1

Михайло Грушевський

Нарешті таки скінчилася Гетьманщина – сей «скверный анекдот», скомпонований спілкою наших поміщиків і німецьких генералів, що затягся так довго на шкоду і ганьбу України не без вини й певних частин українського громадянства, що приготовила йому грунт своїми класовими й партійними рахунками, а своєю безпринципністю й опортунізмом дала йому змогу закоренитися.

Нове правительство Української Народної Республіки, не сумніваємося, приложить всі старання, щоб розслідити й розкрити перед нашим і чужим громадянством в усіх подробицях докладно і документально істоту сього грандіозного злочину, вчиненого на основних політичних, національних і економічних інтересах України.

Тому що рішучу ролю в нім відіграли представники Німеччини, воно повинно добитись призначення міжнародної слідчої комісії з представників парламентів чи інших відповідальних демократичних органів як Німеччини, так Антанти і нашої Української Республіки, щоб ся комісія вияснила, яким чином, з чийого уповноваження і за чиєю санкцією провідники германського війська, яке прийшло, мовляв, з заміром підтримати правительство Української Народної Республіки в війні його з Росією, фактично перевело окупацію України, вчинило переворот і, посадивши свою креатуру в ролі невідповідального правителя України, на спілку з ним перевели обрабовання і знищення Української держави.

Українське ж громадянство в своїй пресі, в усякого роду органах політичної мислі мусить сміливо і об’єктивно оцінити ту ролю, яку відіграли різні групи й течії його в сім епізоді. Бо ж треба мати сумління признатись, що те «зривання зсередини» Народної Республіки, яке почалось з приходом німців і йшло в різних формах з боку різних груп і течій не тільки неукраїнських, але й самих українських, воно мало також велике значіння, осміливши німців на переворот і улегшивши його мовчазну чи вимовну санкцію в різних кругах українських і германських.

Треба признатись, що коли німецька військова сила стала фактично рішаючим фактором на Україні, різні українські групи зовсім ясно почали використовувати утворену сим фактом ситуацію на те, щоб скинути соціалістичний кабінет, зломити гегемонію українських с[оціалістів]-р[еволюціонерів], знищити соціалістичні закони Центральної Ради, повернути назад аграрну реформу, зробити кінець революційним організаціям на місцях, і т. д., і т. д.

Коли притім одні групи, більш отверті, відразу стали відслонювати свою політичну фізіономію жаданням скасування Ц[ентральної] Ради і всякого парламентарного представництва й заведення на неозначений час невідповідальної гетьманської власті – воєнної диктатури, за недостачею своєю організованої сили, очевидно, опертої на штиках германських, то інші йшли «тихою сапою» в тім же напрямі, ведучи кампанію против «більшовизму» правительства Нар[одної] Республіки й Ц[ентральної ] Ради, агітуючи за стримання від участі в правительстві соціалістичних партій, за передачу правління в руки буржуазних груп, котрі могли б, не вагаючись, перевести ліквідацію революційних здобутків, і т. ін.

Тепер, оглядаючись назад на події першої половини сього року, аж дивним стає, як близько, як паралельно йшла часами робота тих, що готували переворот, і тих, що поборювали старе правительство Ц[ентральної] Ради та ті групи, на яких воно спиралось, і яка градація переходових моментів між сими двома течіями встигла витворитись. І коли нарешті заявивсь результат сеї всеї роботи – переворот 29 квітня, і декотрі з жахом відсахнулись від такого несподіваного висліду, скільки виявилось в українській інтелігенції готовості прийняти його, помиритись з ним і навіть возславити його, за ціну чи певних національних закріплень, чи просто тільки за ліквідацію революції!

В своїм ліквідаційнім запалі українська інтелігенція, знана її частина, не тільки поскидала з себе соціалістичні шати, прибрані в період зросту революційної хвилі, але й розгубила, потоптала виховані всім попереднім розвоєм українства принципи демократизму й народолюбства, що вважались органічними, невідлучними його прикметами. І коли б генерал Скоропадський не зробив з себе просте знаряддя в руках воссоєдинителів Росії, а орієнтувавсь своїми власними інтересами, дбав про те, щоб скріпити своє становище, спираючись на ті українські елементи, які виявляли готовість його підтримати з мотивів національних чи класових, ліквідаційних, хе-хе, як би довго він міг ще посидіти, маючи для охорони трохи німецьких багнетів.

Але розгром німецької армії й пролетарський рух в Германії позбавив його сеї охорони, а щиро воссоєдинительний курс, взятий ним, відіпхнув чи прохолодив ті елементи, які мали охоту його підтримувати з мотивів національних, і вони заговорили інакше.

Так воно було, і все се треба вияснити і усвідомити, не на те, щоб зводити які-небудь партійні чи особисті рахунки, а щоб використати тверду лекцію, дану нам останніми місяцями як науку на будуче.

Події відкрили перед нами багато укритого. Вони випробували на твердім бруску різні суспільні й політичні елементи та дали їх переоцінку. Тепер, розуміється, все зміняється радикально. Люди, що протирали коліна, впадаючи перед ясновельможним гетьманом, величали його протектором національності, підшукували у Шевченка пророчі цитати про те, як «блисне булава», вони тепер з тим більшим запалом, покриваючи недавнє «гріхопадіння», стеляться пред «національними героями», що скинули сього ясновельможного протектора. Вчорашні ліквідатори починають говорити про неминучість рахування з домаганнями пролетаріату, вони заявляють готовість приймати навіть більшовицькі гасла!

Але всі сі люди не стали через се інакші. І громадянство, маси, їх проводирі мусять знати, з яким матеріалом вони мають діло, на що і на скільки вони можуть на нього рахувати в дальшій, дуже складній і тяжкій роботі, щоб пережита доба лиха і ганьби послужила нам школою і ми не повторили допущених помилок, не заслужили докору, що ми не вміли нічого навчитись і зістались такими ж по шкоді, якими були перед шкодою.

Бо не треба бути занадто оптимістами й робити собі ілюзії, що український нарід дійсно власною силою й організованістю переміг всі супротивні сили, які стояли на дорозі його розвитку, його біди скінчилися і він може спокійно з царства війни ввійти до царства благодаті.

Віддаючи належну часть народові-героєві й його проводирям, все-таки треба признати щиро й отверто, що народові дала змогу виявити свою силу знов-таки міжнародна ситуація. Міжнародний момент ще раз виніс Україну з безодні упадку й ганьби. Він дав змогу покликати до боротьби сірі селянські маси, котрі протягом цілого півроку приходилось відсилати додому з нічим, відхиляючи їх готовість, і на всякі їх домагання організованого повстання, відповідаючи порадами, чекати слушного часу.

І тепер великого організаційного напруження потрібно не тільки на те, щоб закріпити осягнене в сім моменті, але й на те, щоб розпоряджати відповідними засобами, відповідною організованістю й відпорною силою на випадок всяких можливих змін в міжнародній ситуації, заміни комбінації сприятливої, котра нас вирятувала, комбінацією ворожою нам, котра може нас знову скинути в безодню пониження й руїни, якщо ми не узброїмось міцною організованістю і об’єднанням наших сил на твердій національній і соціально-економічній базі. До сього негайно мусять бути вжиті всі покликані до того фактори нашого життя.

Ми ні на хвилю не можемо забувати, скільки завзятих, непримиренних ворогів має українська самостійність і соціально-економічні інтереси української маси. Ми повинні тямити, що сі вороги не зложать зброї й ще довго, по всіх науках будуть користати з кождої нагоди, щоб наново пробувати зломити сі ненависні їм явища, які порушили їх привілегії, їх володіння, їх панування, викохане старим російським режимом. Український демос повинен буде стояти на сторожі против усяких операцій, тайних і явних, сих ворогів і всяких можливих їх спільників.

І супроти тої хиткості й опортунізму, який виявила українська інтелігенція в останніх пробах, він повинен пошукати більш надійних і певних підвалин в самих товщах українських мас, відповідно усвідомити в їх політичних завданнях, на них сперти соціальну і політичну будову Української держави і до їх інтересів її устрій приладити, не даючи себе звести з сеї дороги ніякими націоналістичними примарами.

Між різними прикрими речами, які лишила по собі гетьманська авантюра, треба рахуватись і з дуже болючою неприємністю – певною компрометацією української національної ідеї. Се прикро навіть висловити голосно, але треба мати відвагу вимовити. Адже сей поганий поміщицько-жандармський режим бувших охранників і поліцаїв «працював» іменем Української держави, «ясновельможного гетьмана»! Сі бувші пристави й жандарі, що били селян і знущалися з них, виступали в ролі «української власті» і місцями серед селян збудили таку ненависть до «України», що навіть, ідучи в повстання, вони казали, що вони петлюрівці, а б’ються з українцями! Такого наробила ся ганебна авантюра. І не без причини, се треба сказати!

Се ж таки правда, що гетьманщина виплинула на українській націоналістичній хвилі, хоч і зреалізували її чужі руки! Таки треба признати, що зверхні форми, mise en scène, дав їй той історичний романтизм, ті бажання відродити старі козацькі декорації і в них втілити новий національний рух, до котрих взагалі скептично ставились дійсно демократичні течії, але не мали серця виступити против них досить рішучо!

Тим часом під сими жупанами і кунтушами, сап’янцями й іншими атрибутами, по собі зовсім індиферентними, проносилась під видом безневинного козакофільства національна виключність, антисемітизм і антидемократизм! Відроджувалось козацтво, але не тільки в тім ідеалістичнім розумінні, яке надали йому романтики українського відродження: боротьби за волю і братство! Під його гаслом в різних групах організувалась охорона власності від соціалістичних гасел.

Формувались гайдамацькі загони і між ними знаходились сформовані землевласниками банди, які починали свої подвиги від того, що лупили канчуками «жидів», а потім під гетьманським режимом забрались до ліквідації соціальної реформи й перейшли на амплуа карательних відділів. Вільне козацтво місцями, певно, починалось з мотивів вповні демократичних, але до нього почали підсідатись гетьманці, і великий землевласник Скоропадський виступив ще минулого року в ролі його наказного отамана, а завданням свого гетьманства поставив відновлення козацького власницького стану.

І треба сказати, що та козацька декорація, котрою була вкрита чисто реакційна, поміщицько-воссоєдинительна програма сього авантюриста, багатьом засліплювала розум, змушувала прищулювати очі на реакційні тенденції: за ціну націоналістичної форми вони готові були миритися з соціальною чи політичною реакцією. Так було і в тутешнім громадянстві, і в галицькім.

Очевидно, єсть в сім козацькім романтизмі небезпечні елементи, котрих належить вистерігатись, як матерії надто придатної для розплоду всякої реакційної бактерії. Романтичні козацькі декорації, видко, мають занадто велику силу в політично і соціально невиробленім елементі, підкупають національно настроєне громадянство, особливо соціально-декласоване, і воно під козакофільським гаслом толерантно ставиться до таких тенденцій, яких не допустило б в чистім, неприкрашенім виді.

Се треба мати на увазі й сього встерігатись! Гетьманство себе, правда, скомпрометувало грунтовно і, мабуть, не знайдеться вже охочих його воскрешати. Але реакційні козакофільські ферменти ще можуть під якою-небудь іншою фірмою виплисти й стати на дорозі нашого політичного розвою з великою шкодою для нього!

Примітки

…скомпонований спілкою наших поміщиків і німецьких генералів…– йдеться про Українську народну громаду – консервативну політичну організацію, утворену в березні 1918 р. у Києві з метою зміни державного ладу України. До складу входили діячі Вільного козацтва, офіцери Першого Українського корпусу, члени «Союзу земельних власників». Контактувала з Українською демократичною хліборобською партією. У середині квітня 1918 р. встановила контакт з командуванням німецьких військ в Україні й за його сприяння підготувала і здійснила прихід П.Скоропадського до влади.

Детально див.: Геращенко Т. Українська народна громада // Український консервативний і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика. – К., 2000. – С. 196 – 213; Папакін Г. Українська народна громада і Павло Скоропадський навесні 1918 р. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса. – К., 2008. – Вип. 39. – С. 129 – 150.

…різні українські групи зовсім ясно почали використовувати утворену сим фактом ситуацію на те, щоб скинути соціалістичний кабінет, зломити гегемонію українських с[оціалістів] р[еволюціонерів]…– йдеться про політичні суперечності в українському русі після повернення Центральної Ради до Києва у березні 1918 р.

Політичні сили бачили два шляхи розвитку незалежної УНР: державницький та радикально-революційний. Прихильники державницького шляху (Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) та Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС)), з огляду на поразку української влади від більшовиків, вважали першочерговим зміцнення державної влади, утворення її дієвого апарату в провінції, відновлення нормального життя і т. ін.

Курс на радикальні реформи, головною складовою яких був земельний закон, відстоювала Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Есери становили більшість в УЦР та переважали у Раді народних міністрів, виступали від імені українського селянства та солдатських мас. Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), друга за значенням українська політична сила, спершу займала проміжну позицію, але з кінця березня також виступила проти есерівської радикальної програми.

Ці питання постійно дебатувалися у Центральній Раді (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. – К., 1997. – Т. 2. – С. 215-219, 269-270, 281-284). Детально див.: Бойко О. Політичні розбіжності між українськими партіями в Центральній Раді (березень – квітень 1918 р.) // Центральна Рада і український державотворчий процес. – К., 1997. – Ч. II. – С. 204 – 211; Любовець О. Провідні українські політичні партії в Центральній Раді та їх регіональний вплив // Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва. – К., 2002. – С. 238 – 247; Її ж. Проблема української державності в програмах і діяльності українських політичних партій (березень – листопад 1917 року) // УІЖ. – 2003. – № 4. – С. 22 – 29; Її ж. Українські партії в 1917 році: чисельність, соціальний склад, регіональний вплив // Історичний журнал. – 2005. – С. 63 – 73; Її ж. Українські партії й політичні альтернативи 1917 – 1920 років. Монографія. – К., 2005; Її ж. Вплив процесів становлення багатопартійності на долю Центральної Ради // Український парламентаризм: проблеми історії та сучасної політичної практики (до 145-річчя від дня народження Михайла Грушевського). – К., 2012. – С. 74 – 87.

Але розгром німецької армії й пролетарський рух в Германії… – йдеться про поразку Німеччини у Першій світовій війні. 9 листопада 1918 р. в Німеччині вибухнула революція, яка скасувала монархію. 11 листопада 1918 р. було підписане Комп’єнське перемир’я між нею та державами Антанти. Того ж дня був виданий наказ головнокомандувача німецького Східного фронту про евакуацію німецьких військ з України.

…народові дала змогу виявити свою силу знов-таки міжнародна ситуація– йдеться про те, що перемога антигетьманського повстання стала можливою завдяки невтручанню німецького війська.

Вільне козацтво місцями, певно, починалось з мотивів вповні демократичних…– йдеться про національні добровільні військово-міліційні формування в Україні у 1917 – 1918 рр. Створювалися за територіальним принципом для охорони громадського порядку, захисту громадян та їхньої власності, боротьби з дезертирством, грабіжництвом, бандитизмом, до складу входили здебільшого селяни.

Перший загін створений у квітні 1917 р. у Звенигородському повіті на Київщині з ініціативи селянина Гусаківської волості, повітового комісара Н.Смоктія. На 1 жовтня 1917 р. були зареєстровані 72 осередки з 15 586 членами. «Вільне козацтво» визнавало владу Центральної Ради та Генерального секретаріату.

3 – 6 жовтня 1917 р. у Чигирині з ініціативи Звенигородського коша відбувся перший Всеукраїнський з’їзд «Вільного козацтва», на який прибули 200 делегатів – представників від понад 60 тис. вільних козаків Київської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської губерній та Кубані. З’їзд носив кулуарний характер, пройшов без участі представників Генерального секретаріату УЦР.

На з’їзді обрали керівний орган – Генеральну козацьку раду із 12 чоловік без представників УЦР. Генеральним отаманом заочно був обраний П.Скоропадський. Відтоді «Вільне козацтво» мало два керівні центри – генеральний секретаріат та Козацьку раду, що не сприяло інтеграції його осередків в єдину структуру та вироблення концепції їхньої діяльності. Детально див.: Верстюк В. «Вільне козацтво» в полоні історіографічної традиції // Гуманітарний огляд. – К., 2001. – Вип. 6. – С. 61 – 74; Його ж. «Вільне козацтво»: проблеми вивчення // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий науковий збірник. – К., 2001. – Вип. 4: Студії на пошану Руслана Пирога. – С. 40 – 70.

…а завданням свого гетьманства поставив відновлення козацького власницького стану– йдеться про видання 16 жовтня 1918 р. гетьманом П.Скоропадським універсалу про відродження козацтва як певного землеробського стану суспільства «по всіх місцях його історичного існування на Україні».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 5 – 9.