З Державної Думи

Михайло Грушевський

З вражінь і помічень

Для новонародженого російського парламенту правительство визначило одну з другорядних царських палат, т[ак] звану Таврійську, побудовану з кінцем XVIII в. царицею Катериною для свого фаворита Потьомкіна, що за участь в прилученні до Росії Криму дістав титул князя тавричеського, і се ім’я полишилося потім за сим палацом, по його смерті взятим до розпорядження царського двора. Палац досить тяжкої архітектури і непоказний, а головно положений «за світом», в однім з найглухіших кутів Петербурга: мовби умисно вислано Думу сюди дальше від місць, де б є живчик столичного життя. Накладом чималого гроша приладжувано близько півроку палату до потреб парламенту; аматори штуки нарікають на знищення старих мальовань палати: всі, хто має діло в Думі, – на велику невигоду її уміщення.

Зіпсовано розкішну залу перегорожею, на якій зроблено галерею – тісну, невигідну; мало місць для коресподентів, смішно малі ложі полишено для публіки – числом дві всього на все, на яких 30 – 40 душ. Дістатися сюди тяжко, а й діставшися, тяжко витримати в стиску й неможливій задусі, в низенькій ложі під самою стелею; до того сильні протяги і неособливий резонанс. Тому й ті, що мають приступ до галерей, волять обертатися в «кулуарах», як звуть їх, в замилуванні до всяких західних парламентарних термінів і слівець, – передній залі й ресторанах Думи (до речі сказавши, дуже дрантивих, хоч і дорогих). Тут мусять товктися депутати, не маючи більш ніякого ресторану на добрий стріл від Думи.

Дума має місця щось на 600 послів, а в дійсності мала під час мого побуту в Петербурзі 448, а з послами Сибіру й Кавказу, що доперва потім були вибрані або ще вибираються, матиме 478. Обставини, в яких переводили вибори, відбилися й на складі Думи, дуже незвичайнім. Кидається в очі передовсім розмірно молодий вік переважної більшості послів. На 448 осіб [Про пізніше вибраних не маємо ще опублікованих дат. – Прим. М. Г.] тільки 66 осіб (15%) переступило за 50 літ, а 215 не мають сорока літ (47%). Опозиційний, революційний рух виніс наперед людей молодших, що становили головні кадри сеї опозиції, і особливо се замітно серед депутатів селянських і робітницьких: середній вік в «трудовій групі» 35 літ, в конституційно-демократичній, де більше задержалося старшої генерації лібералів, – 41 рік. Безперечно, якби виборчий закон не ставив вимог віку, середній вік депутатів спав би ще нижче.

Рух між селянством і недовір’я їх до «панів», що виявилося місцями дуже сильно, особливо на Україні (в Київщині, Полтавщині і ще сильніше на Поділлі), відбилося в несподіваній перевазі послів-селян (204, майже половина цілої Думи – 45%). Розмірно мало зате вийшло міських робітників – тільки 14. Сталося се наслідком агітації зі сторони соціал-демократів і соціалістів-революціонерів за здержанням від виборів (бойкоту Думи): вона мала великий вплив у сій сфері при головних виборах і відбилася на них дуже сильно. Невважаючи на такий «демократизм», Дума має безумовно інтелігентний характер: 60% послів мають освіту вищу або середню, і тільки двох на цілу палату є неписьменних; се належить тямити супроти балаканини тих, що розписуються про «неписьменних селян» нинішньої Думи. Для держави, де неписьменні становлять майже 30%, а в деяких губерніях (в тім і українських) завдяки російській системі «освіти» неписьменних навіть більше половини, се явище дуже характеристичне! Очевидно, невважаючи на весь припадковий характер сих виборів, вибиралося з-посеред селянства якраз що інтелігентніше – давалася певного роду «премія за освіту», і дійсно поміж тими двома сотками «крестьян» є чимало людей вповні інтелігентних, селян тільки по класовій термінології Росії, а не по способу життя й заняття.

З народностей дві виступили в ролі привілегійованих – державна великоруська, що, хоч становить меншу половину людності в державі, дала близько 60% послів (265), і польська (прецінь також державна – хоч і неофіціально), завдяки своїй економічній перевазі і привілегійованому становищу в деяких краях. Поляків є 51 посол, себто 11%, тимчасом як польська людність в державі не становить і 8%. До української народності призналося 62 посли (14%), отже, менше против того процента, який становить українська людність (коло 19%). Але в дійсності українців в палаті ще менше, бо хоч, окрім тих 62, мусить бути між послами ще більше «тоже малоросів», але і між тими, що вписалися на квестіонарі як українці, також чимало українців тільки походженням – Ukraini gente, nationi Rossi, так що процент великоросів в Думі треба числити ще вище.

З професій, які звичайно стрічаємо в посольських палатах, слабше, ніж можна було сподіватися, заступлені професори; професорів університетів й інших академічних інституцій 10, приват-доцентів 4, разом 3%, професорів середніх шкіл нема зовсім, і тільки народних учителів, що пройшли як селянські депутати, є 23. Сталося се наслідком виборчого закону, що виключає з посольства всіх, хто має державну службу; професори, як і всякі урядники, мали б зректися посади, щоб бути послами. Безперечно, се здержало багатьох, хоч не тільки посольство їм було пожадане, а й вони були б дуже пожадані в сій палаті, тим більше, що вищі школи однаково стоять замкнені й професори вільні від своїх обов’язків. Дуже сильно заступлені зате служащі земські, міські, взагалі громадські (61 особа – 13%). Не диво! Адже ж збори земців послужили передвступною школою парламентаризму в нинішнім руху.

Виборчий закон взагалі виключив від участі в Думі цілий ряд елементів, а правительство ще й на практиці постаралося повідсувати всякими способами тих, в кім побоювалося опозиційних кандидатів. Найбільш голосним способом було позивання до суду за вчинки против закону про пресу. Таке позивання позбавляє права пасивного вибору, і тим способом правительству удалося не пустити до Думи цілий ряд визначних провідників опозиційного руху. Додати до сього дуже обмежене право слова, недозволювання зборів, виключення передвиборчої агітації і те, що більша половина Росії в сім передвиборчім періоді стояла під виїмковими законами (усиленная охрана), і се вже само дасть нам поняття, який припадковий характер мусив мати перший склад парламенту. А треба ж іще додати проповідь бойкоту Думи з боку соціальних демократів і соц[іалістів]-революціонерів, що не зосталася також без впливу на багатьох.

В таких обставинах, в яких приходилося вибирати першу Думу, навіть ті, що з тактичних мотивів виступали против бойкоту її, не допускали для Думи, вибраної в таких ненормальних обставинах, ніяких інших прав і компетенцій, окрім виборення гарантій горожанських свобід і уставлення справедливого виборчого права на будуще (загального, безпосереднього, рівного і тайного вибору). Її допускалося як malum necessarium, як переходову хвіртку, якою мали перейти до правдивого представительства.

На ділі Дума вийшла ліпша, ніж хтось міг сподіватися. Завдяки поведенню правительства, що неустанно гнало суспільність до революції, Дума вийшла наскрізь опозиційна. Правительственної групи не знайшлося в ній найменшої (хіба кілька неорганізованих одиниць). Сама «правиця» її стала супроти нинішнього правительства на становищі опозиційнім. Цілий парламент загалом, під натиском лівих елементів в парламенті і поза парламентом та супроти безоглядної відпорності правительства, посувається вліво – радикалізується, а не стає уміркованішим. І якість (качество) його теж не зле. Невважаючи на заходи правительства коло виключення небажаних елементів і протегування «темного селянства», в палаті знайшлися певні інтелігентні, а навіть і політичні сили, і то навіть серед самого селянства.

З другого боку, відпорність правительства і його безоглядна неохота до забезпечення найелементарніших підстав горожанського життя та упертість, з якою держиться воно всяких виїмкових форм управи, адміністраційного й військового терору, показуючи зовсім очевидно, що воно зовсім ще нічого не навчилося і нічого з своїх старих штучок не забуло, – все викликує страхи, що новий парламент, якому б дала місце нинішня Дума, може, не вийшов би навіть і такий добрий, а ще гірший – не відповідав би навіть в тій мірі настрою і жаданням суспільності, як нинішня, в таких протиконституційних обставинах вибирана і бойкотована Дума.

І от Дума вагається. З одного боку, жива свідомість своєї неправосильності до якоїсь конструкційної роботи, яку неустанно пригадують Думі «ліві», то значить соц[іал]-демократи і соц[іалісти]-революціонери, остро гудячи її за всякий похоп до парламентування в таких непарламентарних умовах. З другого боку, хочеться використати ті засоби, які дали обставини в руки Думи, не упустити невикористаною тої сили, якою може бути нинішня – така однодушна й сильна в своїм опозиційнім настрої палата, піддержувана притім так сильно довір’ям, симпатіями і надіями суспільності, цілого народу, які той заявляє їй на кождім кроці.

Позитивний настрій, піддержуваний сим співчуттям суспільності, очевидно, бере в Думі перевагу. Взявши в програму аграрну справу лише під натиском селянських мас, що не хотіли знати в сій справі ніякої проволоки, Дума вже сама тепер бере на дневний порядок справу реформи місцевої самоуправи (земства). Правдоподібно, не обійдеться і без регуляції праці робітників – сю справу витягнули саме українські посли.

Та тільки в усіх своїх поривах до законодатної творчості Дума скрізь стрічає гладку, непробиту стіну правительственного відпору. Правительство, очевидно, нервується, через се навіть переборщує в своїй рішучості нічим не поступатися перед парламентом, показати себе «сильним» і «непохитним». Тим видніше його завзяття на сім пункті. Перед скликанням Думи воно забарикадувало їй приступ до цілих областей законодавства «основными законами», на швидку руку спеченими і проголошеними за непорушні для Думи. Далі воно зв’язало Думу дуже тяжким, повним формальних трудностей статутом. Нарешті, поставило поруч неї другу палату в виді Государственного совета, зложеного наполовину з урядників, а в другій половині переважно з репрезентантів привілегійованих, консервативних кругів. Отже, ся друга палата має служити бар’єром для всяких реформаційних змагань Думи.

Обставивши діяльність Думи такими барикадами, правительство могло б, не висуваючи себе, зовсім спокійно полишати законодатну ініціативу Думи, дати їй борикатися з сими перешкодами й грузнути серед них. Та, видно, не стає на се холоднокровності у теперішніх сторожів старого режиму, і вони при кождій відповідній і невідповідній нагоді спішаться зазначити свою противність задумуваним реформам. Не встигне Дума порушити якусь справу, як з сторони міністерств уже зазначується, що правительство такій реформі неприхильне, до тої реформи не допустить. Таким чином зникає відразу надія на успішне й скоре переведення задуманої реформи й приходиться її переводити на непевне.

Таке становище, безперечно, прикре й тяжке. Дума засідає, радить і веде законодатну діяльність з якнайбільшим напруженням уже два місяці, але досі не може виказатися ніяким позитивним результатом її. Особливо в незмірно тяжке й трудне положення ставить її справа політичних процесів і засудів смерті. Дума розпочала свої засідання від жадання амністії і знесення кари смерті, від гарячого крику обурення против сеї кари. Були певні, що сю першу умову утихомирення настрою й ослаблення теперішнього напруження правительство виконає дуже радо, без всякого торгу про формальності. Сподівалися амністії з дня на день, з тижня на тиждень, але вона так і не прийшла ще й досі!

Те ж саме і з карою смерті. Дума радить над нетикальністю особи – адміністрація вішає й розстрілює людей без суду чи з пародією на суд – воєнним судом. Дума переводить дискусію над знесенням кари смерті – міністр заявляє, що з сим ділом не можна спішити, треба основно розглянутися в питанні – і засуди смерті виконуються далі. Дума пробує здержати їх своїми інтерпеляціями – людей розстрілюють далі. Дума заявляє, що буде надалі кваліфікувати їх як прості убійства, – нічого не помагає. Дума ухвалює в останнім читанні закон про знесення кари смерті – міністр заявляє, що противиться знесенню, і зараз же беззаконно убивають «злочинців» в Митаві й Варшаві.

Я не забуду слів одного бесідника, який в виразах простих, але з почуттям глибокої розпуки висловляв се почуття пригноблення й безвихідності від сього незмірно страшного «кривавого дощу», яким правительство кропить Росію й саму Думу під час, коли вона хотіла б займатися законодатним оновленням Росії. Треба великого завзяття або й такого призвичаєння, огрубіння нервів, яким наділила сучасну суспільність піврічна оргія російського терору, щоб не стратити рівноваги, не розсміятися «червоним сміхом» на вид законопроектів «горожанських свобід» в такій обстанові.

Конфлікт між Думою й правительством висить в повітрі. Навіть дуже умірковані люди висловлювали мені переконання, що по звісній декларації міністерства 13 (28) мая Дума повинна була сказати правительству aut – aut: зажадати конституційного міністерства або розійтися. Ліві елементи при кождій стрічі з відпорністю правительства взивали Думу відкликатися до народу й розійтися. Але річ очевидна, що такий відклик до народу і замкнення Думи послами могло б мати тільки одно значіння й один результат – поклик до революції. Перед сею перспективою відступають не тільки посли, в яких можна б, при охоті, підозрівати бажання грати «історичну ролю» з трибуни нинішньої Таврійської палати, а й люди з-поза палати, навіть революційно настроєні, але дуже непевні щодо результатів революції в теперішніх обставинах. Хтозна, чи така революція не була б пожадана самій бюрократії і чи її репрезентанти не провокують самі тої революції, щоб, задавивши потім огнем і залізом, відкликати всі ті уступки, які правительство мусило дати народові попереду.

І Дума засідає й радить, пророблює формальності, приписані їй статутом, «грає в парламент», як закидають їй «ліві», або «докучає» правительству, викрикуючи його міністрів, обсипаючи їх лайками, не допускаючи до голосу… В часі, коли нема свободи преси, нема свободи слова, нема свободи зборів, коли послові не позволяють відбути зібрання з своїми виборцями, щоб поділитися з ними гадками про ситуацію і взяти від них наказ (так було в Чернігові з послом Шрагом), – і се має велике значіння, що з думської трибуни можна бити правительство, розкривати його діяльність, потягати бюрократію до відвічальності – хоч би моральної, і ті грізні промови потім пускати у всі кути Росії. Про багато речей не можна було й не можна досі говорити інакше, як тільки з сеї трибуни або словами, сказаними з сеї трибуни, і тим можна в дуже значній мірі оправдати безмірну балакучість сього першого російського парламенту. Але се все – не позитивна робота.

Провідники нинішньої Думи – конституційні демократи (кадети) сподіваються, що Дума, зістаючися в легальних границях, пильно виконуючи всі виписані для неї формальності, нарешті примусить правительство уступити Думі й піддатися її директивам. Змусить своєю моральною повагою, авторитетом суспільності й народу, що маніфестує на кождім кроці свою солідарність з нею. Інші покладають надії на революційний настрій народу і думають, що ся перспектива хронічної революції змусить до уступок навіть грубошкурих панів, що правлять нинішньою бюрократичною машиною. Треті покладають надію на брак гроша в державнім скарбі, що скорше чи пізніше він змусить правителів до згоди з суспільністю, з народом. Чи наступить се тепер уже, чи правительство попереду схоче спробувати ще інших експериментів – не можна знати наперед.

Ясно тільки, що нинішній парламент – тільки репетиція, по котрій доперва зачнеться правдива п’єса, і не знати, коли і як те правдиве представлення зачнеться.

Червень 1906

Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1906. – Т. 35. – Кн. 7. – С. 95 – 102. Подаємо за другою публікацією у книзі: З біжучої хвилі… – С. 85 – 92. Коректа статті зберігається в ЦДІА України в м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 46 – 48-зв., 49-зв.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 353 – 358.