Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

1. Грицько з жінкою тікають від пана

Михайло Грушевський

Був хмурий день восени. Сиві, важкі хмари облягли все небо, й воно наче нагнулося, налите водою, нависло хмурою покришкою над самою головою. Повітря було повне вогкості, і дощ мов збирався щохвилини. Сумно виглядав залитий водою шлях, і густі ліси понуро стояли навкруги, тихі, нерухомі, мовчки скидаючи листок за листком на мокру листяну ж настілку. Пташки розлетілись, поховались, і гучливий в’їдливий крик мокрого крука панував сам навколо, наче глузуючи з сумної агонії літнього життя, з його минулої краси й сили.

Сумний краєвид, очевидячки, впливав і на двох людей, що верхи їхали тією мокрою, розтоптаною дорогою: вони їхали мовчки, понуро, нап’явши відлоги на голови. Бурка з кращого, крамного сукна на передньому давала знати, що то не був селянин, як його товариш в простій сільській свиті, а якийсь пан.

Так проїхали вони мовчки з верству попід лісом. Тут ліс кінчився, дорога розбивалася надвоє, і на роздоріжжю стирчала, похилившись низько на бік, стара корчма. Шляхтич зліз і пішов туди, але за хвилинку вернувся.

– Нема, не було, не бачив, – промовив він, глянувши на дорогу, що вилася межи ріллями, пропадаючи в млі.

– Десь повернули набік, – сказав на те чоловік, пораючись коло сідла. – Де його тепер знайдеш? Адже ж тому більше, як день, як їх бачили.

Шляхтич не сказав нічого і, взявшися під боки, мовчки дивився, наче хотів випитати в дороги, чого йому треба, а далі з нехіттю став знову вилазити на коня.

– Може, єврей збрехав, щоб одурити, а може, й не одурив: хіба малий світ? Адже ж не вперше тікає: не піде просто дорогою, щоб його зловили, – метикував тим часом чоловік.

Шляхтич від’їхав від корчми на дорогу й знов став, не знаючи, що його робити.

– Тю, бодай їм всячина! – промовив він нарешті, повернув коня і, вдаривши, пустився назад межи лісом тією ж дорогою, що приїхав. Швидко зникли обоє в тумані.

За кілька хвилин, як не чутно стало й коней, між деревами з лісу виглянула якась постать і, озираючись, вийшов помалу чоловік на дорогу, за ним – жінка з дитиною. Обоє прислухалися пильно: не чути було вже нічого.

– Нема, – сказав чоловік, постоявши кілька часу, й веселий усміх розлився по його лицю.

– Не думав я, щоб заліз він так далеко. Та тепер, хвалити Бога, не вернеться! – додав він весело й перехрестився.

– Не вернеться, хвалити Бога, – обізвалася жінка, помалу перекладаючи на руці дитину.

– От якби не почули та не сховались! Ледве ж встигли звернути з дороги! Добре, що дитина спала, а то було б нам! – радів чоловік і простягнув руку попестити дитину.

– Не руш, спить! Та ходім, бо змерзла, ноги одубли, в воді сидячи. Чоловік перекинув знову, що ніс на плечах, і пішов далі дорогою. Жінка почимчикувала за ним; в одній руці мала дитину, в другій – торбину. В тій торбині та в клунку було все добро їх. Се були селяне – Грицько Кривий, чи Грицько Гричук, як він звався в останньому селі, з жінкою Ганною, що втікли від пана шукати, де краще. Четвертий день вони вже йшли так, здебільшого ввечері або рано та вночі, або переховуючись лісами. Сьогодні були пішли вже сміливіше – просто шляхом, не сподіваючися погоні, та завчасу почули тупотіння, сховалися в рів та й пересиділи там.

Вони пройшли мовчки верству, потім другу. Тяжко було йти по грязюці в холодній млі, несучи клунки. Сумна дорога незабаром прогнала їх веселість, і вони тяглися понуро й важко. Нарешті та похила корчма на розпутті, де розпитувався пан, встала перед ними.

– Пристанемо чи підемо далі? – спитав чоловік.

– Підемо вже до села, вже, мабуть, недалеко: краще, ніж тут у євреїв, – відказала жінка.

Вони порівнялися з корчмою. Чоловік позирнув, позирнув ще, разом спинився й повернув до неї.

– Куди ти, Грицьку?

– Та зараз.

– Будеш горілку пити? Так рано? Покинь, ще єврей як-небудь перекаже.

– Не перекаже, – відказав чоловік.

– Не ходи, Грицьку! – жінка взяла його за полу.

– Е! – сердито крекнув чоловік, вирвавши полу, покинув клунок і пішов до корчми. По тих пережитих рано страхах нерви просили покріплення, і годі було ту хіть побороти. Жінка почала забавляти розбуджену дитину, промовляючи до неї, хоч дитина ще не розуміла нічого, бо не мала й півроку.

Грицько тим часом бадьоро вийшов з корчми й узяв клунка знову. Горілка вернула йому веселість і розв’язала язик.

– Се я певно знаю, – балакав він, – що сказав панові той рудий єврей в Грицькунівській корчмі; нехай тепер пан йому подякує, що проїздився: без нього не заїхали б за мною так далеко. Хвалити Бога, що не було з ним псів, а то було б погано. Як тікав з Литви, так мене з хортами шукали; та собаки мене пізнали, бо я був за парубка в пана й годував їх часто; а в мене був і дух упав: якби піймали, то й душу вибили б з мене, такий пан був лихий!

Жінка не відказала нічого.

– Дай мені хлопця, нехай ще я його трохи понесу: в тебе, мабуть, і руки заклякли! – сказав Грицько і, помалу взявши однією рукою сина, почав йому на губах виробляти всякі штуки.

– Скільки ми пройшли? Буде з десять миль? – спиталася жінка.

– Буде, буде вже. Се ж ми вже Дубно проминули десь.

– Хоч би пристати де-небудь, а то йдемо, йдемо, і не знати куди.

– Якби де натрапити на добре село! Мені самому хіба не надокучило!

Так балакаючи, вийшли вони над широку долину, що прорила якась річка. Дорога вилася понад нею. Туман кутав очерети й річку, ледве її було знати. Почав накрапати дощ, що далі – то дужче. Ганна завернула полу свитини і вкрила собі голову й дитину.

– От і село манячить, треба пристати, дощ перечекати.

Вони зійшли узгір’ям в долину. Слизько було йти мокрою стежкою. Ганна впала навзнак і чисто обмастилася. Нарешті наблизилися до села. Хати довгою низкою простяглися над річкою між обсадженими вербами городами та левадами. Перехожі звернулись до першої ж хати. Подратувавши собак, швидко діждалися й хазяїв: пристаркувата жінка виглянула до них.

– Пустіть переждати дощ, ми перехожі люди, з далекого села.

Та подивилась неймовірно, але по тім пильнім огляді лице її прояснилося.

– А йдіть, коли хочете! Просимо! – вже ласкаво обізвалась вона.

Перехожі порозбирались, поклали мокрі свити на піч та й узялися снідати хлібом та цибулею. Прийшов снідати й хазяїн з току, почали розпитуватись.

– Шукаємо, де б вільніше, а то в нас роби-роби, та й кінця нема; нема часу й собі щось зробити, та ще й новини тобі видумують щороку, наче коверзують з людей, – скаржився Грицько.

– То приставайте в нас, – відказав хазяїн, – адже в нас легко: робити тільки два дні на тиждень і в зиму, й літом – тільки всього; чиншу нема, як по інших селах.

– Та за те ж осип даємо, – відказала жінка.

– Ну, що ж, що осип? А зате ні курей, ні гусей, ані інших вигадок. І пан нічого, нема чого казати… справді, жінко?

– Ну, не дуже хвали: он за підводами тими як раз-у-раз ганяє!

– Що ж, що підводи: се й скрізь, – не здавався хазяїн; він взагалі не був песимістом, а тепер ще й особливо припала йому охота хвалити своє село.

– Ні, – сказав Грицько, згадавши за погоню, – тут ще небезпечно: боронь Боже, ще довідаються. За нами гналися трохи не до вашого села…

Дощ все не переставав. Хазяїн пішов на тік знову, Грицько й собі – помагати, покинувши жінку з дитиною в хаті. Хазяйка сіла коло віконечка, щось латаючи; в хаті незабаром стало вже смеркатися за дощем. Ганна сіла проти хазяйки, годуючи дитину, спочиваючи з дороги; ноги нили після холодної води в тому рові; якась чудна, невиразна втома, тихий спокій огортали її; й думка, що за якийсь час знову треба буде покинути теплу хату й брести грязюкою, ще додавала того чудного, солодкого чуття. В тій хвилі Ганна рада була побалакати щиро, пригорнутися до кого-небудь, та й почала докладно розказувати, відповідаючи на питання хазяйки.

Вона була сирота і зросла між людьми. Був брат, жив у наймах, але вже кілька років десь пішов, та й не чутно: кажуть, що вбили його татари. Більше не зісталося в неї роду, бо батько в неї був захожий чоловік. І вона все ходила у наймах. Невесело було дівувати наймичкою.

«Почали далі дівчата-однолітки заміж виходити, одна за другою, а мене, звісно, ніхто не сватає, – оповідала Ганна, – не дуже де й побачиш, було, мене! Ото й думаєш: усі мене обминають, зостануся я до віку сама одна без роду на світі, та так сумно стане! Хоч би брат був, хоч би яка родиночка, щоб до неї обернутися, прихилитися. І так, було, все ждеш – звісно, тільки дуриш себе – що станеться з тобою що-небудь таке… брат вернеться або посватає хто добрий… Було, в хаті сидиш часом, – двері сінешні рипнуть, або собаки загавкають, то аж серце стрепенеться».

– Ти гарно розказуєш, – ласкаво кивнула Ганні хазяйка.

– Нема чого й розказати! От тоді прийшов був на село Грицько, чоловік мій, та й пристав за парубка в хазяйського сусіда. То ж, бувало, часом стріне та й заговорить, а далі восени сватає. Не змагалася, пов’язала старостів, а хазяї відмовляють: він, кажуть, чоловік чужий, перехожий і не має нічого, ще й ледащо до того – а його ледачим вславили, хоч до своєї роботи він не лінується. Будете, кажуть, злидні тільки плодити. Та я не послухала – нехай вже й злидні будуть, та свої, як я маю цілий вік в наймах ходити: всього добудеш, окрім доброго слова. Так і побралися; хазяї ще й посміялися з нас: таке заслужила за свою працю, що тільки поглузували. Докучило нам обом по людях ходити, взяли в пана хату з городом та робили в людей та в пана за сніп абощо; тільки трудно: робиш все, а нічого немає. Може, буде краще на новому місці; тільки добутися б уже скоріше…

Ганна засумувала під впливом власного оповідання.

– Мабуть, не дав мені Бог талану, не бачила щастя й змалку, та не щастить і тепер… А Грицько все сердиться. От і тепер ідемо: хіба справді солодко тинятися, як собака блудяща, по дорогах, та переховуватися по ярах?

Хазяйка почала розповідати й про своє горе – все діти її вмирали.

Так ішов час. Стало зовсім темно; вернулися чоловіки. Швидко поснули потомлені перехожі, не чуючи ані тихого ляпотіння дощу, ані цвіркунового голосу, що співав за піччю.

Перехожі повставали й зібралися – ще й не розвиднилося. Хазяї попрощалися привітно, дали хліба на дорогу; й знову пішли вони плентати. Знову потяглися мокрі дороги, налиті водою колії, сумні ліси, чорні ріллі, голодний, гострий крик ворони й дощик дрібний, мов крізь решето. Знову спочивки в селах і звичайні розмови й питання про життя й про пана: там – заздрий, там – хто його зна, там – дуже важко, а там – так собі; кажуть, що скрізь так. Так пройшов ще день і другий.

– Е, нехай і так, остогидло вже тинятись, – сказав Грицько, прослухавши звичайні оповідання про пана й роботу, – мабуть, нема чого кращого сподіватись; правду кажуть, що де люди, там і пан, і панщина… Так скільки, кажете, робити?

– Зимою й літом по два дні, та толоки дві, та шарварки чотири…

– Нехай і так; в нас цілий рік по три дні було, а толоки чотири.

– Та чиншу 20 грошей, та курка, та яєць п’ять…

– Та вже!… Мабуть, кращого, кажу, не знайдеш! Як тобі здається, жінко?

– Про мене, аби скоріше; йди хоч зараз до пана, – обізвалась Ганна.

– А піду справді. Сьогодні вже, мабуть, пізно… Кажете, що пан не дуже лихий?

– Звичайно, як пан! Як не вийдеш на панщину, так всипле добре на обидва боки…

– Бодай не довелося йому й його батькові! – відказав на се Гриць. – Та, мабуть, ліпшого не знайдемо.

– Тільки ти б йому поніс що-небудь на ралець, все був би ласкавіший! – радили люди.

– Та в мене нічого й нема!

– Хіба б гуску взяв де-небудь; он у сусіда є кілька…

На тім і постановили. За дванадцять грошей купили гуску і Грицько, прибравшися й тісненько підперезавшися, пішов уранці на панський двір. Через кілька часу надійшов і пан з току, де весело гупали, далеко лунаючи, чотири ціпи.

– До вашої ласки, пане!.. Прийшов із жінкою, щоб у вашому селі осістись, – звернувся до нього Грицько.

– Що ж, живи; як добрий будеш, то буде й тобі добре, і придбаєш усього. Є худоба в тебе, чи, може, ти з рукомесла живеш? Мені дуже б ткача треба.

– Ні, пане, не вмію нічого, й худоби нема. Я за парубка жив попереду.

– Так як же ти? Може, й тут за парубка станеш?

– Ні, дайте вже поле; худоби позичу й плуга.

– Про мене – роби, як знаєш. Рік будеш вільний од усього; а там – що люди роблять, те й ти. Як же ти звешся?

– Грицько Крук, – назвав себе наново Грицько, – а жінка Ганна, та ще дитина мала.

Тим скінчилася розмова. Пан послав хлопця показати Грицькові хату: господар її втік торік.

– Куди ж він пішов? – розпитував Грицько хлопця.

– Кажуть, що на Поділля, тоді п’ятеро того року втекло. Кажуть, що там панщини немає, а землі скільки хоч.

– Мабуть, брешуть, – постановив Грицько, – адже ж і мені казали, ніби тут нема панщини, а таке ж саме, тільки манять людей. Мабуть, від сього ніде не втечеш!..

Хата, подвір’я – все те тхнуло пусткою. Солому з повіток, з хати розібрано; подвір’я розгороджене, хата облуплена.

– Се вже дуже погана, чи нема кращої? – спитав Грицько хлопця.

– Ті ще гірші; адже ж зате хата нова.

«Круки» перенесли зараз свої клунки до нової оселі й повиймали своє добро: тут була сокира, коса, серп, заступ, рогач, мішки, деякі хуста, сувій полотна, що придбала Ганна, ще наймичкою бувши, та ще два злотих грошима – отсе було й усе багатство «Круків». В хаті текло; повітря було затхле, як у пивниці. Грицько пішов знову до пана – просити дерева на огорожу й соломи на покрівлю. Ганна зараз заходилася мастити хату: їй не ждалося, хотілося зараз усе поправити, зробити. Позичила опалу, горшка, круп, хліба; заткнула пробите вікно, замастила соломою, де текло.

Ввечері, в пітьмі, хата вже зовсім не здавалася пусткою. Солома ясно палала в печі; ясні плями й темні тіні тремтіли й танцювали по стінах, по долівці. Ганна з великою радістю після довгого блукання поралася біля печи, втішаючись і ясним полум’ям, і своїм хазяйнуванням. Вона так давно бажала стати справжньою, заможною хазяйкою! З такими мріями йшла вона й заміж, та не справдились вони в рідному селі! Тепер знову сі мрії вставали перед нею в блискучому полум’ї й тішили, вабили її…

Ті веселі думки опанували й Грицька. Сидячи на соломі, він гойдав свого синаша й тішив його, показуючи на полум’я. Чи тішилась дитина, чи ні, але батько, проте, був у тій хвилі щасливий, і біляве, як у «литвина», лице його світилося незгірш від тих ясних плям, що бігали по хаті.

Так весело розпочали Круки своє життя в Ставках – так звалося те село.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 22 – 27.