3. Смерть жінки й сина
Михайло Грушевський
Один випадок був краплею, що переповнила міру Грицькового терпіння чи нетерпіння й переконала його в тому, що нема чого доброго чекати йому в Ставках і треба шукать вільних подільських осад.
При кінці серпня послав пан Грицька до Луцька з підводою, давши вола до пари з Грицьковим. На повороті з Луцька спіткала Грицька пригода: віл його чогось заслаб у дорозі – чи опився, чи що, тільки після сієї дороги не здався вже до роботи й, полежавши кілька днів на оборі, здох. Грицько пішов дати знати про се панові й прохав у його собі другого вола, бо сей пропав задля панської потреби, але пан на те не згодився.
– Хто ж його знає, чого він здох; може, він зовсім не від дороги, а ти сам його чим-небудь понівечив.
Таким чином зістався Грицько без худоби, а був з тим волом винуватий панові немалі гроші: щось за 40 злотих. Грошей сих віддавати Грицько не мав найменшої охоти. Остання історія з волом роздратувала його якнайбільше; він постановив доконче йти з Ставків на Поділля. Ганна, що так спротивлялася давніше тій думці, притихла, побачивши, що чоловік то вже не жартом узяв собі в голову й помандрував би й сам, коли б вона не схотіла. Та й її зажурив той випадок з волом дуже.
Тікати й годі!
Тільки не восени! В тім вже вони мали науку. Далеко ліпше пересидіти тут зиму, на своїм хлібі, аніж позичати на новому місці. Краще йти весною, перед початком оранки. Так і постановили.
Аби пан не взяв хлібом за позичене, Грицько зараз по тій пригоді з волом кинувся молотити хліб, щоб продати або сховати, та дарма: пан з своєю службою знали добре, скільки в нього повинно бути хліба, і Грицьку зараз задали брехні й вибили, а потому забрали два корці хліба.
– Мало я йому відробляв того здохлого вола, ще й хліб забрав; мало ще панові того, що моя озимина йому прийде.
Озимини, справді, щось посіяв Грицько, хоч дуже мало: ще вагався тоді. Се було тим добре, що увільняло його від усякого підозріння про втікачку; але Грицька дуже мучила думка, що його хліб попаде в панські руки.
Поки був віл, Грицько думав утекти, поїхавши з ким-небудь возом на ярмарок, а звідти – далі. Так можна було забрати й усяке збіжжя – аби тільки знайти до того чоловіка. Після того як віл пропав, Грицько надумав тікати знову пішки, як і той раз, – принаймні ніхто не знатиме. Треба було тільки спродати все, й Грицько прийнявся за се.
Хоч як обережно він вів сю операцію, щось таки донеслося до панських вух. Пан знову покликав до себе Грицька, і той був настрашився дуже, але, очевидячки, пан знав небагато, бо тільки вилаяв його.
– Ти в мене не видумай тікати, бо я тобі своїх грошей не подарую, виколупаю хоч би з Волощини.
– Коли б уже скоріше зима проходила, – міркував Грицько, йдучи від нього, – а тоді виколупуй!
Зима тяглася помалу в тім жданню. Грицько вже не шукав собі роботи в пана. Вилічували дні до Різдва й по Різдві. Але Ганна була смутна: її якось не тішила ся мандрівка.
Нарешті таки зима пройшла; наближався піст. Великдень того року припадав пізно. Хліб кінчався – бо що трохи здавалося зайвим, те продали ще перед тим. Вже наче наступала весна, все капало й текло, хоч був тільки кінець лютого.
Грицькові не терпілося, він постановив іти зараз, щоб не купувати хліба.
– Та підожди, поки зовсім розтане; адже і хлопець слабий, – вмовляла Ганна. Дитина справді хорувала: гарячка напала й по тілу висипало червоне.
– Закутай гарненько, то й нічого йому не буде. Світ не близький, треба йти завчасу. Тепер місяць світить, то можна й поночі йти.
Ганні й самій вже хотілося скоріше дістатися на нове господарство. Коли йти, так іти!
За тиждень до Масниці Круки, відбувши панщину, щоб їх неприсутності не помітили, й, виспавшися звечора, рушили опівночі. Все майно забрано було в два клунки, як і два роки тому, і клунки за той час мало що поважчали. Важче було тільки нести хлопця, що через хоробу нездужав йти сам, – батько й мати несли його по черзі. Крадучися, пройшли вони селом і, не оглянувшись на свою оселю, почимчикували дорогою.
Ніч була не дуже холодна; розбита дорога трохи підмерзла, йти було добре. Як розвиднилося, звернули в лісок, в лощину, поснідали й спочили, розіславши мішки на снігу… День був ясний та теплий, і ворони крякали по-весняному. Але сонце сідало дуже червоне – на вітер та на мороз. Се непокоїло мандрівників. Ще більшої турботи додавав Ганні хлопець: він хрипів і горів у гарячці. Годі було з ним дати раду.
Ще засвітло вийшли на дорогу, щоб поспіти на ніч, якби взяв мороз. Швидко смерклося і що далі, то ставало холодніше. Руки поклякли, держачи клунки; мокрі ноги мерзли дуже. Піднявся вітер, пішов сніг, настала метелиця. Курява застеляла світ перед очима, вітер наче штрикав і різав лице та руки й забивав дух. Йти було дуже тяжко; раз по раз мандрівці збочували з шляху і тільки нерушений сніг на ріллі давав їм знати про се та направляв на дорогу.
Так пройшла година й друга; нарешті добилися вони до корчми. Яким милим, привітним притулком здалася тепер вона, брудна й смердюча! Але там було повно й без Круків: пристав якийсь пан, зайнявши покій; в корчмі сидів фурман і хлопець його, ґерґотіло двоє євреїв, що теж пристали, йдучи з містечка, і ще якийсь чоловік подорожній. Корчмар спитався Круків, звідки вони, й Грицько оповів йому казку, що вони ходили в гості до тестя та забарилися, і ще щось, чому єврей, очевидячки, не поняв віри й трішки. Ганна намовляла Грицька, щоб і собі зістатися ночувати. Грицько сердито відповів, що не можна: єврей, певно, догадався, що вони тікають; ще якраз їх спинять. Зіставатись у тій кумпанії було зовсім небезпечно. Се була правда, і Ганна замовкла.
Але дитина була дуже хора, від неї так і пашіло вогнем, а замість голосу виходив якийсь непевний хрип. Ганна згадала, що на селі так хорувала дитина сусідів: її мастили горілкою, й вона виздоровіла. Грицько купив за гріш горілки, а за гріш – бубликів, думаючи потішити хлопця, але той на бублики не звернув і уваги. Хтось з євреїв радив напоїти його чимсь гарячим, розвести меду горілкою та зігріти.
Головка бідна, що його робити!
Посиділи хвилину ще, й треба було рушати. Думка була така, що якось дасть Біг добитися до сусідніх Марковець – до села було тільки п’ять верст, і там можна було заночувати безпечно. Грицька їла нудьга й злість: невже йому і в таку погоду пристати не можна; мусять вони блукати тим часом, коли й пси сплять у сухому. І він вже каявся й лютився, що пішов із села.
Вийшли. В відчинені двері разом полинуло морозне повітря з снігом. Метелиця не переставала. Місяця не було й знаку; все куталося в те сизе, чарівне покривало. Повіє вітер дужче, встануть густіші хмари снігу, і в повітрі мов заколишуться, заточаться якісь чудні істоти, поки не зникнуть у сніговому морі.
Швидко корчма зникла за курявою. Круки знову зісталися сами, сами в безкрайому, страшному морі метелиці. Вони пройшли верству-другу, ногами намацуючи дорогу, щоб не заблудити. Вітер з усієї сили налітав на них, мовби хотів їх збити з дороги й занести не знати куди; він забирався під свитину й виривав звідти останнє тепло; він гнув набік, не даючи йти просто дорогою; він наспівував насмішкувато на вухо свої пісні, холодні й страшні, як ся снігова пустиня.
Іти було дуже тяжко. Вітер далі стих, але мороз був тяжкий. Круки висилювалися з останнього, щоб не пристати. Грицько йшов з якоюсь розпукою й злістю; його брала охота – на зло комусь кинути свій клунок і лягти безрадно на землю; але він тим часом ішов механічно. Ганна все відставала від чоловіка, поки не заточилася.
– От, яка-бо ти! Дай мені свого клунка, давно було б мені дати, – сказав Грицько до неї, але, побачивши, як вона пробувала йти, додав:
– Нічого з сього не буде! Треба розікласти багаття, хоч погрітися! Звернімо в ліс та пошукаймо гілля на огнище.
Вони звернули. Снігу в лісі було небагато, вимело звідти; але збирати гілляки було трудно. Ганна поклала дитину на ряднині, вкривши зверху, й стала збирати всякий хмиз. Се забрало досить часу. Грицько нагромадив купку гілляк і почав розпалювати; Ганна скинула й своє гілля та роздмухувала огонь разом з ним.
Полум’я розгорілося потроху. Ганна пішла взяти дитину; вийнявши з-під ряднини, вона взяла й понесла хлопця до огнища. Гілляки не хотіли горіти, тріскали і шипіли, бо були мокрі. Грицько все дмухав і увесь вдався в свою роботу… Аж Ганна разом страшно скрикнула. Грицько кинувся до неї: та піднесла дитину до огнища й пильно придивлялась до неї: хлопець не ворушився, холодний і блідий…
– Воно вмерло, воно захололо! – і Ганна страшно, не по-людськи закричала на весь ліс і заридала.
Грицько стояв, не рухаючись, немов у сні йому привиділось.
– Івасику, голубчику, глянь, глянь на мене, серце моє! – говорила пестливо Ганна до дитини, огортаючи руками, але хлопець мовчав… І Ганна замовкла разом: разом в ній щось перемінилося.
– Вмер, вмер, ой Боже, – говорила вона вже іншим голосом. – А я ж тобі казала: зостаньмося в корчмі ночувати; адже ж я тебе прохала, а ти не послухав, а він умер, змерз, – несамовито казала вона, держачи хлопця й простягаючи чоловікові.
Грицько стояв несамовито. Попередня злість та нудьга разом підкотилися під серце.
– Ганко, мовчи! – крикнув він раптом.
– Не замовчу, се ти його вбив, от на, вмер, от, – кричала своє Ганна.
– Ганко! – крикнув знову Грицько. В руках його опинився ціпок, з яким він ішов. Грицько не зчувся, як замірився і вдарив жінку по голові. Та скрикнула і впала на сніг, на огнище.
Сей крик вразив Грицька, він опам’ятався й запал його зник разом. Далеко кинувши свого ціпка, він кинувся до жінки й став її підводити, але та важко хилилася знову. Насилу підвів її він обіруч: Ганна не стояла й хилилася, мов нежива. Серце в Грицька заколотилося й дух сперся. Він присунув її до огню, грів, тряс, ворушив. Ганна лежала з дитиною на руках в обіймах, нерухома, тяжка, одубіла. Вона теж була мертва, як і дитина.
Ся страшна новина, наче памороки, забила Грицькові й відняла сили; впустивши Ганну долі, він і сам без сили, не чуючи себе, спустився на сніг.
Так пройшло кілька часу. Багаття розгорілося; гілля весело палало, шиплячи, тріскаючи; полум’я високо підносило блискучі язики, освічуючи сю чудну й страшну картину: мертвих і над ними – живого, що не різнився тепер нічим від мертвого. Тільки не було кому дивитись, не було кому жахатись. Ліс стояв навколо холодний, німий, струшуючи з гілля дрібки снігу на Круків. Що йому до горя, до криків людських? Вони минуть, як і все минає. Буде нова весна, нова зима, нові люди будуть метушитися під дубовим гіллям…
Примітки
Волощина – назва Молдавського князівства в староукраїнських пам’ятках, народно-поетичній творчості та мовній практиці українців у минулому. Молдавське князівство – феодальна держава, існувала з 1359 р. до середини XIX ст., включала Молдову, Бесарабію, Буковину. З початку XVI до кінця XVIII ст. перебувала під владою Османської імперії.
Масниця – давньослов’янське свято проводів зими, пристосоване християнською церквою до тижня перед великим постом і пов’язане зі звичаєм веселитися та готувати певні страви – млинці, вареники та ін.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 31 – 35.