1. Джерела та історіографія
Михайло Грушевський
Руські літописі Вел[икого] кн[язівства] Литовського, чи русько-литовські – так називаємо ми писані руською мовою літописі, що мають на меті представити історію Вел[икого] кн[язівства] Литовського, – займають серед того роду пам’яток дуже важне місце і як історичні джерела, часом одинокі, для дуже важних моментів в історії Східної Європи, і як пам’ятки письменства й культурного життя дуже глухого, маловідомого періоду. А при всім тім для вислідження їх наука зробила ще дуже мало; неясним зістається і їх початок, і їх уклад, і їх культурно-історичне значіння. Таке сумне становище їх в сучасній історіографії передовсім треба об’яснити станом їх традиції. Для Найдавнішої русько-литовської літописі, що є предметом сієї замітки (інакше: Літопись Даниловича-Попова, Перша литовсько-руська літопись, Літопись в[еликих] кн[язів] литовських) маємо текст з двох рукописей: т. зв. Одинцевичів або Супрасльської (тепер невідомої), виданої І.Даниловичем (латиницею і – видко – не дуже поправно) [Latopisiec Litwy і kronika Ruska etc., staraniem I.Daniłowicza, 1827 [Latopisiеc Litwy і Kronika Ruska: z rękopisu słowiańskiego przepisane; wypisami z Wremiennika Sofiyskiego pomnożone, przypiskami і objaśnieniami dla czytelników polskich potrzebnemi opatrzone. Staraniem і pracą Ignacego Danilowicza. – Wilno, 1827].] і т. зв. Слуцької або Порічської, виданої А.Поповим [Ученые Записки второго отделения Академии наук, т. I, 1854 [Летопись великих князей литовских /Пригот. к изданию А.Н.Поповым // Ученые записки II отделения Академии наук. – СПб, 1854. – Кн. 1. – Отд. 3. – Предисловие. – С. 21 – 27. Текст летописи. С. 27 – 58] і осібно], та витяги з сієї літописі в тексті ширшої редакції Русько-Литовської літописі (інакше – Друга л[итовсько]-руська літопись), виданої [Т.] Нарбутом [Pomniki do dziejów litewskich, [Wilno], 1846].
Тим часом, окрім названих, тепер відомо щонайменше [Кажу так тому, що звістки про деякі дуже непевні, напр., про т. зв. відпис Русова, пор[івняй] Барбашева, Витовт, т. II, с. 293 [Барбашев А. Очерки литовско-русской истории XV века. Витовт. Последние двадцать лет княжения (1410 – 1430). – СПб, 1891. – С. 293] і Прохаски, op. c[it.], с. 5. [Prochaska A. Latopis litewski. Rozbior krytyczny. – Lwów, 1890. – S. 5].] п’ять кодексів тієї літописі [А то: в збірнику Авраамки (досі не видано), в кодексі Познанськім (facsimile Р[усько]-Литовської літописі з нього в бібліотеці Оссолінських, № 2070), дві в бібліотеці Красінських в Варшаві (про них див. в розправі д. Карського, 11 і осібно, с. 3 [Карский Е. Ф. О языке так называемых литовских летописей / / Варшавские университетские известия. – 1894. – № 11. – С. 3] і один в Синодальній бібліотеці – сі відомі напевно, про відомі лише з переказів не згадую], і раз по раз з’являються звістки, по більшій часті – на жаль, невиразні і недокладні, про нові находки; між сими – один особливо цікавий, бо безпосередньо походить з того огнища, з яким зв’язаний був самий початок Найдавнішої русько-литовської літописі, розумію Кодекс Авраамки, писаний 1495 р. «повелѣніемъ господина владыки єпископа смоленскаго Іосифа» [ПСРЛ, Т. XVI, С. 319 – 320 [Летописный сборник, именуемый летописью Авраамки // ПСРЛ. – СПб, 1889. – Т. 16. – С. 319].]. При такім стані традиції тепер неможливе остаточне вияснення питань, які заходять про Найдавнішу русько-литовську літопись; всякі виводи, зроблені на підставі публікованих текстів, будуть мати лише тимчасове значіння і можуть справдитись або упасти, коли справа буде перестудійована на основі всього рукописного матеріалу. Се, одначе, не значить, що тепер всякі позитивні виводи неможливі; деякі питання можуть і тепер рішатись з певним і значним приближенням до правди; тільки належить не йти в них дуже далеко, аби не були на піску збудовані.
Вищесказане належить до тієї, невеликої вправді, літератури Найдавнішої русько-литовської літописі, яка повстала в недавніх роках: розумію розправи проф. Смольки – «Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa rusko-litewskiego» [В «Pamiętnik’y» wydziału hist[oryczno]-filozoficznego Akad. Um. T VIII, і осібно [Smolka S. Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa rusko-litewskiego, Rozbiór Krytyczny // Pamiętnik Akademii Umiejetności w Krakowie wydzialy filologiczny і historyczny. – Kraków, 1889. – T.VIII. – S. 1-55].], д-ра Прохаски – «Latopisiec litewski, rozbiór krytyczny» [Lwów, 1890 ], і дві замітки д[обродія] Тихомирова [Два польских труда о западнорусских летописях (Шараневича и Смольки). – Журнал Минист[ерства] нар[одного] просв[ещения], 1891,І (т. 273) і рецензії розвідки д-ра Прохаски, ibid[em], 1893, V (т. 287); вони, правда, здебільшого обмежуються переказом змісту тих розправ, але по дорозі дають і самостійні уваги. На жаль, досі не видана розправа того ж Тихомирова про русько-литовські літописі, представлена 1881 р. в Петербурзьку академію і призначена тоді до друку в його виданнях. [ЖМНП. – 1891. – Кн. 2. – С. 400-412; 1893. – Кн. 5. – С. 253-267].]. Деякі виводи тих студій, певно, удержаться, тимчасом, як проби роз’яснити деякі більш компліковані питання, остаточно порішити справу тієї літописі, остануться гіпотезами, і то хиткими, доки не буде зужита вся сума відомого рукописного матеріалу. Тож і сі замітки мої роблю лише тимчасово, і тільки дещо можна буде в них уставити як певні факти.
Зберім докупи головніші виводи дотеперішніх студій. Передовсім не підлягає найменшому сумніву, що так звана Найдавніша літопись русько-литовська є конгломератом осібних утворів, сполучених механічно і далеко менше прилаштованих до себе, ніж складові частини, напр., Найдавнішої руської літописі або літописі Київської (XII в.) і так передовсім самою зверхньою формою розріжняються: а) прагматичне оповідання про відносини Кейстута й Ягайла, попереджене вступом про відносини Кейстута й Ольгерда і доведене до того, як утік Витовт до німців (1382 р.) – се «повість» або «сказаніє», уживши давньої термінології; b) епізодичне оповідання літописне про події з років 1383 – 1396 (вид. Попова, с. 34 – 41) і з р[оків] 1429 – 1435, з цілком відокремленим епізодом за Поділля (вид. Попова, с. 44 – 53) і – с) записки літописні.
Записки літописні вказують виразно, що свій початок мають з Смоленська: досить глянути, наприклад, на записки з р[оків] 1395, 1399, 1421, 1438, 1440. В ріжних версіях літописі сі записки літописні мають, одначе, неоднаковий склад і обсяг, тож поки що початковий їх склад не можна докладно означити (так в рукоп[исі] Супрасльській бракує записок з р[оків] 1395 – 1413,1420,1421, в рукоп[исі] Порічській – деяких записок з р[оків] 1433, 1435); в відомих кодексах ся літопись Смоленська перебита на дві частини оповіданням літописним, і так як вона перехована в р[у]к[описі] Порічській, представляє сліди двох літописей: однієї – хронологічно розміщеної між оповіданням і другої – причепленої в кінці, що досягає р[оку] 1446 (вид. Попова, с. 56 – 58).
Часть, яку ми назвали літописним оповіданням, і яка також в оповіданні держиться порядку хронологічного звичайно, тільки означає час загальними означеннями («тои ж зимы, того ж лета, на третие лето» і т. ін.), не маючи цифрових дат, поділяється, як означено, також на дві частини, получені цілком заокругленим, осібним оповіданням про Поділля (в рукоп[исі] Порічській розділяють їх літописні записки з р[оків] 1395 – 1413, вставлені перед епізодом про Поділля). В обох частинах можна достерігати також місцевий смоленський характер в записях: такі, напр., записі – про війну Святослава Смоленського з Литвою, що займають занадто багато місця як на загально-литовську хроніку, про «перше взяття» Смоленська; такий же, хоч менш виразний, характер мають замітки про те, як Свидригайло вирядив єпископа смоленського Гарасима на посвячення (вид. Попова, с. 50) або про похід Михайла Жиґимонтовича в Смоленську землю (ib[idem], с. 53.) [На смоленський місцевий характер звісток літописі вже зауважив д-р Шараневич в розвідці: О latopisach і kronikach russkich. Rozprawy wydziału hist.-fil., t. XV (c. 371) [Szaranjewicz І. О latopisach і kronikach russkich XV і XVI wieku a zwłaszcza о «Latopisie Wielikoho kniažtwa Litowskoho і Žomojtskoho//]» Rozpawy і sprawozdania z posiedzeń wydziału historyczno-filozoficznego Akademii Umięjetności. – Kraków, 1882. – T. XV. – S. 371]; ширший аналіз літописних відомостей з того погляду див. д-р. Смолька, op. c[it.] rozdz. III і IV.]. Написані вони патріотично – з погляду литовського, симпатії автора – по стороні литовських князів і спеціально – Витовта, навіть против князів смоленських, чого не достерігаємо в літописних записках, де, навпаки, в одному місці – про той сам факт «первого взяття Смоленського» оповідається з погляду князів смоленських (вид. Попова, с. 40 – 41 і 41 – 42) [Се справедливо підніс д-р Смолька – op. c[it.], § 13. [Smolka S. Najdawniejsze… – S. 13].]. За проф. Смолькою можна б сю часть назвати хронікою смоленською.
Прагматичне оповідання про події до часу, як утік Витовт до німців, або повість про Кейстута й Ягайла, не має такого місцевого характеру, зате ясно проступає характер офіціозний: мета його – оборона Витовта, його поводження в тих випадках і його прав на В[елике] князівство Литовське. Доведено залежність сієї повісті від мемуара самого Витовта, написаного для Ордена десь 1390 p., властиво – першої його половини [Scriptores rerum prussicarum, t. II, [Leipzig, 1863], p. 712-713.], хоч повість не представляє собою невільничого переказу, а змінює й доповнює німецький мемуар ріжними подробицями. Що певні відміни в самій формі відріжняють повість від оповідання літописного, про се було вже згадано: оповідання написано без років, в драматизованій формі, без всяких убічних екскурсів, з великою знаємістю речі. Той факт, що переховавсь латинський переклад сього оповідання, який кінчиться, власне, тіканням Витовта [Видав д-р Прохаска в «Kwartalnik’y historyczny’м», 1888,І, з актової книги Литовської метрики p. 1502 [Prochaska A. Przeklad ruskiego latopisca ks. Litewskiego na język lacinski // Kwartalnik historyczny. – Lwów, 1888. – Z. 2. – S. 196-205].], дав підставу д-ру Смольці, а за ним і д-ру Прохасці бачити в нім цілість осібну, окремий акт офіціальний, що існував осібно [Смолька, op. c[it.], rozdz. VI і VII, Prochaska – Latopisiec lit[ewski], p. 27 [Smolka S. Najdawniejsze… – R. VI. VII; Prochaska A. Latopis… – S. 27].]. Але сей останній вивід, хоч правдоподібний, переходить вже в область гіпотез, в яку ми тут не вдаємось [Цікаво б здати собі справу, чому в повість не увійшла друга половина мемуара, де Витовт скаржиться на відносини до нього Ягайла після повороту від німців. Можна догадуватись, що нарікання Витовта на Ягайла з Свиргайлом, що примусили його признатись до «руської віри», які йдуть зараз по тому в мемуарі, не надавалися ad usum domesticum і примусили автора повісті спинитись – але се буде тільки догадка. Характерною відміною повісті в порівнянні з мемуаром (що почасти зауважив вже д-р Смолька – [Op. cit. – S. 48] p. 48) є те, що тимчасом, як мемуар є актом оскарження проти Ягайла, повість є ще й актом оборони поводження Витовтового в боротьбі його батька з Ягайлом.].
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 50 – 53.