Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

У українських послів російської думи

Михайло Грушевський

Многоважна хвиля, яку переживає тепер Росія, а з нею й російська Україна, змусила мене перервати свої звичайні заняття й вибратися до Петербурга, щоб зблизька приглянутися нинішньому політичному й суспільно-національному рухові, якого осередком стала від тижня нововідчинена Дума. На вість про зав’язання українського парламентарного клубу та заснування українського органу для росіян я, взявши малу відпустку до Зелених свят, вибрався до «північної Пальміри».

І знов, так само як торік, коли переїздив я через Україну по страшних заворушеннях і народних рухах, по пожежі Одеси та «бомбардуванню» її «Потьомкіним», – і тепер, тільки ще сильніше почувався глибокий контраст між тими незвичайно сильними напруженнями, тим хрещенням в крові й огні, яке перебула тутешня суспільність, і старою та незмінною буденщиною сих країв, які я переїздив, починаючи від волинського Радивилова. Здавалося, що кождий буде носити на собі сліди тої страшенної всенародної пожежі, пережитої Росією, кождий камінь буде кричати під загуслою кров’ю жертв революції й контрреволюції! Але нічого того не було. Звичайним темпом рухалася митова сторожа і жандармерія; смиренно ворушилися в своїх смердющих специфічним смородом касарнях герої недавніх велетенських залізничих і поштово-телеграфічних страйків; звичайною течією текло собі звичайне життя, свідчачи про ту силу, з якою життєва буденщина опиралася революційним потрясінням.

І в Петербурзі тільки при ближчім погляді можна було помітити прикмети тривожного, неспокійного життя. Атмосфера взагалі не була лагідна; ходили поголоски про протиконституційну конспірацію серед офіцерів гвардії, що мають розігнати Думу, про приготовлення чорносотенного погрому; зчаста траплялися ріжні убійства; в сусіднім заулку коло нас відбувалися якісь чорносотенні оргії з стрілянням з вікон на перехожих… Що могло, розбіглося й роз’їхалося з Петербурга, але те, що лишилося, – дуже слабко реагувало на всі страхи минувшини й будучності. Почасти наслідком того, що нерви притомилися й не реагували вже нормально, почасти наслідком свідомості високої ваги моменту та напруження, з яким все старалося достроїтися до сеї важної хвилі і відповідно нею покермувати. Навіть дивувало, що перед питаннями тактики, а навіть техніки парламентарного життя так сховалися вражіння страшних подій попередніх і навіть теперішніх. Дивно було подумати, що тим часом, як Дума переводила через ріжні формальності проект закону про особисту недотикальність, ріжні скорострільні суди та адміністраційні власті засуджували на смерть свобідних, нетикальних горожан і наборзі виконували свої засуди…

Те ж скуплення уваги коло біжучих питань нового парламентарного устрою і тактики помітив я і в українських петербурзьких кругах. Все відступило на другий план перед тими питаннями. Новозав’язаний український клуб, його тактика й відносини до інших парламентарних груп служили осередком українських інтересів. Справа дійсно незвичайно інтересна й важна вже як перший початок парламентарного життя російського українства. До того ж в самих обставинах, в яких появлялася перша українська парламентарна репрезентація, було багато такого, що вносило в сю справу силу непевного, несподіваного, багато і надій, і побоювань. Вибори були переведені без усякої майже передвиборчої агітації, перейшли переважно люди нові, незвісні, без партійної марки. Отже, питання, що можна здобути з тих елементів для української національно-політичної й культурно-економічної програми і як се зробити, ставало дуже важним.

В перших же днях виникла справа про сформування українського клубу і вона дала досить несподіваний результат: поруч нечисленних українських інтелігентів з виробленими українськими переконаннями (були то чернігівський посол Шраг, полтавські Чижевський і Шемет і київський Біляшівський) до українського клубу зголосився ряд послів-інтелігентів з української території – таких, що зв’язані ближче з загальноросійськими ліберальними течіями, почувалися, одначе, до обов’язку бути членами української групи як репрезентанти українських країв – такі посли, як харківський Макс[им] Ковалевський, полтавський Присецький, київські Здановський, Шольп і Штейнгель, чернігівський Свєчин й ін., і вкінці дуже численні селяни.

Перша запись членів, переведена на перших зборах 1 (14) мая, дала таку лісту (наводжу її з протоколу, в порядку записі): Чижевський, Присецький, Таран (сел.), Свєчин, Дяченко (сел.), Зубченко (сел.), Онацький (сел.), Литвин (сел.), Тесля (сел.), Біляшівський, Шраг, Грабовецький (сел.), Куриленко (сел.), Шемет, Нестеренко (сел.), Филоненко (сел.), Штейнгель, Вировий (сел.), Здановський, Шольп, Возовик (сел.), Лисенко (сел.). Отже, на 22 записаних 13 селян. Пізніше ся перевага селянського елементу ще зросла. Так, на зборах 16 мая записалося семеро послів-селян, головно подільських, разом із звісним адв[окатом] Заболотним (Ігнатенко, Штефанюк, Заболотний, Бей, Рибачок, Романюк, Богач, Гринюк). Число всіх записаних уже перейшло за сорок, але лишається ще чимало селян і інтелігентів з українських губерній, які чи не вияснили собі українського питання, чи не рішилися ще формально приступити.

Для обміну гадок між послами і петербурзькими українцями посольський клуб уряджує досить часто (раз на тиждень або й частіше навіть) прилюдні засідання спільно з петербурзькою громадою (т.зв. політичним українським клубом). Зібрання сі мають служити заразом політичною школою для послів-селян, серед котрих є вправді одиниці дуже інтелігентні й свідомі, але більшість попала в посли зовсім припадково і тільки тут присвоює собі перші початки політичної освіти. Перші засідання пішли на вияснення постулату української автономії як тої спільної основи, на якій мають сходитися українські посли ріжних напрямів і партій; дальші були призначені на вияснення аграрної справи, що виходила на порядок дня, а власне, проекту її розв’язання, предложеного послами «партії народної свободи». Як можна було собі представити, справа ся зацікавила селян далеко більше й викликала з їх сторони дуже активну участь в дебатах, і на деяких зборах число присутніх послів (переважно селян) доходило до сорока. Я користав з сих зібрань, щоб приглянутися сій першій парламентарній репрезентації російської України і особливо селянам. Думаю, що й сі побіжні вражіння будуть мати свою цікавість.

Менше всього потребую говорити про групку свідомих українських інтелігентів, бо з певними відмінами вони стоять на грунті загальнозвісної програми української радикально-демократичної партії. Дуже широко прийшлося б говорити про ту дуже різнорідну групу інтелігентів-поступовців, що входять в українську групу, але тісніше зав’язані з іншими політичними організаціями (головно партією кадетів); в признаванні національних українських постулатів вони різняться дуже значно; ідуть інші, напр[иклад], київський депутат барон Штейнгель, властитель більшої посілості на Волині, син німецького барона й українки заявляє, що чує себе українцем, готов боронити української автономії до кінця, але почуває себе ближче зав’язаним з кадетською партією і противиться перетворенню української парламентської групи в партію, бо не може піддатися партійній дисципліні, не нарушаючи своєї зв’язі з партією кадетів, хоч, з другого боку, каже, виступив би і з кадетської партії, коли б вона почала виразно противитися принципам автономії й національної рівноправності.

Вияснення і відповідне мотивування українських постулатів може придбати українській групі багато таких адептів, але конфлікт її з кадетською групою на грунті національних змагань міг би викликати й відступлення багатьох таких суголосних елементів. Щодо селян, то серед них стрічаємо і глибоко переконаних українців, що свідомо боронитимуть наші національні постулати. Так, незвичайно приємно було мені поговорити з чернігівським послом Тарасенком, з Кулішевої отчини м.Воронежа; я знайшов у нього і добре розуміння сучасних обставин, й ознайомлення з фактами із сфери українознавства. Дуже добре вражіння робить з сього боку і київський посол Зубченко. Полтавський посол Онацький, один з найбільш охочих і популярних ораторів, також підносить українську автономію як підставовий постулат, але він належить до тих, кого передовсім інтересує розв’язання земельної справи.

Очевидно, серед селян-послів таких заінтересованих головно й над усе земельною справою – переважна більшість, але здебільшого вони усе ще помовчують, навіть в сій над усе інтересній для них справі. Зрештою, подільські посли, вибрані під спеціальною сторожею правительства і тут, в Петербурзі, оселені на одній із «казьонних квартир», під офіціозним, коли не офіціальним, наглядом, тільки що починають ходити на українські зібрання, а волинські заклопотані піднятою тепер касацією їх виборів, переведених з ріжними адміністраційними неправильностями на взір славних галицьких виборчих розбоїв. А притім багато в самій земельній справі для селян лишається неясного й суперечного. Серед сих селянських послів є власники, і то навіть більших грунтів (по кількадесят десятин); таких, очевидно, мусить непокоїти, лякати і принцип націоналізації землі (чи переходу її на власність українського краю, відповідно до автономічної програми), і можливість переведення якогось низького minimum-у землеволодіння, і навіть такі принципи, що земля буде належати до тих, хто обробляє її своїми руками.

Вони бояться, щоб се не виключало права уживати робітника в господарстві, не давало можливості відбирати землі від селянина, коли з яких-будь причин селянській родині прийдеться певний час вести господарство чужими руками і т.д. Деякі вагаються на точці, чи земля має бути забрана без викупу, чи з викупом. Принцип автономії (національно-територіальної) викликає тривожне запитання, чи се не поставить яких перешкод праву переселюватися з України на свобідні землі як колонізаційні території азіатської Росії й уральського краю. Всі отсі питання потребують іще вияснення і вчасті можуть бути сформульовані в загальнім законі, почасти, як то підносило багато українських бесідників, – розроблення їх і переведення в деталях має бути передане в виборні місцеві комітети, з’єднані під автономічною організацією України.

Дає себе сильно відчувати нечисленність того осередку, який творить згадана купка свідомих українських інтелігентів. З них д. Шраг, як голова групи і звичайний провідник зборів, через се саме вже взагалі мало може зазначити свою індивідуальність. Д[обродія] Біляшівського, цінного особливо своїм історичним приготуванням, застав я хорого в ліжку. Зіставалися поза тим лише загально популярний як видавець «Хлібороба» д. Шемет і д. Чижевський – цінний своєю освітою й земським досвідом.

З селянських депутатів особливо часто забирає голос пос[ол] Онацький. Він не визначається ясним теоретичним поглядом, але гарно ілюструє фактичні обставини й своїми повними свідомого гумору образками, дотепами, прислів’ями викликає співчуття аудиторії. З великою приємністю мав я нагоду слухати прості й гарні в своїй солідності й продуманості виводи київського посла Зубченка – одного з найбільш симпатичних селянських послів, заможного господаря і волосного старшини, що все життя воював з начальством, бував на засланні і т.ін. Сильне вражіння робили терпкі жалі на упослідження селянина перед панами з уст подільського посла Штефанюка. Всі сільські посли, з виїмком п. Теслі, вихованця агрономічної школи, говорять по-українськи, переважно дуже гарно, ядерно, без сліду впливів зросійщення. Переважно вони заховують і свою сільську українську одіж, тимчасом як депутати з земель російських убираються по-міськи. На пункті протиставлення «правдивих» селян і тих, що «поначепляли на себе галстучки та воротнички», вийшла між селянськими послами навіть жива перепалка на однім зборі.

Загалом узявши, перша парламентарна репрезентація російської України зробила на мене вражіння добре – є в ній елементи цінні й надійні. Зокрема українське селянство показує таку величезну – як на обставини свого життя – силу інтелігенції, політичного й суспільного розуміння, горожанського виховання, що повинно розвіяти всякі песимістичні гадки щодо будучності російської України в ліпших конституційних обставинах.

Май 1906


Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1906. – Т. 34. – Кн. 6. – С. 540 – 545. Підпис: М.Грушевський. Подаємо за другою публікацією у книзі: З біжучої хвилі… – С. 79 – 84. Коректа статті зберігається в ЦДІА України у м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 38, 39 – 41).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 348 – 352.