Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

4. Грицько признається до вбивства

Михайло Грушевський

Грицько посидів так з годину, не чуючи ні холоду від снігу, ні спеки від багаття, не чуючи нічого. Страшна думка, що він убив жінку, шкульнула нарешті його, розбуркала й розбудила перед усім почуття страху й власної охорони. Не стямившися добре, механічно почав він розгортати сніг; виривши яму, положив туди жінку з дитиною, закидав гілляками, що були назбирали удвох, і присипав снігом. Сю роботу зробив він швидко, прихапцем і, втомившися, знову сів коло сієї нової могили.

Аж тепер тільки почув він своє горе, і нещаслива пригода стала ясно перед очима. Серце нило, боліло від жалю, й від тяжкої муки вився він, як вуж… Він любив свою жінку, любив щиро, хоч і доводилося часом сваритися, лаятися з нею. Він на цілім світі був чужий, волоцюга давній, чужениця; в жінці була його сім’я, його рід, його село – все, що було свого, рідного в світі, – так тепер, здавалося йому, і все воно зникло, пропало довіку, і через нього самого; він сам загубив свою долю, своїми власними руками знищив свою єдину підпору, розбив своє життя…

Ворон закрякав над головою й розбудив знову Грицька. Він оглянувся – вже розсвіло; крізь стовбури і гілля дерев видко було сіру смугу неба. Огнище згоріло все і вкрилося сивим попелом. Грицько став на ноги й оглянувся ще раз. «Треба йти, – подумав він, – треба кудись тікати!» Він підняв на плечі свого клунка, що лежав коло нього, але за хвилину знову скинув з себе. Йому захотілося ще раз побачити жінку й дитину; він не міг уявити собі їх, аби стали перед очима; коли пригадував їх, ввижалося щось чудне й непевне. Він миттю скинув гілляки, обережно стер руками сніг з Ганниного лиця й хлопця. Ганна лежала навзнак, міцно притуливши до лона сина; вона зблідла й одубла, сльози замерзли на віях, і на лиці зісталося те ж горе, той же жаль, як коли вона ридала й дорікала Грицькові.

Грицько стояв навколішки, нагнувшися, й дивився. Потім раптом схопився, перехрестив небіжку, згромадив знову гілляки й хутко, забувши свого клунка, пішов геть з лісу, не оглядаючися.

Він вийшов на край лісу… Недалеко хруснули гілляки й межи деревами показалася коняка, запряжена в санки, за ними – друга. Грицько не скоро завважив їх і, завваживши, разом спинився. Погонич, що йшов спереду, панський парубок, що їхав в ліс по дрова, оглянув Грицька неймовірно – де він узявся тут у лісі?

– А що се ви тут робите, дядьку? – спитав він Грицька. – Куди се ви йдете?

– Я… в село… – сказав той, замішавшися й забувши, як звалося село.

– В яке село? В Марківці?

– Еге, в Марківці, – згадав Грицько.

– А чого ж вам у Марківці? Ви не марковецькі, я вас не знаю; що ви тут робите? – допитувався хлопець все сміливіше в сього чудного несамовитого чоловіка. Він кинув свої сани й, узявши Грицька під руку, пішов тими слідами, що проробив Грицько. Той мовчки йшов за ним.

Швидко побачили вони перед собою загасле огнище, клунки серед притоптаного снігу. Грицько, побачивши клунки, несвідомо кинувся до них, але хлопець притримав його й сам став розбирати їх. Грицько стояв коло його й дивився на клунки, наче вперше їх бачив. Оглянувшися навколо, хлопець придивився й до купи гілляк, присипаних снігом: вони надто стирчали. Він поворушив ногою, далі став розкидати руками.

– То я вбив, я! – закричав раптом Грицько, коли ще хлопець і не відкрив небіжки.

– От воно що! Максиме, гов, іди, держи!

Грицька зв’язали й відвезли в село – до Марківець звідти було тільки з верству. Грицька розпитували, але він не хотів розказувати про свою пригоду.

– Вбив та й годі! – відказав він.

Два дні просидів він замкнений у панській коморі, потім возом відвезли його до міста. Сніг уже пропав на дорозі; після тієї метелиці знову стояли теплі дні, вже чисто весняні. Круки поспішилися з своєю втікачкою на яких два чи три дні!

Грицька посадили в міську «вежу», серед ринку. Ярмаркова метушня й гук лунав кругом Грицька, а той ждав свого часу. Він не думав про будуче, не міг навіть його собі уявити; тільки минуле мучило його. Він згадував Ганну ще дівчиною-наймичкою, потім жінкою; бачив перед собою пригоду в лісі так виразно, так живо: трохи не чув, як тріскали, шипіли гілляки… Сі спогади вражали, лякали його, й він не знав, як втекти від них.

Взяли його до слідства. Грицько оповів щиро своє життя: він був з Литви, з-під Новгородка, батька його звали Степан Кривий, його самого – Грицьком. Тому п’ять років, як він втік звідти в Ковельське староство, звідти – під Володимир, там був парубком і оженився.

Як звичайно, не задовольнившися тим, Грицька взяли на тортури – розтягали, прив’язавши за ноги шнуром, припалювали залізом і огнем; так пройшло три дні. Грицько казав одно в одно, не міняючи й слова. Тоді суд видав свій декрет. Там, «пам’ятаючи Божу заповідь: «не убий», і вважаючи, що за виною того убийці три душі зійшли з сього світу» (бо жінка Грицькова на той час була вагітна), постановив суд звести з світу й четверту: «аби той «забойця», неробочий Грицько Кривий, мечем був стятий, тіло його потім на чверті розтято й на шляхах, на чотирьох місцях на палях виставлено»… Се мало статися другого ж дня, бо як на те трапився в місті саме на той час кат, позичений для якоїсь іншої екзекуції в столичнім місті Луцьку, що по тій екзекуції пропивав заслужені гроші в міських шинках.

Страшний декрет не злякав і не вразив Грицька. Йому хотілося тепер одного лише – втекти від страшних своїх спогадів і тих образів, що його мучили. Він висповідався в панотця й причастився, й уночі йому приснилося, ніби жінка бавиться з дитиною, голосно розмовляючи з нею; він чув, як плескала вона долонею по голому тілу дитини, підкидаючи її. Грицько прокинувся й, не повіривши собі, встав з лавки й пішов до дверей, але тьма стояла навколо, і він вернувся знову на лавку. Вже світало, на ринку чутно було метушню, рип возів. Грицько згадав, який день настав; йому здалося, ніби щось холодне й темне лізе на нього, й він вкрився свитою.

За кілька годин його вивели на ринок. Багато цікавого люду тислося навколо шибениці, покинувши свої вози й свій торг. День стояв чудовий: вогкий, ясний, повний нового, весняного життя й сили. Сонце золотило сю купу людей і шибеницю посеред неї, щоб і вона веселіше виглядала. Грицька вивели, віддали в руки ката, все впорядкували, як слід. Тяжко вдарив катівський меч, віддавшися відгомоном по цілому ринку. Кінець!..

Ні, не кінець!

«Чи то з волі Божої, чи то з несправної руки ката, чи то з щастя того забойці сталося», оповідає урядове справоздання, тільки кат не відрубав Грицькові голови відразу. Був на се звичай спеціальний: «стан духовний» не дав більше рубати, Грицька віддано духовним на вигоєння: не було волі Божої на його кару…

Грицька завезли в шпиталь і післали за міським цилюрником-постригачем, що в ті часи служив разом і за єдиного в місті лікаря.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 35 – 38.