Українство і питання дня в Росії

Михайло Грушевський

«Захиталася земля і рушилися її основи». Бюрократично-поліційний автократизм Росії, що здавався таким безнадійно міцним іще кільканадцять місяців тому, валиться на наших очах, і перспектива перестрою її на свобідніших і раціональних основах з сфери теорій і далеких можливостей перейшла на першу чергу, притягаючи до себе увагу не тільки горожан Росії, а й усього цивілізованого світу. Історія, ся magistra vitae, у котрої тільки звичайно ніхто не хоче учитися, – ще раз на твердих фактах дала лекцію, що насильство і утиск не можуть бути тривкі, бо вони гинуть від власної гіпертрофії, від деморалізації й дезорганізації, яку викликає розвій нижчих інстинктів у тій самій сфері насильників і утискачів.

Галицькі читачі, може, пригадають собі статтю одного з наших львівських ренегатів, десь зо три роки тому, на тему безвиглядності наших національних змагань супроти безконечної воєнної й державної сили Росії. Описуючи свої вражіння з подорожі до Петербурга за «воспомоществованиями» для «страждущих галичан», описував він церемонію спускання на воду воєнного корабля в Кронштадті, на котрій був присутній. Вражіння від сього образу викликали в уяві кнутопоклонника ідею контрасту безсильності національних змагань «українчиків». Подивився він, каже, на того колоса, і подумалося йому: ану, де ви, українці? Поглянув на ті страшенні гармати й захотілося йому заспівати: «Ще не вмерла Україна…»

І от не минуло кілька років з того часу, коли так радісно грало серце галицького «захребетника», і де ділася та імпозантність! Російські колоси пірнули на дно, страшні гармати ржавіють під водою, а Україна не тільки не вмерла, а й готовиться до обновлення, до нового життя… Голосні події, що таким натовпом перейшли перед нашими очами, застукали в віко домовини, яким придавило її чуже насильство, та збудили її з летаргії, в яку завела її безрадність і пригноблення її власних синів. Вона не вмерла, не вмерла… Але не вмерти ще не значить жити – жити повним життям, до котрого кличуть тепер події всіх, у кім не завмерла зовсім життєва енергія.

Російська «весна», що так несподівано об’явилася серед мокрої петербурзької осені, не викликала особливого руху на Україні. Любезнії земляки, напакувавши себе стоїцизмом, потрібним для того, щоб «перечекати лихоліття», скептично поглядали на сю петербурзьку весну, не витуляючи носів із грандіозних кожухів, посправлюваних на пересиджування лихолітньої зими. І довго-довго ішов-гудів «зелений шум, весняний шум» по широкій Росії, поки показалися якісь впливи його і на Україні.

Поки що вся діяльність наших земляків скупилася в заходах коло знесення обмежень українського слова (указу 1876 р.). Се вповні зрозуміло. На сій точці українство зв’язане спеціальним, виїмковим указом і знесення його та підведення українського слова під загальні норми, котрі реформуються тепер і зміняються на краще під спільним натиском усіх народностей Росії, мусить бути першим постулатом української суспільності супроти правительства. Самою логікою подій він мусив бути висунений на перше місце як перший український національний постулат, відчутий найширшими кругами української суспільності, давно дозрілий, на пункті котрого не може бути ніяких вагань і сумнівів.

Становище, яке зайняло в сій справі правительство, відповіді на його запитання, уже дані ріжними інстанціями і нам звісні або ті, яких зміст можна наперед зміркувати, дають усі вигляди на добре полагодження сеї болючої справи. Президент Комітету міністрів Вітте запевнив українську депутацію, яка явилася в Петербурзі в середині лютого, що всі ограничення українського слова упадуть за яких три місяці, разом із ухваленням нового закону про свободу друку [Найновіші газетні звістки, одначе, не віщують такого скорого ухвалення сього закону і кажуть надіятися [на] його затвердження не раніше осені. З свого боку, як зачуваємо, урядники цензури, аби не лишитися без служби, з власних інтересів агітують у правительственних кругах за задержанням цензури хоч для «простонародних» видань!… – Прим. М. Г.].

Університети Київський і Харківський, запитані в сій справі, висловились за повне знесення усяких обмежень українського слова, і в такім дусі, без сумніву, висловиться й академія Петербурзька, що вже заманіфестувала своє становище своїми заходами в справі дозволу Святого Письма на українській мові [На засіданні комісії, зложеної з відпоручників Академії, міністерств і з українських літератів, як довідуємося, ак[адеміки] Корш і Шахматов виступили в інтересах увільнення українського слова з рефератами настільки основними і рішучими, що перед ними поблідли меморіали, предложені українцями. – Прим. М. Г.]. А вже особливе значіння буде мати голос київського генерал-губернатора, що також, як довідуємося, висловився рішуче за знесенням указу 1876 р., ідучи слідом одного з своїх попередників, ген[ерала] Черткова, що ще в 1880-х рр. виступив з запискою про знесення указу 1876 р. Коли не зайде який несподіваний катаклізм, обмеження 1876 р. можна уважати похованими.

Минула їх пора. Навіть звісний українофоб з київських університетських кругів, що останніми літами пописувався найбільше безцеремонними, найбільше цинічними вибриками против українства, зміркував ситуацію й не мав відваги заявитися за ограниченнями українського слова, коли прийшло виразно сказати: «так» чи «ні».

І одначе, хоч заходи в справі знесення ограничень українського слова мусили вийти на перший початок, як перший постулат, ним зовсім не вичерпується програма нинішнього моменту; а з становища загальної еволюції українства і нинішніх обставин сей постулат навіть і не найважніший. Мушу се піднести тому, бо якраз можна побоюватися, що в очах багатьох з наших земляків знесення указу 1876 р. може здаватися не тільки початком, але, властиво, й кінцем українського питання – таким постулатом, в котрім замикаються трохи не «конечні цілі» українських змагань.

Ще в 1880 – 1890-х рр. українофіли в Росії стали на тім становищі, що українство – питання не політичне, але культурне. З тих же культурних потреб зведено його головно на питання літературне, питання книжки для народу і книжки для інтелігенції (белетристичної головно), і тепер в старших поколіннях української суспільності, що, розуміється, в першій лінії будуть репрезентувати її й її потреби, можуть знайтися люди, для яких дозвіл української книжки через знесення указу 1876 р. ще з деякими дрібнішими уступками (як допущення української книжки до сільських шкіл для помочі при научанні, знесення обмежень для українського театру тощо) будуть не тільки альфою, але й омегою українського питання. В свіжій ще пам’яті нашій стоїть становище, зайняте київськими громадянами під час дискусії над допущенням української мови для наукових рефератів на археологічних з’їздах (1899).

Кажучи одверто, його можна коротко сформулювати словами: се не ми, се галичани, вони розвивають українську мову для ужитку інтелігенції, для наукового письменства, їм треба позволити се, бо вони не вміють російської мови й не мають спромоги її присвоїти. Українці ж російські – виходило з того – властиво, того всього не потребують. І нелегко було розібрати, де кінчається тут викрут, зроблений «страха ради іудейська», і де починається справді щире переконання, що для українців російських досить української мови для «домашнего обихода», з деякими цензурними полегшами.

Українофіли так довго старалися запевнити російське правительство про скромність і нешкідливість своїх замірів, що й справді не раз спускали з ока можливість якихось ширших і дальших постулатів. Тож можна побоюватися, що й тепер можуть знайтися елементи, противні розширенню української програми, або такі «хитрі малороси», що постановлять тихенько чекати, аж їм принесуть готову конституцію на тарелі, здобуту чужими заходами, і нею «розв’яжуть» українське питання. І тим хитруванням ще раз перехитрують самих себе.

Що знесення ограничень українського слова не розв’язує собою питання навіть з чисто формального боку, се річ ясна. Українським словом, звільненим з дотеперішніх обмежень, будуть користуватися досить тісні круги людей, уже тепер настільки освідомлених і приготовлених національно, що вони потребують української книжки, української преси для задоволення своїх культурних потреб. Але поза нею лишаються на українській землі маси інтелігенції й півінтелігенції, вихованої на російській мові як мові культурній і призвичаєній до неї. Вони будуть тільки що призвичаюватися до українського літературного слова і користуватися ним більше або менше, оскільки сильно проявить себе національний рух.

Та й з огляду на народні маси не досить самого тільки цензурного дозволу. Треба і організації для розповсюдження української книжки на селі, треба по селах прихильної, то значить також призвичаєної вже до української книжки інтелігенції, яка б ту українську книжку ширила, сільських читачів до неї заохочувала. Треба нарешті, щоб та українська книжка відповідала на ті життєві питання – політичні, суспільні, економічні, господарські, які підіймаються вже тепер серед освіченішого селянства, а з дальшим розвоєм свободи й політичного життя в Росії, розуміється, будуть виступати все сильніше. Інакше українське село лишиться таким далеким від українського літературного руху, як російське село від недавньої великоросійської літератури.

Для зорганізування української суспільності для національної роботи в ширшім значінні того слова, то значить для подвигнення й розвою українського народу, перетворення його в націю і успішного розвою сеї нації, а навіть і для ширення самої національної ідеї не досить самого українського слова, не досить самої ідеї етнографічної народності. Освідомлення суспільності мусить бути поведене способами їй приступними, то значить також і книжкою та пресою російською, і освідомлення се має вестися не на підставі самого національного почуття, бо воно в переважній масі інтелігенції на Україні дуже слабе, ані на підставі самих історичних чи етнографічних традицій, бо вони ще слабші. Його треба вести також, навіть іще більше, на основі інтересів краєвих: економічних і господарських інтересів української території, її емансипації від державних центрів і від використування на інтереси, чужі українській території, чужі її раціональному розвоєві, культурному й економічному, її краєвій автономії й самоуправі. Се справа не тільки дуже важна, але й дуже пильна, що не терпить протягання й спізнення. Українство в Росії повинно вийти за границі ідеї етнографічної народності, стати політичним і економічним, узятися до організації української суспільності як нації уже тепер, коли не хоче зостатися «за флагом» і спізнитися знову на довгі покоління. Зістатися йому при самих ідеях етнографічної народності значило б засудити себе на неозначений час на летаргічне животіння.

Подібне до того, що ми бачили в 1870 – 1880-х роках, може повторитися ще в сильніших формах тепер. Тоді живіші українські елементи притягав до себе революційний, терористичний рух, а українофільство, налякане сею атракційною силою його, вивісило формулу українства як культурного, етнографічного питання: тим воно відпихало від себе живіші, непримиренні елементи своєї суспільності, поки аж в останніх літах, у молодшій генерації не наступила реакція против тої формули.

Так і тепер всеросійський конституційний рух може потягнути до себе українську суспільність і привести до занедбання національних потреб, коли українське національне питання не буде перенесене вповні на грунт політичний і економічний, є в тім велика небезпека для української національності супроти інших, у котрих національна ідея вже настільки вироблена і закорінена, що сама собою розуміється, несвідомо підсувається як підстава проблем політичних, економічних, культурних. Щоб не зістатися в ролі антикварного питання, українство мусить стати міцною ногою на тім грунті краєвих економічних, культурних і політичних інтересів. Таку працю українців над українським питанням, над собою і над українською суспільністю я уважаю питанням дня, справою пильнішою і важнішою, ніж ставлення яких-небудь національних постулатів супроти правительства.

Українство, зрештою, мусить статися тепер неминуче питанням політичним уже тому, що в нинішнім моменті політичного перестрою Росії всі питання, зв’язані з тим перестроєм, мусять бути питаннями політичними. Покладатися на те, що конституційне питання буде розв’язане без нас і принесе нам усі благодаті готовими, розуміється, ніяк не можна. Слово «конституція», що тепер носиться в повітрі і втілює в собі змагання, надії і мрії ріжних народностей, класів і груп Росії, само по собі дуже неозначене, і ріжні групи та класи вкладають до нього надії й бажання дуже неоднакові.

Останні літа стояв пароль спільної боротьби з бюрократично-поліційним автократизмом, і під окликом сеї боротьби злучилися всі поступові елементи Росії, без ріжниці народностей і теоретичних конфесій; всі інші питання були відложені набік супроти сеї спільної боротьби. Дійсно, виборення перших підстав горожанської свободи: свободи й забезпечення особи, свободи слова й свободи організацій – се елементарний постулат, перед яким мусили затихнути всі ріжниці в поглядах і планах будучої організації політичних відносин, і на пункті його не може бути ріжниць. Усі народності й партії мусять getrennt marschieren und vereintschlagen – ідучи ріжними дорогами, разом бити в сю точку. І коли б була можливість забезпечити сі свободи, гарантувати їх від нарушень з боку адміністрації й правительства, то можна б було задоволитися тим на якийсь час і, користуючи з свободи дискусії й агітації, розвести дискусію, обмін думок над планами дальшої конституційної організації, аби вона випала відразу якнайбільше раціонально, а не була схиблена від початку.

Але дотеперішній настрій правительства й бюрократії зовсім не дає гарантій певності й непорушності таких свобід, хоч би вони й були признані на папері, законом чи указом. При неограниченості й безконтрольності бюрократії, без організації вповні незалежного суду й підпорядкування йому екзекутивної власті ніщо не забезпечить тих свобід у дійсності. Тож і не диво, що постулат конституційний, як постулат забезпечення тих горожанських свобід, виступає разом із ними на перший план [Зрештою, поліційно-бюрократичні нагінки не устають і тепер: ревізії, арешти, заборони зістаються звичайним явищем у переддень того «земського собору», що сам собою, зрештою, представляється річчю досить проблематичною і в результатах своїх необчислимою. Провідники суспільності задумуються над найліпшою організацією того собору, але як можуть виглядати вибори репрезентантів при браку особистої безпечності, свободи агітації, свободи організацій – про се прикро навіть думати. – Прим. М. Г.].

З сим фактом треба рахуватися. Можна собі бажати, щоб заведення конституційних форм випередив певний антракт свобідної дискусії… Але життя не стоїть, і історичний момент не можна по своїй охоті звільняти в його темпі, а треба достроюватися до нього, до тих завдань, які він ставить, аби вони не були розв’язані без нас. Покладатися на те, що нехай прийде якась конституція тим часом «начерно», а потім її можна буде поправити, – ніяк не можна. З конституцією керма переходить з рук правительства в руки суспільних класів чи національних груп, і з ними боротися тяжче, ніж із правительством.

Дотепер у конституційнім руху вели перед правдиві репрезентанти російської інтелігенції, з котрими можна було договоритися на грунті національної чи просто людської справедливості. Але з заведенням конституційних форм, звичайної буржуазійної конституції (а інакшої не можна надіятися від такої роботи «начорно», коли дискусія і розвага будуть відкладатися «на пізніше») фактичними панами ситуації можуть дуже скоро стати буржуазійні класи найбільше сконсолідованих, найбільше скристалізованих національно і найбільше приготовлених до політичної діяльності народностей – великоросійської, польської, вірменської й ін., і ті народності, котрі остануться на боці в нинішнім переходовім-творчім моменті, стрінуть потім трудності значно збільшені.

Ся обставина накликає до незвичайної чуйності, до уваги й енергічної діяльності всі народності Росії. Галицькі русини, зіставшися пасивними свідками такого творчого часу в Австрії і взявшися до участі в політичнім життю аж геть пізніше, засудили себе на ролю паріїв між народами Австрії на довгі часи. Треба уважати, аби щось подібне не трапилося тепер із нами в Росії!..

Я не буду входити сим разом ближче в ріжні можливості, які можуть уложитися при переведенні конституційних форм у Росії; обіцяна редакцією «Освобождения» публікація начерків конституції може дати для того ліпшу нагоду. Вкажу тільки на деякі симптоми таких можливостей. Так з ріжних сторін пропагується план репрезентації самої тільки великоруської суспільності чи народності, з поминенням «інородців». В чистій формі така конституція має не дуже великі вигляди на здійснення, але гадки про таку організацію репрезентації, яка б сама давала рішучу перевагу великоруській народності, виступають досить виразно і в останніх маніфестах і рескриптах правительства.

Не можуть тішити нас і плани, симпатично прийняті частиною російських радикалів – вилучення в осібні сойми Польщі, Фінляндії й Кавказу з полишенням усіх інших народностей під спільним парламентом, без забезпечення національної автономії. Такий устрій дав би перевагу кільком народностям, віддаючи інші під їх гегемонію; поділив би народності Росії на привілейовані й непривілейовані, як се сталося в Австрії, й, розбивши державу на кілька провінціальних територій з мішаною людністю, засудив би національні меншості на поневолення, з якого їм потім було б тяжко вибитися.

Взагалі велика небезпечність лежить в перспективі, що нинішні губерніальні території можуть стати підставою чи провінціальних комплексів, чи навіть розширеної місцевої самоуправи: багато губерній складаються з шматків ріжних національних територій і без розмежування національних територій (щоб підставою автономної й парламентарної організації стали національні округи) національне питання готове стати таким самим гальмом всякої роботи економічної, культурної і політичної, як в австрійській провінціальній самоуправі, і таким самим джерелом безконечних надужить і завзятих антагонізмів. Напр., сформування осібної самоуправи для Польщі в теперішніх адміністраційних границях віддало б під повну власть поляків українців Холмщини й Сідлеччини, литовців губ[ернії] Сувалкської і т. ін. Розмежування національних територій являється першою умовою успішного конституційного розвою.

З становища класового перспектива, що той проектований собор чи конституанта буде складатися з відпоручників земств, грозить необчислимими комплікаціями й хибами. Земства по своєму нинішньому устрою – се репрезентація передовсім дворянська, де попри дипломовану шляхту мають голос іще тільки більші властителі нешляхтичі, а не мають тепер ніякого значіння ані селяни, ані інші робучі класи, ані інтелігенція невластительська і недворянська. Сама по собі, отже, така репрезентація була б дуже одностороння, вповні схиблена, а спеціально з нашого становища вийшло б таке, що українці в тій репрезентації могли б зовсім чи майже зовсім не мати голосу. Бо більші властителі і дворяни на лівім боці Дніпра і на Чорномор’ї сильно зросійщені, так що їх тільки довгою й усильною агітацією (і не ідеєю етнографічної народності, як се вже сказано) можна буде привести до зрозуміння українських національних інтересів, а на правім боці Дніпра – се в значній мірі поляки, яких становище до українського національного питання може бути дуже неприхильне…

Все се перспективи й можливості, супроти яких українці ніяк не можуть зостатися пасивними, байдужими глядачами. І задачі, які висуває перед українською інтелігенцією нинішня доба, не можуть бути полагоджені самими резолюціями чи петиціями до правительства. Вони потребують інтенсивної й добре обдуманої роботи – роботи коло своєї суспільності і роботи спільної з іншими національними й суспільно-політичними групами Росії коло вироблення найбільше раціонального плану устрою й відносин будучої Росії.

Тепер, поки ся справа ведеться правдивими репрезентантами ідей поступу й справедливості, повторяю, можливе порозуміння з ними на грунті сих ідей. Національне питання не може бути зігнороване, се річ ясна. Щоб воно не влазило на дорогу справам культурним, економічним і політичним, не перебивало їм дороги своїми національними рахунками, воно повинно бути введене в свої природні береги, в сім лежить спільний інтерес усіх прихильників свободи поступу й суспільного розвою. Національні території повинні бути положені в основу організації самоуправи й репрезентації; для мішаних територій і народностей безтериторіальних мусить бути дана певна формула гарантії, забезпечена репрезентація меншостей і т.ін. Тоді національне питання може поплисти своїм руслом, не спиняючи розвою політичних і соціально-економічних питань загальнішого характеру. Для українців се має особливо живе значіння, і тому вони мусять приложити особливі старання до роз’яснення сих питань серед російської суспільності і серед суспільностей інших народностей Росії, до вироблення в порозумінні з іншими суголосними групами найбільше пожаданої формули сих відносин і переведення її в життя.

Все се, розуміється, речі нелегкі. Потрібні органи преси, на мові не тільки українській, але й російській, потрібні зараз, і заснуванню органів на російській мові ніщо не стоїть на перешкоді. Треба інтенсивної публіцистичної й агітаційної діяльності, розгляду в відносинах своїх і чужих. Треба інтенсивної праці коло тих підстав, на яких мусять бути оперті наші національні постулати; напр., щоб жадати заведення української мови в школах, треба мати підручники, людей, приготованих хоч на першу хвилю для викладу української мови, літератури й ін., і так з усім. Треба мати з чим прийти до народу й до інтелігенції, коли упадуть правительственні заборони…

Нинішній перелом у Росії застав українців дуже неприготованими. По десятиліттях застою, заведеного нашими «культурниками», тільки останніми часами почалися якісь прояви розбудження, якогось руху. Приходиться гірко жалувати тих змарнованих часів, тих пропащих для України поколінь. З потроєною енергією прийдеться нинішній генерації працювати, щоб достроїтися до вимог і задач моменту.

Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей. Прийшов той час – час життя або смерті. Деякі підстави національного розвою сотворені працею останніх літ у Галичині – їх можна присвоїти. Але поза тим зостається багато такого, що мусить бути зроблене самими українцями, і не буде, не може бути зроблене ніким іншим за них.

1905 март

Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1905. – Т. XXX. – Кн. IV. – С. 1 – 10. Підпис: М. Грушевський. Є окремі відбитки (12 с.). Подаємо за другим виданням у книзі: З біжучої хвилі. Статті й замітки на теми дня 1905 – [190]6 рр. – К.: Друк. С.В.Кульженка, 1906. – С. 5 – 15. Коректа статті з правками автора зберігається в ЦДІА України в м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 4 – 8 зв.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 293 – 300.