переслідуванні старшинських зловживань П[олуботок] не міг іти далеко, тому що сам він був занадто кісткою від кістки всіх класових інтересів і гріхів старшини.
Тим часом зусилля П[олуботка] паралізувати або протидіяти діяльності Малоросійській колегії викликали на нього скарги Вельямінова, який взагалі досить відносно розумів свою місію. Петро теж став на точку зору свого представника. Особиста доповідь Вельямінова, подана царю в лютому 1723 p., спричинила за собою розширення компетенції Малоросійської колегії, з ще більшими обмеженнями, що підривало будь-яке значення українських урядовців; а щоб уникнути яких-небудь ускладнень, до часу введення в дію цих нових порядків вирішено було вивести козацькі полки з їх старшиною на південну границю, нібито для охорони від Криму, а П[олуботка] з товаришами викликати на цей час до Петербурга.
Не підозрюючи дійсного характеру цього виклику, П[олуботок] вирушив у червні до Петербурга. Приїхавши, він застав питання про гетьманство вже вирішеним. З огляду на це він подав петицію про скасування Малоросійської колегії із заміною її «генеральним судом із семи осіб» при «непорушному дотриманні судів, прав і вольностей козацьких». Така завзята протидія урядовій політиці справила на Петра якнайнесприятливіше враження. Воно було ще посилене присилкою петицій від старшини й війська, зібраних на південній границі; з численними підписами вони підтримували клопотання Полуботка, домагаючись скасування нових податків і повинностей, уведених Колегією, про непорушне дотримання судів, прав і вольностей козацьких і знищення Малоросійської колегії.
Украй роздратований, Петро розпорядився заарештувати П[олуботка] і його товаришів і провести розслідування з приводу поданих йому петицій. Через кілька років [sic. Треба – місяців] П[олуботок] помер у в’язниці 18 (або 17) грудня 1723 p.
Легенда не могла не прикрасити цю смерть глави українського уряду в петербурзькій в’язниці. П[олуботок] став надзвичайно популярною особою серед малоросійського шляхетства. Автор «Історії русів», що розвив і закріпив у поширеному викладі цю легенду й тим сприяв її поширенню й зміцненню, розповідає, що П[олуботок] з товаришами, викликані в Петербурзі, на колінах благали государя «про пощаду своєї батьківщини, утиснутої до межі податками й всіма видами поборів», але Петро, за наполяганням «гонителя малоросійського Меншикова» (у дійсності, навпаки, у своїх діях виявляв певне заступництво П[олуботку]), назвавши П[олуботка] з товаришами «изменниками и вероломцами», передав їх до суду і на катування в «таємну канцелярію», де їх, промучивши чотири місяці, присудили до вічного ув’язнення й конфіскацію майна.
П[олуботок] нібито звернувся до присутнього государя зі сміливою промовою, у якій дорікав його, що він, замість милості й подяки малоросійському народу за зроблену вірність і заслуги, повалив його в «самое неключимое рабство». Вирок був приведений до виконання, і П[олуботок] був посаджений у в’язницю; але коли государеві сповістили про тяжку передсмертну хворобу П[олуботка], він сам прийшов у його темницю, щоб з ним попрощатися (це легендарне передсмертне побачення Петра з П[олуботком] було зображене потім на популярній картині художника Волкова).
Література: Костомаров, «Павло Полуботок», 1876 (у його «Монографиях»);
Лазаревский, «П[авел] П[олуботок], очерк из истории Малороссии XVIII в.» («Русский архив», 1880);
А.Ефименко, «Двенадцать пунктов Вельяминова», 1888 (потрапило в «Южную Русь»);
Я.Ш(ульгин), «П[авел] П[олуботок]», 1890 («Киевская старина»);
Вадим Модзалевский, биографический очерк П[олуботка] в «Русском Биографическом словаре».
Примітки
Публікується за виданням: ГрушевскийМ. Полуботок Павел // Энциклопедический словарь «Русского библиографического института бр. А. и И. Гранат и К.» / 7-е, совершенно переработанное издание. – Т. XXXII. – [М., 1915]. – Стл. 537 – 541.
Вибрана література про Павла Полуботка: Лазаревский А. Говорил ли Полуботок Петру Великому речь, приводимую Конисским? // Основа. – СПб, 1861. – Август. – С. 9 – 13; Его же. Павел Полуботок // Русский архив. – М., 1880. – Т. 1. – С. 137 – 209; Милорадович Г. О роде дворян Полуботок. – К., 1870; Костомаров Н.И. Павел Полуботок // Русская старина. – М., 1876. – № 3. – С. 500 – 525; Акты фамилии Полуботок с 1669 по 1734 гг.: из архива гр. Г.А.Милорадовича. – Чернигов, 1889; МодзалевскийВ. Павел Леонтьевич Полуботок. Биографический очерк. – СПб, 1903; Я.Ш[ульгин]. Павел Полуботок, полковник черниговский: 1705 – 1724 гг. // Киевская старина. – К., 1890. – № 12. – С. 522 – 538; Гальковский Н. Наказный гетман Полуботок: исторический очерк. – Лебедин, 1909; Василенко М. Павло Полуботок. З приводу двісталітньої річниці його смерти (29. XII. 1724) // Україна. – К., 1925. – Кн. 6. – С. 86 – 108; Коваленко О. Павло Полуботок – політик і людина. – Чернігів, 1996; Горобець В. «Волимо царя східного…». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. – К., 2007. – С. 314 – 336.
М.Грушевський особі Павла Полуботка окремо присвятив дві публікації: популярний нарис у газеті «Село» за 1910 р. (Грушевський М. Павло Полуботок // Його ж. Твори: У 50 т. – Т. 3: Серія «Суспільно-політичні твори (1907 – березень 1917)». – Львів, 2005. – С. 312 – 315) та подане енциклопедичне гасло.
Полуботок, Павло, один з найвідоміших людей української Гетьманщини XVIII ст…. – про характеристику політичної діяльності П.Полуботка див.: Горобець В. «Волимо царя східного…». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. – К., 2007. – С. 314 – 336.
Батько його, Леонтій П[олуботок], був близькою людиною до гетьмана Самойловича, одержав значні маєтки й уряд переяславського полковника – Леонтій Артемович Полуботок (помер 6л. 1695 р.) – військовий товариш чернігівського полку, за гетьманування Івана Брюховецького чернігівський полковий писар, а в 1671 – 1672 pp. чернігівський сотник. Від 1672 p., після обрання гетьманом Івана Самойловича, генеральний бунчужний. У1678 р. вже генеральний осавул, а в 1685 – 1692 pp., з незначною перервою, переяславський полковник (МельникЛ.Г. Маєтності та скарби Полуботків // Український історичний журнал. – К., 2000. – № 5. – С. 57 – 59).
Але ця близькість до Самойловича потім і зашкодила йому і його синові Павлові (одруженому на племінниці Самойловича)… – Л.Полуботок зблизився з гетьманом Іваном Самойловичем, властиво, через шлюб 1680 р. свого сина Павла з племінницею гетьмана, дочкою лебединського священика і сестрою гадяцького полковника Михайла Самойловича Євфимією Василівною Самойлович (Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. Биографический очерк. – СПб, 1903. – С. 3). З отриманням булави Іваном Мазепою Л.Полуботок лише ненадовго втратив полковництво і разом з іншою старшиною, яка підтримувала І.Самойловича, був заарештований, однак згодом звільнений та надалі утримував свої, передусім маєткові, позиції (МельникЛ.Г. Маєтності та скарби Полуботків. – С. 58).
Не тільки Леонтій П[олуботок]втратив своє полковництво й маєтності… – уряд переяславського полковника А.Полуботок втратив 1692 р. через опозицію до Івана Мазепи, який запідозрив переяславського полковника в намаганнях отримати гетьманство, та через стосунки з татарами і їхнім ставлеником на гетьманство Петриком. У тому ж році Полуботкам забрано «все маетности, старые и ныне вновь данные», але згодом універсалом І.Мазепи від 23 листопада 1693 р. повернуто їх більшу частину (МельникЛ.Г. Маєтності та скарби Полуботків. – С. 59).
…відразу отримав високе призначення – чернігівське полковництво – чернігівське полковництво П.Полуботок отримав у 1705 p., після смерті свого попередника на цьому уряді Єфима Лизогуба (МельникЛ.Г. Маєтності та скарби Полуботків. – С. 60).
…П[олуботок] був серед небагатьох представників вищої старшини, нічим не замішаних у шведську аферу – відстороненість П. Полуботка від політичної діяльності І.Мазепи є закономірною з огляду на упереджене ставлення останнього до його батька, а також до нього самого. Тому чернігівський полковник закономірно не підтримав швецької орієнтації гетьмана, і лише тому зберіг свої владні та маєткові позиції після 1709 р.
Старий, позбавлений енергії, Скоропадський у нормальних умовах не міг би витримати конкуренції з П[олуботком]… – старшинська рада відбулася 6 листопада 1708 р., на якій присутніх було лише чотири з десяти полковників І.Мазепи. Остаточне рішення щодо затвердження гетьмана приймав Петро І, який зупинив свій вибір на стародубському полковникові Іванові Скоропадському, резюмуючи, що Полуботок «очень хитер и может Мазепе уравняться» (Горобець В. «Волимо царя східного…». – С. 316).
…П[олуботок]одержав найбагатші маєтки… – Петро І двома жалуваними грамотами від 14 листопада і 22 грудня 1708 р. надав П.Полуботку маєтки його шурина гадяцького полковника Михайла Самойловича – села Михайлівка, Озак, Буймер, Грунь (Сумського полку), конфісковані в Івана Обидовського, родича Івана Мазепи, Коровинці (Лубенського полку), а також другою грамотою отримав містечко Любич у Чернігівському полку. Надані маєтності нараховували близько двох тисяч дворів (МодзалевскийВ. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 5 – 7). П.Полуботок став найбагатшою людиною Гетьманщини, проводив стосовно І.Скоропадського незалежну політику, як, зрештою, всі тогочасні полковники. Користаючись можливістю збагачувався, в Чернігові оточив себе двором, зблизився у 1714 р. з впливовою дружиною Скоропадського Настасією, одруживши свою дочку з племінником гетьманші Яковом Марковичем. Детальніше про маєтності П.Полуботка після 1708 р. див.: Мельник Л.Г. Маєтності та скарби Полуботків. – С. 61-67.
Скоропадський перед смертю (липня 1722р.) «правління справ»доручив П[олуботку]… – після смерті І.Скоропадського Сенат доручив до часу обрання нового гетьмана керувати справами Гетьманщини П.Полуботку та генеральній старшині. Вибори нового гетьмана мали відбутися після повернення Петра І з перського походу, учасником якого був і миргородський полковник Данило Апостол – головний конкурент П.Полуботка на гетьманство (Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 9 – 10; Горобець В. «Волимо царя східного…». – С. 317).
…П. Толстой… – Петро Толстой, зять І.Скоропадського, перший росіянин, призначений у 1719 р. на уряд полковника (Горобець В. «Волимо царя східного…». – С. 285).
…створено установу «Малоросійської колегії»… під началом бригадира Вельямінова… – Вельямінов Степан Лукич (1670 – після 1736) – президент Малоросійської колегії 1722 – 1727 pp., проводив цілеспрямовану політику обмеження автономних прав Гетьманщини, використовуючи її економічні та людські ресурси на загальноімперські потреби. Переводив судочинство та діловодство на російський зразок, зарекомендував себе на цій посаді, за що в 1726 р. отримав чин генерал-майора. Про заснування, склад, підпорядкування, організацію й діяльність «Малоросійської колегії» див.: Горобець В. «Волимо царя східного…». – С. 287 – 408.
…якій поручалося вести українські доходи, наглядати за гетьманською адміністрацією, приймати скарги на всі судові та адміністративні установи України – інструкція, якою керувався С.Вельямінов, передбачала три головних пункти: 1) приймати і вирішувати скарги на рішення усіх адміністративних та судових установ Гетьманщини; 2) упорядкувати грошові та хлібні побори з метою збору їх у царську казну, оплачуючи з цих грошей службу компанійських та сердюцьких полків; 3) слідкувати за тим, щоб козаки і селяни не були обтяжені працею з боку полкової і сотенної адміністрації. Однак повноваження, надані «Малоросійській колегії», не виконувалися, наприклад, через відсутність права у С.Вельямінова звільняти і призначати полковників, що фактично знівелювало його вплив на полкову і сотенну адміністрацію, а також судову систему Гетьманщини. Тому «Малоросійська колегія» зосередилася на вирішенні фінансових справ, а саме упорядкуванні податкової системи, з метою збільшення прибутків у царську казну (Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 14,18 – 19).
Відкриття діяльності нової установи збіглося з початком правління П[олуботка] (липень 1722 р.) – С.Вельямінов приїхав до Глухова вже 16 липня, тобто на тринадцятий день після смерті І.Скоропадського.
П[олуботок], з одного боку, намагався гальмувати дії Вельямінова своїми універсалами, розпорядженнями, інструкціями – наприклад, універсал П.Полуботка від 19 серпня 1722 р. про заборону використання козацької праці у приватних маєтках старшини та вимагання грошових оплат при судових скаргах не виконувалися через протидію як самого П.Полуботка, так і більшої частини полкової старшини. Інші перешкоди стосувалися подання точних відомостей, з кого і в яких обсягах збирати податки (особливо тютюнову і медову десятину). Також 13 грудня П.Полуботок видав універсал про заспокоєння селян, чим фактично паралізував роботу С.Вельямінова щодо протидії зловживанням старшиною селянською працею (Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 15-22, 30).
…колективними скаргами й петиціями намагаючись створити враження, що нові порядки викликають невдоволення – першою скаргою П. Полуботка до Сенату на дії С.Вельямінова стала інструкція останнього збирати податки з маєтностей старшини. Скарга була задоволена і тим самим обмежені права С.Вельямінова (МодзалевскийВ. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 21 – 27; Горобець В. «Волимо царя східного…». – С. 321-324).
Але Петро рішуче не погоджувався на вибір гетьмана й скінчив тим, що заборонив докучати в цій справі – про це він видав указ від 23 червня 1723 р. (Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 57).
Полковники підтримували П[олуботка] слабко – серед них було багато особистих ставлеників царя – станом на 1722 р. з десяти урядів полковників Гетьманщини чотири перебували вакантними. З шести полковників четверо були ставлениками царя. До них належали: лубенський Андрій Маркович, гадяцький Михайло Милорадович, прилуцький Гнат Галаган і київський Антон Танський. Вони поводилися незалежно у часи гетьманування І.Скоропадського, а також не визнавали влади наказного гетьмана П.Полуботка (Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 16 – 17).
Особиста доповідь Вельяміиова, подана царю в лютому 1723p., спричинила за собою розширення компетенції Малоросійської колегії… – С.Вельямінов, прибувши до Москви на початку лютого 1723 p., доповів цареві про ті перешкоди, які чинить П.Полуботок, і подав «дванадцять пунктів» свого бачення покращання ефективності управління «Малоросійською колегією» в Гетьманщині. Результатом дій С.Вельямінова стало два царських укази від 27 лютого й 16 квітня. Перший передбачав призначення за бажанням козаків полковників із росіян. Другий наказ складався з низки пунктів, які скасовували адміністративну, судову та фіскальну владу старшини загалом та наказного гетьмана зокрема й передавав її «Малоросійській колегії»; див.: Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 44 – 46; Горобець В. «Волимо царя східного…». – С. 324-326.
…вирішено було вивести козацькі полки з їх старшиною на південну границю, нібито для охорони від Криму… – указом царя від 29 квітня 1723 р. князь Михайло Голіцин призначався командиром над усіма нерегулярними військами, в тому числі й козаками, яких вивели в «поле» через нібито загрозу нападу татар (Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 46; Горобець В. «Волимо царя східного…» . – С. 326).
Не підозрюючи дійсного характеру цього виклику, П[олуботок] вирушив в червні до Петербурга – повідомлення про приїзд П.Полуботка з старшиною до столиці прийшло у Глухів 22 травня, а 13 червня він уже виїхав до Петербурга, куди прибув З серпня (МодзалевскийВ. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 47, 56).
Приїхавши, він застав питання про гетьманство вже вирішеним – царським указом від 23 червня 1723 р. наказано «не докучать» питанням обрання нового гетьмана (МодзалевскийВ. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 57).
З огляду на це він подав петицію про скасування Малоросійської колегії із заміною її «генеральним судом із семи осіб»… – чолобитні такого змісту П.Полуботок подав 13 вересня. Петро І наказав своїй довіреній особі Олександру Румянцеву провести розслідування, чи дійсно прохання старшини підтримували козаки і селяни (Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 58 – 59; Горобець В. «Волимо царя східного…». – С. 330).
Воно було ще посилене присилкою петицій від старшини й війська, зібраних на південній границі… – безпосередньо роздратувало Петра І подання коломацьких чолобитних» (фактично підготовлених Д.Апостолом спільно з старшиною у таборі на річці Коломак) 10 листопада, в якій повторювалися попередні прохання включно з обранням гетьмана (Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 60; Горобець В. «Волимо царя східного…». – С. 331).
Петро розпорядився заарештувати П[олуботка] і його товаришів і провести розслідування з приводу поданих йому петицій – арештували П.Полуботка 10 листопада 1723 р. разом з генеральним суддею Іваном Чарнишом, генеральним писарем Семеном Савичем, гадяцьким полковим суддею Григорієм Грабянкою, переяславським наказним полковником Іваном Кирпичем, стародубським наказним полковником Петром Корейським, канцеляристами Миколою Ханенком, Дмитром Биковським, Іваном Романовичем та іншими старшинами (Памятка о сидении Полуботка с товарищами под караулом в Петербурге // Киевская старина. – К., 1901. – № 9. – Отдел II. – С. 101; Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 61; Горобець В. «Волимо царя східного…». – С. 331 – 332). О.Румянцев, який прибув до Глухова 24 листопада 1723 р. і, провівши до лютого 1724 р. розслідування по всіх полках Гетьманщини, також арештував генерального осавула Василя Жураковського, генерального бунчужного Якова Лизогуба, миргородського полковника Данила Апостола, писаря чернігівського полку Івана Янушкевича, Новгород-сіверського сотника Семена Галецького, сенчанського сотника Кирила Криштофенка, старшин Петра Валькевича і Данила Забілу (Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 63 – 64). Допити за результатами розслідування О.Румянцева розпочалися у середині вересня 1724 p., і було доведено, що чолобитні складалися без участі козаків та селян (Модзалевский В. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 65).
Через кілька років П[олуботок] помер у в’язниці 18 (або 17) грудня 1723 р. – П.Полуботок помер у Петропавловській фортеці 18 грудня 1724 р.
П[олуботок] став надзвичайно популярною особою серед малоросійського шляхетства – початок міфу про П.Полуботка закладено «Історією русів», як патріота, а не бунтаря, якого потрактовано в компілятивному творі другої половини XVIII ст. «Кратком историческом описании о Малой России до 1765 года». Автор другого твору відстоював офіційні позиції, тоді як перший написаний особою з автономістського середовища української старшини другої половини XVIII ст. Популярною постать П.Полуботка в середовищі козацької старшини стала в середині XVIII ст., коли в неї, за словами Миколи Василенка, «виявився інтерес до «прав и привілегий», до відновлення і захисту їх» (Василенко М. Павло Полуботок. З приводу двісталітньої річниці його смерти (29. XII. 1724) // Україна. – К., 1925. – Кн. 6. – С. 84).
П[олуботок] нібито звернувся до присутнього государя зі сміливою промовою… – легенда про промову П.Полуботка в присутності Петра І в день його арешту 10 листопада 1723 p., яку навів автор «Історії русів», є насправді вигадкою (МодзалевскийВ. Павел Леонтьевич Полуботок. – С. 67). Після «Історії русів» промова П.Полуботка конспективно подана у творі про українських козаків німецького офіцера, який перебував тривалий час на російській службі, Жана-Бенуа Шерера, виданого 1787 р. Від цього автора її переказав Д.Бантиш-Каменський у виданій 1822 р. «Історії Малої Росії», а також Микола Маркевич в «Історії Малоросії» (1842 p.), однак її він передрукував з рукописної копії «Історії русів». Як Д.Бантиш-Каменський, так і М.Маркевич, а також Микола Костомаров (останній, хто це робив), позитивно характеризували політичну позицію П.Полуботка, не відходячи від трактування автора «Історії русів» (Василенко М. Павло Полуботок. – С. 83 – 88). Вперше критично щодо легенди про промову П.Полуботка перед Петром І, сказану 10 листопада 1723 р., й загалом про політику наказного гетьмана висловився Олександр Лазаревський у 1861 р. Історик переконаний, що наказний гетьман її не виголошував, і, зрештою, не міг цього зробити – це вигадка автора «Історії русів» (Лазаревский А. Говорил ли Полуботок Петру Великому речь, приводимую Конисским? // Основа. – СПб, 1861. – Август. – С. 9 – 13). За словами М.Василенка: «Критика Лазаревського нищила традицію» (Василенко М. Павло Полуботок. – С. 86). За О.Лазаревським слідували Яків Маркович та Вадим Модзалевський (ВасиленкоМ. Павло Полуботок. – С. 88 – 89).
…коли государеві сповістили про тяжку передсмертну хворобу П[олуботка], він сам прийшов у його темницю, щоб з ним попрощатися… – таке усне оповідання наводить Д.Бантиш-Каменський, вказуючи, що коли П.Полуботок відмовився від лікаря, присланого царем, Петро І прийшов до нього, щоб умовити лікуватися (Василенко М. Павло Полуботок. – С. 108).
…(це легендарне передсмертне побачення Петра з П[олуботком] було зображене потім на популярній картині художника Волкова) – йдеться про картину російського художника Василя Волкова «Імператор Петро І відвідує ув’язненого наказного гетьмана Полуботка в 1724 р.». Про критичні зауваження на адресу художника, який не врахував, виконуючи її, історичних реалій, а користувався застарілими відомостями, почерпнутими з «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, див.: Полуботок в «оковах» // Киевская старина. – К., 1902. – № 4. – Отдел II. – С. 11 – 13.
Андрій Фелонюк
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2009 р., т. 9, с. 263 – 265.