«Самоотвержение малороссиян»

Михайло Грушевський

Недавно одна з петербурзьких благонадьожних газет [«Новое время», ілюстр[ований] додаток з 4(17).II.1906. – Прим. М. Г.] користаючи з зроблених пресі попущень, уважала на часі розповісти своїм читачам стару і в історичній літературі добре звісну, але для ширшої публіки признану нецензурною історію про тайний шлюб цариці Єлисавети з відомим її улюбленцем, козаком з села Лемешів Олексієм Розумом, з-московська потім названим Разумовским [Відомості про се зібрані в книзі Васильчикова «Семейство Разумовских», І, с. 18. – Прим. М. Г.].

Цариця, не задоволяючися давніми своїми, звичайними в тім віці любовними зносинами з своїм фаворитом, задумала узаконити їх шлюбом. Толкують се впливами її прибічників, яким Розумовський, як чоловік простий і добрий, а до політичних і всяких інших впливів неохочий, був дуже наручним; вони бажали бачити Розумовського повік на позиції царициного фаворита, ніж мати перед очима перспективу всяких можливих змін, які могла б привести з собою поява нового фаворита або одруження Єлисавети з котримсь заграничним претендентом на її руку. Вплинути на побожну царицю, загравши на релігійно-моральну ноту, було не тяжко, тим більше, що прив’язання її до Розумовського було дійсно щире й правдиве. Десь в р.1742 вона обвінчалася з ним потиху в одній з своїх сільських резиденцій . Від того часу аж до своєї смерті вона жила з Розумовським як з чоловіком, не криючися зовсім з тими відносинами й не таючися з своєю ласкою й прив’язанням до нього.

Коли Єлисавета вмерла і по короткій перерві на престолі засіла цар[иця] Катерина, її фаворит Орлов чи його партизани задумали відігріти для себе сей прецедент і пропонували цариці, аби за прикладом Єлисавети обвінчалася з Орловим. Але як оповідає фамілійна традиція Розумовських, цар[иця] Катерина себе в’язати не хотіла і, щоб розв’язатися з тим прецедентом, постановила дістати до своїх рук документи про вінчання Єлисавети з Розумовським. З тим був висланий до Розумовського канцлер, аби виманити від нього документи під тою покривкою, що, мовляв, Катерина з пієтизму до своєї тітки Єлисавети хоче Розумовському дати титул «императорского высочества» і для того хоче бачити документи його шлюбу з Єлисаветою.

Але Розумовський, що сю історію знав і розумів, куди вона веде, на очах канцлера дістав ті документи і, прочитавши та обцілувавши, не кажучи й слова, спалив їх на очах того ж канцлера, і тоді поручив йому переказати цариці, що всі поголоски про шлюб безпідставні. Він, мовляв, не був нічим більше, як тільки покірним слугою цар[иці] Єлисавети, котрого вона вправді обсипала своїми ласками вище заслуг, але нічого більшого між ними не було; від нової цариці просить він собі ласки, але не бажає ніяких гонорів. Одержавши про се реляцію від канцлера, Катерина з задоволенням сказала: «Ми одне одного розуміємо: тайного шлюбу не було, хоч би для заспокоєння боязкої совісті. Поголоски про се були мені завсіди противні. Чесний старий упередив мої заміри, але я й сподівалася сього, знаючи українське самовідречення» («почтенный старик предупредил меня, но я ожидала этого от свойственного малороссиянам самоотвержения»).

Я оповів сей трохи довгий анекдот, звісний з доброго, хоч і пізнього джерела [Зі слів Олексія Розумовського, сина Кирила, оповів її його зять граф С.Уваров в 1843 році. Оповідання надруковане в «Чтениях Москов[ского] о6щ[ества] истории и древностей», 1863, кн. III. Критичні замітки до деяких деталей сього оповідання у Васильчикова, op.[сіt.], с. 307. – Прим. М. Г.] задля його закінчення – варте воно того. Чи сказані дійсно Катериною, чи вложені в її уста людьми, що близько знали її погляди й погляди правительственних сфер, сі слова про «самоотвержение малороссиян» так характеристичні в сих устах, що можна б їх поставити як епіграф цілої новішої історії російської політики супроти України.

Цар[иця] Катерина, що знищила останки української автономії й поставила собі задачею викурити з України саму пам’ять про її політичну окремішність та привести її до повного «обрусения», очевидно, мусила дійсно мати високе поняття про «свойственное малороссиянам самоотвержение». Сто літ защепляло його українському суспільству московське правительство, кождий прояв опозиції рахуючи за бунт і з найменших причин або з простих підозрінь позбавляючи людей – до самих гетьманів і митрополитів включно – урядів і майна, беручи на тортури, засилаючи на віки в Сибір і т.д.; зате всякий прояв «самоотверженія» щедро обдаровувала всяким «жалованієм» – коштом України й українського народу, зрештою, віддаючи в кріпацтво вільне українське селянство й землі. Катерина, маючи за собою сто літ сеї науки, покладалася й тепер на се, що українці на даний правительством знак не залишать «отвергнутися» самих себе, своїх прав і традицій, коли заразом ще посолодити їм се відповідними виглядами на кар’єру й маєткові придбання. Одним словом, що «желание к чинам и особливо к жалованию», як висловлялася цариця, переможе українські «умоначертания прежних времен», національні й політичні традиції й змагання.

І не помилилася. Українська суспільність дійсно виявила ще раз «свойственное малороссиянам самоотвержение», а гарячі голови, що думали про опозицію, про боротьбу або вмішання чужих держав (як кружок Капніста, що вислав був його з запитаннями до прусського правительства), зосталися при тих мріях, не підтримані загалом. Правительство ж Катерини й її наступників старанно плекало далі сю дорогоцінну для нього прикмету української суспільності, й українці – в масі беручи – не переставали від тих часів «удивлять мир» своїм «самоотвержением», з яким вони трудилися на ланах російської культури й політики, старанно уважаючи на кождий рух бюрократичного пальця [Уваров оповідав епізод про Розумовського як «тип мыслящего малороссиянина», як він собі його представляв. – Прим. М. Г.].

З моїх власних спогадів насувається мені один маленький епізод – досить дрібний, але інтересний – не особами, а тільки як прояв того загального, стихійного українського «самоотверженія».

В київській Громаді 1870 – 1890 рр. дуже знаною й популярною фігурою був Андрій Данилович Юркевич, молодший брат філософа Памфіла Юркевича, змальованого в Нечуєвих «» (під іменем Дашкевича). Він був учителем II гімназії, де вчив класичної філології, а потім довго жив у Києві на пенсії. У своїх учеників він лишив по собі якнайліпшу пам’ять, був чоловік дуже добрий, симпатичний, чесний і «щирий українець». Був то пережиток запорожця, з ріжними химерами й курйозами вдачі, і жив собі по-запорозьки, самітно, тільки що не в курені, а в офіцинах старосвітського, як і сам він, дому Курдюмових на Нижній Володимирській. Як багато інших «щирих українців», був українцем вповні платонічним; казав, що своїм завданням уважає піддавати ідеї й теми людям, що працюють в українській науці, сам же звичайно не робив нічого. Одинока сфера, де його українство проявляло себе активніше, була українська пісня. Він незвичайно любив український спів і давніше громадив навколо себе співаків-аматорів, особливо з-поміж молодежі, що збиралися раз на тиждень в його козацькім курені в глибині Курдюмівського подвір’я й співали. Але й се урвалося. А як саме – про те оповідав він мені так більше-менше.

Твердо пам’ятаючи, як добрий горожанин, що живе він на світі виключно за дозволом начальства, Юркевич, подібно як обережні герої Щедріна, уважав за потрібне піддержувати знайомості з ріжними чинами поліції – для безпечності. І от зустрівшися одного гарного дня в гостиниці «Древняя Русь» напротив Святої Софії з приставом своєї часті, запросив його до компанії, й почали пити – не знаю вже що. Коли пристав дещо «угобзився», перевів розмову з предметів теоретичних на більше персональні і, задобрений гостинністю Юркевича, повів з ним таку більше-менше розмову:

– Хороший Ви чоловік, Андрій Данилович, а мешкаєте в такім підозренім домі!

– Як підозренім? – питає Юркевич. – Таж там все люди спокійні й порядні мешкають.

– Так, так, – каже пристав, – тільки там щоп’ятниці відбуваються якісь підозрілі збори, буває маса студентів, і я якраз маю тепер поручення вислідити се.

– Коли се він сказав, – оповідав Юркевич, – я зараз зрозумів, що то він про мої співацькі зібрання говорить.

Чоловік, слабше вихований політично, певне, зараз би пояснив приставу, що ті зібрання не мають нічого підозреного, що люди сходяться на співання пісень з друкованих нот, і тільки. Але Юркевич поступив не так.

– Он воно що, думаю собі, на те пішло! І найближчої п’ятниці, як хлопці посходилися, кажу їм: «Годі, хлопці, прийшов нашому співу кінець! Більше у мене не сходіться!» І від того часу більше у мене не сходилися.

«Почтенный старик предупредил меня, но я ожидал сего от свойственного малороссиянам самоотвержения», міг би сказати поліцмейстер города Києва. Юркевич упередив заміри начальства, як старий козак Розумовський, і також не зрадив «свойственному малороссиянам самоотвержению», позбавивши себе найбільшої й одинокої, властиво, утіхи свого самітного життя тільки тому, що вона здалася підозреною київській поліції. Правда, Юркевич сю історію оповідав з наміром показати, як то він піддурив поліцію: вона лише збиралася вислідити зібрання, а він їх взяв і скасував.

Я сильно підозріваю, що й Розумовський, палячи свої документи, не був свобідний від тої ж злорадності, з якою й сучасні покоління українців залізали в найдальший кут печі й, умивши собі руки з усякої політики, думали про всяку власть: «Шукаєш українського сепаратизму, ну і шукай! Чорти-батька знайдеш!» Вправді, се трохи нагадувало популярний анекдот про того «хохла», якому проворний москаль казав заплатити за те, що лічив «царських галок» на московській дзвіниці, а «хохол», платячи без вимівок сю кару, ловко «надув москаля», признавшися замість 500 галок лише до 200.

Але хитрі малороси сеї оборотної сторони медалі не помічали, не помічають і далі безпардонно «надувають» начальство. Воно сподіється від них в теперішніх часах, коли не то що живі, а й мертві заворушилися, якогось «самоопределения», а вони далі з усіх сил заявляють себе «свойственным малороссиянам самоотвержением» і так старанно орють російську ниву, що начальство аж до розпуки приходить від такого «закоренелого лицемерия», не знаючи, кого вчепитися. Справді, якби дожив до наших часів недоброї пам’яті Михайло Юзефович, хтозна, чи й його не трусили б і не всадили до арешту «по подозрению в тщательно и упорно скрываемом малороссийском сепаратизме».

А що з того самоотверженія виходить, про се пише в однім з останніх чисел київська «Громадська думка» у вступній статті (ч.35):

«Просвітня робота (на російській Україні) припинилася. Наші народні видавництва (в Петербурзі, в Києві) притихли; з красного письменства за останні часи кілька передруків гарного старого і кілька зовсім неінтересних у наш час збірок нового; тільки одно й веселить, що почали видаватися нашою мовою газети. Та вже «Хлібороба» нема, «Народної справи» теж, поки можна говорити тільки про «Рідний край» та «Громадську думку» – все інше, про що доводилося чути, поки що не виявилося… Щоправда, є в нас дві «Просвіти» – одна кам’янецька, а друга одеська, – обидві заснувалися недавно з просвітньою метою. Та про першу не знаємо нічого, що та як вона робить, а щодо другої, то тут зовсім невеселі звістки. Уже одна частка членів друкує по газетах проти другої».

Газета констатує, що політичні інтереси захопили значну частину української суспільності, але попри неї є багато людей, яких інтереси тягнуть не до політичної, а до культурної роботи, й до них звертається газета з закликом до просвітньої роботи, вказуючи, що в теперішнім моменті, «під сей гарячий час» така робота для України має велику політичну вагу.

Се справедливо. Але треба пам’ятати і те, що велика маса українців, не даючи нічого для просвітньої чи культурної української роботи, і тепер, «під той гарячий час», «самоотверженно» працює на культурній ниві російській, для російської науки, літератури, освіти, публіцистики і т. ін. І то не лише люди, що в запалі свого самоотверженія вже виреклися всякої зв’язі з українством, але й такі, що при тім не переставали й далі не перестають уважати себе або й іншими уважатися за «щирих українців», «українських патріотів», трохи не «героїв українства». Давніше вони виправдувалися ворожими нагінками на все українське, неможливістю робити щось на українській ниві. Тепер як-не-як, а можливість вповні законної, всяким начальством вищим і нижчим толерованої національної роботи незмірно побільшилася. І разом з тим зросла в ній потреба та побільшилася відвічальність перед своїм народом, перед своєю суспільністю всіх тих, хто «во врем’я люте» лишив її без помочі, хто пересидів сі часи на печі або далі «удивляв мир своїм самоотверженням».

Треба пам’ятати, що не тільки культурна робота в теперішнім часі має «велику політичну вагу», але ще й більшу політичну та всяку іншу вагу має і матиме її брак. Заборона українського слова кождої хвилі готова упасти – і в якім тоді світлі покаже себе наша Україна? Досі все складано на заборони: мовляв, мали б українці й те й се, коли б не забороняли і наукових видань, і популярної літератури, й ідейної белетристики, і перекладів, і видань для дітей, і підручників шкільних і всякої всячини. Але як заборона упаде й не буде виходити ані наукових видань, ані серйозної белетристики, ані путящої літератури для народу, ані книжок для науки в тих українських школах, яких українська суспільність тепер добивається?

Неупереджені люди готові тепер вірити, що українців в їх змаганнях до своєї національної культурної роботи здержують тільки перешкоди з сторони російського правительства, що зняти ті перешкоди – й зараз бухне робота тих скритих національних сил, широко розвинеться українська культура. А як в дійсності не бухне, а почне тліти й шипіти, як мокре горить? Як українська суспільність далі буде мандрувати пробитими й протоптаними по правительственних російських указках шляхами, буде далі розвивати «не токмо за страх, но и за совесть» російську культуру, а на «українську ниву» будуть падати тільки відпадки та недоїдки? Замість солідної роботи, яка б відповідала сучасним культурним вимогам, будуть на ній пробавлятися самими лише ріжними «пробами пера от гусиного крыла», різною мізерією, робленою в тім переконанні, що для українців і то буде добре – що тоді?

Прикро й подумати, бо було б се страшним моральним ударом, який би міг незмірно скомпрометувати українство і в очах чужих, і в очах інертної більшості самих своїх, здискредитувати всі домагання й жадання, які ставилися українцями чи то в сфері культурній, чи то в питаннях політичних, та привалити українське питання тяжким каменем, тяжчим, може, від усяких репресій! Хто схоче слухати в такім разі оправдань і виводів, що ті історичні обставини, в яких протягом століть жив український народ, ослабили в нім національне почуття, національні змагання, що їм треба дати віджити, відійти, щоб вернулися їх нормальні функції, як лікарською гімнастикою, вправним уживанням приводять до нормального стану занедбаний, напіватрофований орган? У кождого хорого можна об’яснити й вивести з причин вповні натуральних його хоробу; але коли певна одиниця, замість боронити своєї позиції в боротьбі за існування, в критичний момент кладеться до шпиталю, – хто візьметься боронити для неї її облишену позицію? Рахувати на чужу великодушність, на чужу піддержку ніколи не вільно, і тому українському громадянству треба дуже поважно задуматися над такими можливостями. Тому нинішній брак культурної роботи на російській Україні в дійсності представляється в далеко небезпечнішім світлі, ніж комусь може здаватися, а відповідне виступлення українства в хвилі, коли спадуть з нього заборони, має далеко більше значіння, ніж се виглядає на перший побіжний погляд.

Українські органи повинні звертати на се велику увагу.

1906, лютий

Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1906. – Т. 33. – Кн. III. – С. 558 – 564. Підпис: М.Грушевський.

Друге видання – у книзі: З біжучої хвилі… – С. 54 – 61. Коректа статті з авторськими правками зберігається в ЦДІА України в м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 25 зв. – 28 зв.).

1991 р. статтю під назвою «Самозречення малоросіян» було опубліковано в газеті «Голос України» (27 грудня, с. 12 – 13, з коментарем проф. Л.Решодька); 1992 р. – під авторською назвою передруковано у книзі: Великий українець: Матеріали з життя й діяльності М.С.Грушевського / Упор., підгот. текстів, фотоматер., комент. та приміт. А.П.Демиденка. – К.: Веселка, 1992. – С. 9 – 18.

Подаємо за другим виданням.

як обережні герої Щедріна – мається на увазі цикл «Современная идиллия».

Михайло Юзефович (1802 – 1889) – попечитель Київського учбового округу, ініціатор антиукраїнського Емського указу (1876).

во врем’я люте – цитата з поезії Т. Шевченка (1847).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 329 – 334.