3. Походження Похвали
Михайло Грушевський
Вернімось назад, до складових частин Найдавнішої русько-литовської літописі. Я зазначив вже такі часті: а) літописні записки, b) літописне оповідання про події з означенням часу, але без років, с) повість про події до р. 1382. Я зазначив далі, що ся остання самою формою відріжняється від свого продовження. Тепер треба зауважити, що власне сі формальні ознаки зближують її з епізодом про Поділля, епізодом, що, як зазначилисьмо, становить осібну цілість і стоїть поза порядком хронологічним літописі: в обох уступах знаходимо те ж саме характерне, ніби епічне оповідання, не позбавлене певної краси й мальовничості, драматизоване подекуди розмовами, таке об’єктивне, ніби й спокійне зверху, а в дійсності – сторонниче й тенденційне. Тим часом в оповіданні, що назвалисьмо літописним, виступає звичайний книжник, охочий промовляти «от книг» і «от Писанія», позбавлений всякого артизму, але не потайний щодо своїх симпатій та антипатій [Тож мене трохи дивують доводи д-ра Прохаски (op. c[it], с. 23), що, власне, знаходить подібність цілковиту між повістю і, як він зве, – «część pierwsza opisowa», себто продовженням вступної повісті з р. 1383 – 1396 [Prochaska A. Latopis… – S. 23].]. Досить порівняти пертрактації Витовта з Ягайлом про Поділля з діалогами оповідання про відносини Кейстута – Витовта – Ягайла та пригадати резонерство літописного оповідання про смоленські події з р. 1387, щоб переконатись в вищесказанім [Пор. Смольки, op. c[it.], с. 51 – 52. Характерним здається мені діалог на с. 38 вид. Попова: не подібний він до діалогів повісті [Smolka S. Najdawniejsze… – S. 51-52].].
Ані повість про відносини Кейстута та Ягайла, ані епізод про Поділля не мають місцевих вказівок. В остатнім пробували бачити щось спецільно-подільське [Шараневич, op. c[it.], с. 378 – 379 (одначе, обережно), Тихомиров в ЖМНП, 1891, І, с. 405 (рішучо) [Szaraniewicz І. О latopisach… – S. 378-379].], але для того нема підстави – і він, і повість про Кейстута й Ягайла могли бути написані в якім-небудь місті, аби де трапився чоловік обізнаний з литовськими справами, з державним патріотизмом і з симпатіями до Витовта спеціально. Кажу – обізнаний, хоч знову з деталей, з діалогів, що ті оповідання наводять, не треба виводити, що то був чоловік незвичайно близький до Витовта (як робить д-р Смолька – § 20): та детальність, ті автентичні розмови – не більш як літературна форма, подібно як розмова героїв Гомера, і в них далеко замітніше – незвичайний літературний хист автора. З тим міг він писати зарівно чи в Вільні, чи в Києві, чи в тім же Смоленську, куди ведуть нас інші складові частини літописі.
Смоленський місцевий характер тих складових частин привів д-ра Смольку до виводу, що літопись повстала в Смоленську. Центральна фігура в сій справі для нього – смоленський єпископ, потім митрополит Гарасим, що й після свого висвячення р. 1433 зостався в Смоленську. На думку д-ра Смольки – підвищення Смоленська до катедри митрополичої розбудило тут рух літературний, а до того Гарасим ще «безперечно був одною з найвидатніших фігур в історії руської церкви XV в.» (с. 18); отже, при катедрі розпочинається літопись в тіснім значінні того слова (літоп[ись] від р. 1432), а з тим повстає думка про історію попередніх часів: переписується літописна компіляція, перехована в рук[описі] Супрасльській (т. зв. «Хроніка Руська» Даниловича); Гарасим спроваджує з в[елико]княжого архіву офіціальний мемуар про Кейстута й Ягайла, хтось з окружения митрополичого продовжує його на підставі традиції й смоленських літописей, а р. 1436 описує боротьбу Свидригайла й Жиґимонта; але з смертю Гарасима упадає той рух історіографічний, а переміни в політичних обставинах не сприяли династичній ідеї – прив’язанню до Кейстутового роду смоленського літописця: «В збірнім кодексі, що був архетипом двох відомих нам рукописей, зістався лише нагромаджений матеріал як свідоцтво про замірену та несповнену задачу» [Op. c[it.], § 11, 12, 25 [Smolka S. Najdawniejsze… – S. 12,25].].
Проти сієї гіпотези д-р Прохаска виставив цілком іншу; на його думку, літопись повстала не деінде, як в в[елико]княжій канцелярії литовській під пером дяків чи дяка: на то мають вказувати ті діалоги осіб, зачерпнуті з актів, такі вирази офіціальні, як «удари челом», «покору учини»; тут укладчик мав офіціальний мемуар про відносини Ягайла й Кейстута, переховуваний (як признає д-р Прохаска згідно з д-ром Смолькою) [«Najdawniejsze pomniki», p. 53, «Latopisiec litewski», p. 27. Д[окто]р Прохаска вказує на те, що латинський текст сього мемуара – «Origo regis Iagyelo et Wylholdi, ducum Lithuanie» значиться в реєстрі в[елико]княжого архіву ще десь з полов[ини] XV в (1, с.) [Smolka S. Najdawniejsze… – S.53; Prochaska A. Latopis… – S. 27].] в в[елико]-княжім архіві, тут же міг він знайти офіціальний мемуар про справу подільську, «решту зліпляв літописями руськими, як умів, помагаючи собі пам’яттю та актами литовської канцелярії» (с. 27, 51, 56 – 57). Тільки тимчасом, як проф. Смолька датує, як ми бачили, сю роботу 30-ми роками XV в., д-р Прохаска відносить її до пізніших часів, по р. 1449, яким датує він звістку про перемир’я Казимира з Москвою, що стоїть в рук[описі] Познанській по літописних записках (с. 48, 52, cf. с. 30).
Безперечно, в погляді проф. Смольки є багато гіпотетичного; про якусь особливу видатність Гарасима ми нічого не знаємо, літопись Смоленська велась і давніше, а д-р Прохаска справедливо зауважив, що про Гарасима і взагалі про справи церковні в літописних записках Р[усько]-Литовської літописі знаходимо ми дуже мало (с. 28, 52). Одначе признаємось, що гіпотеза д-ра Прохаски здається нам ще менш правдоподібною. Не думаємо, щоб мемуар про відносини Кейстута й Ягайла, хоч би був офіціальний, не був відомий поза в[елико]княжою канцелярією, а виразних слідів якогось черпання з офіціальних актів достерегти не можемо в літописі, так само як не достерігаємо яких-небудь специфічних знак канцелярійного стилю. Але що особливо здалося б тоді дивним, се – місцевий смоленський характер, що показується в літописі; д-р Прохаска припускав користання з літописей смоленських (с. 28), але для такого «офіціального історіографа Литви, на якого, очевидно, Литва в той час могла спромогтись», як каже д-р Прохаска (с. 28), чи кінчився світ на смоленських літописях?
Вже з самого складу відомих кодексів, в які входить Русько-Литовська літопись, бачимо, як в Литві XV в. циркулювали ріжні збірники й витяги з руських літописей, до яких дочепляно Р[усько]-Литовську літопись (така «Хроніка Руська» Супрасльської рукописі, такий витяг з новгородських літописей в Збірнику Авраамки (див. передмову) [Тут до речі буде згадати, що недавно в «Описании» рукописей гр[афа] Уварова, спорядженім арх[імандритом] Леонідом (Систематическое описание etc., т. III, с. 65, № 1381) видрукувано історичні статті, що знаходяться в Порічській рукописі після Р[усько]-Литовської літописі, є то: «Летописец w великомь кнзи московском», коротенька генеалогія від р. 862, що кінчиться в[еликим] кн[язем] Дмитром Івановичем московським; короткий реєстр єпископських катедр земель руських і нарешті – «Летописецъ отъ в[еликого] кн[язя] Володимеря», що обіймає витяги з літописі від посадження Володимира в Новгороді до смерті Теодосія, і далі фрагмент оповідання про нахід татар на Рязань, Володимир, Київ, перерваний фрагментом про Невське побоїще, сі остатні витяги мають подібність до Софійського зводу. Письмо збірника взагалі арх[імандрит] Леонід датує кінцем XV в. [Леонид (Кавелин). Систематическое описание славяно-российских рукописей собрания графа А.С.Уварова. – М., 1893. – Ч. 3].]. Нарешті доводом стає й «Похвала в[еликому] кн[язю] Витовту», джерело якої ми тепер знаємо: трудно припустити, щоб книга Ісака Сирина заблудила до в[елико]княжої канцелярії – не спроваджували ж її навмисне задля тієї записі. «Похвалу» ж не можна уважати осібним утвором, що мав становити окрему літературну цілість, і як такий – циркулювати по В[еликому] кн[язівству] Литовському – зміст її занадто бідний для такої ролі.
Не надаючи особливої ролі особі м[итрополита] Гарасима в сій справі (хоч з записі видно, що був то, як на той час, не послідній «книголюбець»), я думаю, що смоленські літописні записки, введені в літопись, смоленська місцева закраска в оповіданні літописнім, нарешті – смоленське джерело «Похвали» вказують, дійсно, на Смоленськ як на місце, де зложився той конгломерат, що звемо ми Найдавнішою русько-литовською літописсю. Більш того – факт користання з записі 1428 p., що найправдоподібніше – переховувалась ніде, як при катедрі, друге – факт написання р. 1495 «по-велішіем» смоленського владики літописного збірника, куди заведено і Найд[авнішу] р[усько]-литовську літопись, – можуть вказувати, на нашу думку, що Найд[авніша] р[уська] літопись стояла в якомусь зв’язку з єпископською катедрою смоленською, була зложена, може, кимсь з місцевого кліру або з єпископського двору.
Уклад «Похвали» дає нам, зрештою, міру літературної здібності укладчика Русько-Литовської літописі. Міра непоказна. Укладчик, очевидно, був чоловік обчитаний, «почитатель книжний», з охотою до книжного риторства (яким показує він себе і в літописнім оповіданні – напр., про війну Литви з Смоленськом), але без хисту літературного. Найбільш талановиті частини літописі: вступна повість і епізод про Поділля, як ми бачили вже, не можуть йому належати, взяв він їх готовими – чи в Смоленську, чи звідкись спровадив – того не можемо знати. На основі записок літописних і усної традиції виповнив він pp. 1383 – 1396: сам він в ті часи «бѣ младъ» і не міг писати з власної пам’яті; pp. 1395 – 1413 заповнив літописними записками, a pp. 1429 – 1436 на підставі записок і власної пам’яті вже міг описати; деякі епізоди до сього, як напр., опись з’їзду коронаційного, оповідання за татарських ханів, ставлених Витовтом, що повставляв він в «Похвалу» – знайшов він, мабуть, готовими. Зрештою – «Похвала» сама; за неї сьмоговорили.
Коли ж се мало бути? Безпосередніх вказівок про се не маємо. «Повісті» про Кейстута та Ягайла та про Подільську землю могли щось випередити загальну роботу укладчика; в них не знаходимо натякань на часи по смерті Витовта [Може мати своє значіння, що тут «король» – значить Ягайло, се могло би вказувати на часи до смерті Ягайла; називається він на ім’я аж в оповіданні про смерть Витовта. Доводи д-ра Прохаски на с. 30 про пізніше написання мене не переконують, тим більше що сам він на іншім місці («Kwart[alnik] hist[oryczny»], 1888, p. 300) справедливо признав, що в тексті літописі маємо тут пропуск, як видно з латинського перекладу. [Prochaska А. Przeklad ruskiego latopisca… – S. 200].]. В самій літописі нема натякань на часи пізніші від р. 1436; правда, літописні записки на кінці її сягають пізніших років – 1445, а в Познанськім кодексі мали б належати до ще пізнішого часу, але сі кінцеві записки вже могли пізніше до літописі буть прилучені. Зрештою, то вияснять інші кодекси літописні.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 61 – 65.