При кінці року
Михайло Грушевський
«Слава в вишніх Богу», – гримить різдвяна пісня, але «на землі» замість миру криваві страхи, й сліду благоволенія не шукати «в человіціх». І гіркою іронією звучать півтреті тисячі літ повторювані могутні слова старозавітного поета про царство правди й любові, що настане на землі. Тисячолітні мури Софії не здужають відгородити від вражень життя, що в повнім контрасті до тих радісних обітниць донині конвульсивно б’ється в поривах злоби й захланності; візантійські мозаїки й фрески не можуть відігнати від очей страшних і гірких образів того життя; ритмічні переливи співів не в силі приспати, заколихати своїм ритмом розтривожені гадки. Як мало справдилося з того, що віщував своїм огнистим словом пророк з приходу «великого совіта ангела»! Як мало миру і благоволенія прибуло за сі дві тисячі літ у людськім житті!
І одначе, в тій нерівній боротьбі з людською злобою, захланністю, самолюбством, інерцією життя скільки разів святкували свою побіду змагання до правди й справедливості, гуманність і любов!
Покоління падали в сій боротьбі, але їх діло знаходило нових оборонців і провідників, які затикали вкінці свої корогви на самих вершках твердинь злобної сили, котру поборювали. І ми побідимо, діти-недобитки убогої вдовиці України, тільки аби були сильні духом і волею, аби піднімалися ненастанно над перешкодами самолюбства, невіри, страху, що загороджують нам дорогу, та були діяльні, активні.
Ми поборемо, і по сій нужденній блуканині по пустині національного занепаду, ренегатства, зневіри народ наш вступить до тої обітованої землі, яка далеким маревом миготіла перед очима наших предків, як вони розбивали пута князівсько-дружинного устрою, як підіймалися на «лукавих панів-ляхів», що засіли їх предковічні землі й поробили їх невільниками на своїй батьківщині… Вони не дійшли до тої обітованої землі, не дійдемо, може, й ми – але ми підведемо до неї наших дітей і внуків – коли будемо сильні, діяльні, ідейні.
Тільки не завиваймо собі голову в м’які покрівці ілюзій і мрій, не спочиваймо по кождім найменшім кроці наперед, не думаймо, що наше діло зробить хтось за нас – чи час, чи люди. Час сам собою нічого не робить, і те, що приносить він, як то кажуть, сам собою, наперед перед часом здобувалося тяжкими й гарячими змаганнями та жертвами людей, які наважилися пробити сей новий пролом в тяжкій інерції життя, і коли ся інерція нарешті уступила їх ударам, тоді приніс нам час сю переміну.
А люди – інші народності чи суспільні класи – здобуватимуть те, що буде безпосередньо їм потрібне, і коли завоюють щось корисне і для нас, ми не спроможні будемо використати того здобутку їх і для себе, коли у себе не приладимо своїх власних підстав для того здобутку. Того ж, що становить для нас задачу дня, якої не обійти, ані обминути не можна в поступовім руху нашої суспільності – розв’язання національної проблеми, – того ніхто за нас не зробить.
Тільки ми можемо і мусимо сповнити її: вдихнути в безформенний все ще і пасивний етнографічний елемент українських мас дух національного життя, зв’язати почуттям національної одності суспільні верстви й класи та різні територіальні часті української землі й утворити ту національну підставу, на якій кождий нарід, кожда нація сучасна розвиває свою культурну чи суспільну еволюцію. У нас ще нема її.
У нас, в переважній часті нашої людності, народне, національне живе як пережиток, як останок старого життя, а культурна чи суспільна еволюція приноситься в формах чужих і розвивається не на основах національного життя, а поруч них, нищачи й ослабляючи їх: просвіта розповсюджується в формі російської шкільної науки, яка винародовлює молодіж; інтерес суспільний і культурний проявляється в розширенні серед народу книжок і газет російських при повній байдужості до своїх, які єсть – бо й єсть їх дуже-дуже мало і тільки що народжуються; заінтересування питаннями політичної чи суспільної еволюції проявляється в легковаженні всяких національних інтересів, мовляв, занадто дрібних по нинішним серйозним часам і т.д.
І виходить, що коли ми не подбаємо, щоб у нас кождий чоловік брав участь в культурнім чи суспільно-політичнім житті як українець, щоб кожде культурне чи політичне домагання чи здобуток сам собою убиралися в форму національну і, здійснюючи, становили собою органічну частину нашого українського життя, доти будемо плентатися між двома небезпечностями. Або треба заслонювати каганчик наших національних святощів від подувів часу, щоб вони його не загасили новочасними культурними чи суспільними течіями – безуспішна й негідна робота в дусі бурачківських «Маяків» 1840-х та різних українських консерваторів 1870-х рр. Або, будуючи без українського фундаменту новочасний культурно-політичний будинок, прийдеться помогати розкладу й руїні останків українського життя, положити хрест на все українське й задавити решту українського національного почуття проблемами економічного чи політичного розвою.
Щоб сього не було, українці, беручи діяльну участь в тій суспільно-політичній еволюції, яка становить питання дня для народів Росії, повинні разом з тим з подвоєною гарячковою енергією працювати над тим, щоб під сей суспільно-політичний будинок підложити національний фундамент. Задача нелегка й робота немала, але час і обставини накладають на людей свої обов’язки, і коли вояки, «по долгу воєнної присяги», перед лицем фізичної смерті зносять в нервовім напруженні висилення й тяготи нечувані й неймовірні для іншого, звичайного часу, – мусимо ми напружитися так само перед лицем смерті національної, по долгу присяги горожан і членів українського народу.
Мої виводи в передостатній статті [З біжучої хвилі: Перша річниця російської конституції («Літ[ературно]-наук[овий] вісник», 1906, XI).], що українство в минувшім році себе «не оправдало» і що морально воно стоїть тепер гірше, ніж стояло перед знесенням заборон з українського слова, деякому з земляків здалися занадто безрадісними, занадто песимістичними. Вказують, що українство все-таки рухалося, поступило; вказують на деякі симптоми зросту української свідомості.
Та я і не думаю того заперечувати чи легковажити. Українство, коли порівняти його становище перед роком чи перед двома роками, безперечно, поступило. Але сей поступ зовсім не відповідає тим змінам, які зайшли і навколо нього, і в його власнім становищі, і не стоїть в ніякій пропорції до них. Коли б українське слово зіставалося далі під усіма давнішими заборонами, а українство зробило при тім такі кроки наперед, як тепер, то ми могли б з того тішитися. Але ж за сей час українське слово, de jure принаймні, поставлено в такі ж умови, як слово російське чи польське, а українство рухається більше-менше так, в такім темпі і в таких формах, якби на нім далі тяжіли заборони.
Поки воно рухалося під заборонами, ми могли тішитися навіть дрібним поступом його як доказом його життєвої сили; коли заборони упали, сі дрібні поступи стають страшним свідоцтвом нашої народної безсильності. Поки тяжіли над Україною заборони, вони виправдували українців в очах своїх і чужих – ними, мовляв, здержуються живі народні сили; заборони упадають – народні сили не показують себе.
Нема чого заплющувати очей на страшні симптоми нашого національного упадку! Який незвичайно малий процент передплатників і читачів серед тридцятимільйонної української людності знаходять перші українські газети і журнали! Ні один не може покрити навіть мінімальних коштів видання! Який незначний процент припадає далі на українську книжку в загальній сумі того, що обертається на українській території! Як слабо проявляє себе українська стихія в житті! Чим заявила себе розкріпощена українська література? Чим показали себе ті українські учені, які, мовляв, по-українськи не писали тому, бо їм того забороняли? Як використовує українське громадянство, приміром, недавній дозвіл на заведення української мови й літератури по приватних середніх школах?
Чи не складається се на страшний образ глибокого занепаду, національного убожества? Певно, українці не стали гірші через знесення заборон, але вони не стали багато й ліпші. Вони пасивно перечікували «лихоліття заборон, але не подвоїли своєї енергії, коли сі заборони стали упадати – а її треба було подвоїти, потроїти. Заборони служили «смягчающим обстоятельством» нашої пасивності, тепер того «смягчающего обстоятельства» не стало, і наша національна слабість виступила у всій своїй наготі. І тому я казав, що при всіх поступах наперед українство тепер морально стоїть гірше, ніж стояло за часів найгірших заборон, і я думаю, що так воно й єсть.
Певне, на наш упадок, безсильність, дезорганізацію знайдеться ще багато пояснень і оправдань. Історик укаже, що національний занепад нинішній являється послідком того, що національне життя взагалі було слабе в нашім народі, що історичні обставини йому не сприяли, а перешкоджали, а винародовлення й деморалізація, плекане російською політикою останніх століть, його придушили до останку. Історик культури, який схоче винести присуд нашому поколінню й сучасному українському руху, скаже, що українське громадянство вийшло з-під вікового гніту так розбитим, дезорганізованим, національно деморалізованим, що трудно дивуватися, коли воно не проявило в нових, легших обставинах ніякої сили життєвої енергії. Він оправдає ті одиниці, які пробували розбудити, зорганізувати сю розбиту масу, і скаже, що її зусилля не могли перебороти дезорганізованої безвладності сих мас.
Але такі «смягчающие обстоятельства» мають свою вартість в очах історика, криміналіста, мораліста, але не супроти вимог часу, розвою фактів, ходу історії. Життя не питає тебе, чому ти не маєш сили – чи ти її пропив, чи з’їли їх не залежні від тебе перешкоди; але коли ти не маєш сил вибороти собі місце в життєвій боротьбі – спускайся на дно.
І я дуже боюся, що як українці будуть так легенько трусити собі підтюпцем далі, потішаючи себе, що вони все-таки не стоять на місці, а поступають наперед, хоч і спізнюються й відстають від усіх потягів – кур’єрських, почтових і товарно-пасажирських, котрими їдуть інші люди, то вони можуть незадовго зістатися за флагом зовсім і безповоротно. Боюсь, що на се не треба буде навіть цілого століття, а вистане, коли занедбано буде кількадесят літ – коли протягом одного покоління українство не стане нацією, то воно може стратити сю можливість назавсіди.
Події йдуть не однаковим темпом, і енергія життя не рівна. Процеси соціальні, політичні, так само і національні, для яких іншими часами треба було б століть, іншими часами розіграються в границях десятиліть. Приклад перед очима – свіжа кривава рана українська, Холмщина. Півтисячоліття тутешня українська людність боронила своєї національності, бідна, темна, полишена своїми вищими верствами. Але досить було тридцяти-сорока літ безглуздої політики російської адміністрації, щоб розбити всі традиції, знищити всю силу сопротивлення, збити з позиції й оголомшити сю українську масу й загнати її в лапи польщини.
І коли життя в Росії піде далі таким швидким темпом, як пішло воно в сих останніх двох роках, а українство не поспіє за ним, воно може спізнитися навіки. Українці на своїй землі зістануться в ролі поляків Шлезька – будуть національною меншістю на своїй предковічній землі, нижчою народністю супроти німців, які представляють верству власників, капіталістів, міської буржуазії, переважну масу інтелігенції, держать в своїх руках всі культурні й просвітні інституції, тимчасом як польській народності своїй зістається вірним селянство, незначна меншість міщанства й дрібні елементи інтелігенції. З сього становища тамошньому польському елементу нема виходу. Воно й думати не може про те, щоб знов стати хазяєвами свого краю.
І ми тепер іще можемо думати й говорити про український сойм (не в значенні територіальнім тільки, а й щодо національної закраски), про українські університети, про можливість широкого національного українського життя, яке буде в стані задоволити всі вимоги культурного чоловіка у всіх галузях культурного життя. Але як ми не залежимо сильних і широких підстав для того національного життя тепер, скоро, в найближчім часі, то потім буде вже пізно, і про університети і всякі такі інші речі вже не можна буде й думати, а прийдеться навіки обмежитися популярною літературою, дрібненькою белетристикою «для домашнего употребления», боротьбою про права горожанства української мови в народній школі й тихо й помалу угасати з усім своїм українським життям на своїй українській землі, уступаючи місце «настоящій» культурі – російській.
І знов, мабуть, найдуться земляки, яким сі слова здадуться не тільки занадто песимістичними, безнадійними, а, може, й небезпечними – мовляв, можуть підірвати віру й енергію в наших людях. Я того не думаю. Не гасити дух, а роздмухати його хочу, і невже ж він такий слабенький той український дух, що навіть і роздмухування не видержить? А роздмухати його треба. Я зовсім не хочу перебільшувати небезпечності, яка загрожує українству, а коли, може, навіть і перебільшую дещо, то, в кождім разі, сеї небезпечності не видумую: вона єсть, вона може впасти на Україну, і ліпше занадто боятися й стерегтися її, як замало. Ліпше, кажуть, приходити за годину перед поїздом, як на одну минуту спізнитися – а ми можемо дуже легко спізнитися з усією своєю національною роботою й національними планами, коли будемо її вести полегенько, не числячися з часом і темпом життя, так, якби жили «вне времени и пространства».
Зрештою, не кличу до якихось героїчних подвигів, не жадаю надлюдських діл. Потрібна тільки діяльність, витривалість, поважання до себе й до свого народу.
Треба заложити перші підвалини національного життя – добитися того, щоб кождий член українського народу, на верхах і на низах, цінив і дорожив національною, народною українською формою. Щоб селянин, так само й інтелігент, цінив і змагав до того, щоб кождий елемент культурного життя – чи буде то наука, чи просвіта, чи офіціальний, юридичний акт – подавалися йому в народній, рідній, доступній формі.
Щоб зникла ся дика класифікація мови мужицької – української й мов панських – московської та польської; щоб чоловік з народу зрозумів і відчув, що він не понижає себе в очах «просвіщених» людей, держачися й жадаючи для свого ужитку зрозумілої рідної своєї мови, а підносить свою людську і класову гідність, вимагаючи культурної ролі значення для свого язика.
Щоб інтелігент зрозумів вагу національного елемента як підстави культурної й суспільної еволюції, зрозумів, що як наш нарід з своєї етнографічної підстави не зробить підстави національної й не почне жити як нація, то він мусить умерти, розложитися, зігнити як нарід. І перед нами замість процесу розвою й життя лежить на довгі віки процес агонії, розкладу й руїни.
Щоб, зрозумівши се, він не удавав філософа з недовчених бурсаків, як тепер, представляючи, що він, конешно, українець, але «вище стоїть» від усіх сих «національних дрібниць», і признає, що се все, «собственно, не серьезно». Інакше може бути таке, що ми й український сойм дістанемо, але в нім 90% буде сидіти таких «тоже малороссов», яким все українське буде «не серьезно», що Дума ухвалить науку на народній мові в народних чи якихось інших школах, а ті інстанції, від яких буде залежати се заведення – дрібна земська одиниця чи громада, чи шкільна рада, – будуть ухваляти науку російську, «бо українському селянину російська книжка зрозуміліша ніж українська»; що навіть самі селяни будуть говорити, що тепер не має бути вже мужиків і панів і вони не хочуть, щоб їх діти вчилися мужицької мови, а нехай вчаться панської. І не вивезуть тоді нас з тої біди ніякі коні високої політики.
Отже, на сю азбуку національності, поки її у нас не витвердили міцно, мусять звернути особливу увагу всі інтересовані українським національним життям. Ніхто не може вважати її занадто низькою для своєї національної роботи. Преса, література, жива пропаганда повинні служити їй. Я не хочу тим сказати, що всяку іншу роботу треба покинути, залишити. Противно, всі дороги ведуть до Рима, по старому прислів’ю, і всяка робота в якій-небудь сфері, ведена на українській національній основі, дасть певний прибуток і в зрості тої загальної національної самосвідомості. Але треба мати на увазі всюди і завсіди се перше завдання українства і пам’ятати, що його нам не можна ані переступити, ані обминути, й йому передовсім мусимо присвячувати наші сили, нашу енергію, наші впливи.
Візьмім, напр., справу завтрашнього дня – вибори до нової Думи. Ми, розуміється, не маємо права ані легковажити її, ані занедбувати. Разом з усіма іншими горожанами Росії ми повинні старатися про те, щоб нова Дума, як і стара, служила виразом змагань поступової, відданої інтересам народу, свободи й поступу часті суспільності. Але всяку можність, яку дають обставини сих виборів, всякий свідомий українець повинен використовувати не тільки для вияснення задач моменту з становища загальноросійського і в інтересах їх, а також з становища завдань і потреб українських.
Українці повинні подбати про се – скільки позволяють обставини передвиборні, щоб виборці й кандидати на послів мали докладне поняття, чого українська суспільність бажає від Думи взагалі й репрезентантів України зокрема. Кождий українець – виборець чи кандидат на посла – має виступати виразно як українець і член української партії чи політичної групи. Союзи й порозуміння можуть бути тільки міжпартійні, то значить: кандидати-українці, підпирані іншими політичними організаціями, мусять зіставатися членами партій українських, а не вступати в партії інші [Про се див. ширше в статті д. Порша, писаній незалежно від сеї статті, як і моя стаття – незалежно від його. Очевидно, двох поглядів на задачу моменту не може бути [в] українців всіх поступових партій і напрямів.].
Як відомо, при попередніх виборах українці переважно виступали як члени інших, неукраїнських партій, і се було потім головною причиною, що вони не могли і в Думі зв’язатися в українську партію або український політичний міжпартійний клуб, бо були зв’язані з іншими партійними організаціями. Тому Українська демократично-радикальна партія перед нинішніми виборами заздалегідь остерегла своїх членів, аби не виступали членами яких-небудь російських партій, і се остереження має не тільки тактичне, а й глибше, принципіальне значення – виховання в нашій суспільності національного почуття, так безмірно слабого в ній.
І з сього становища даний момент повинен бути використаний для ширення в найширших кругах суспільності понять національної солідарності й національної дисципліни – на грунті, розуміється, поступово-демократичного українства, яке одне тільки може бути основою українського руху, тимчасом як, напр., перенесення українства на грунт реакційний або противний інтересам народних мас було б суперечністю з його власними завданнями, викривленням і зрадою українським інтересам.
На спільнім грунті поступово-демократичного українства, то значить – на грунті національних інтересів, взятих з становища поступового і демократичного, повинні зійтися, на певних спільних точках, всі українські партії, політичні групи і одиниці з огляду на загрожене становище українства в теперішніх часах. І поза таким національним союзом – формальним чи хоч би моральним – українських партій та політичних груп, властиво, не повинно бути місця для українця, який хоче бути українцем, то значить – не хоче зрадити українському народові в теперішнє «врем’я люте». Се пересвідчення треба ширити й зміцняти скрізь.
Так, на сім конкретнім прикладі, розумію я приложення національної азбуки до високої політики. В ній і поза нею тої азбуки мусимо пильнувати неустанно. Інакше може бути з нами біда.
Примітки
Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1907. – Т. 37. – Кн. І. – С. 145-154. Підпис: Мих. Грушевський Коректа статті з незначними виправленнями автора зберігається у: Центральний державний історичний архів України у м. Києві. – Ф. 1235 – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 18 – 22 зв. На коректі заголовок «При кінці року» закреслено, під ним рукою М.Грушевського олівцем подано інший варіант назви: «Під знаком віків».
Подається за першодруком.
Стаття написана напередодні виборів до Другої Державної Думи Росії. Автор закликає всі верстви українського народу до піднесення боротьби за національні інтереси, окреслює завдання і потреби українства – «азбуку національності». Наполегливо звучить звернення до кандидатів у члени Думи виступати репрезентантами українських партій чи політичних груп та створити в майбутньому парламенті український політичний міжпартійний клуб. У цьому другому російському парламенті (20.02. – 3.06.1907 р.) Українська громада, що налічувала 47 депутатів, була перетворена на окрему думську фракцію. Дата написання статті встановлена за щоденниковим записом М.Грушевського від 27 грудня 1906 р.: «Вчора зачав «На українські теми», писав багато нині зрана і пополудні» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 936. – Арк. 3). Цій проблемі М.Грушевський присвятив свою статтю «Нова Дума й українці» (Рада. – 1907. – 15 лютого). У ній він докладно охарактеризував діяльність українських депутатів І Думи та визначив політичні, партійні орієнтири для депутатів II Думи.
…в дусі бурачківських «Маяків» 1840-х… – йдеться про редакційну політику журналу «Маяк», яку визначав один із його редакторів С.А.Бурачок. Журнал ставив за мету протидіяти західній освіті та проповідував обскурантизм.
…при попередніх виборах українці переважно виступали як члени інших, неукраїнських партій… – це були блоки кадетської партії та трудовиків (див.: Грушевський М. Нова Дума й українці. – Рада. – 1907. – 15 лютого; Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – Ч. III. – С. 5 – 56).
…Українська демократично-радикальна партія… – партія утворилася наприкінці 1905 р. в результаті злиття радикальної і демократичної партій, пізніше на їх основі було створено Товариство українських поступовців (ТУП). М.Грушевський брав участь у з’їзді партії, що відбувся після виборів до II Думи, виступав з пропозицією в справі «заведення опозиційної групи в Думі», однак «збори пішли всі против» (Щоденники М.С. Грушевського (1904 – 1910 рр.) / Публікація та коментарі І.Гирича // Київська старовина. – 1995. – № 1. – С. 20. Запис від 24 – 26 квітня 1907 р.).
Про се див. ширше в статті д. Порша… – йдеться про статтю М.Порша «Національне питання та виборча агітація на Україні» (ЛНВ. – Т. 37. – Кн. І. – С 135-139).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 3 – 9.