9. Повість «Australczyk»
Михайло Грушевський
Повість «Dwa bieguny» має мотто з Байронового Каїна: ними уривався переклад, що читав Грановський Северині:
– Я ангельського роду, чи хочеш стати до мене подібним?
– Бачу твою силу й красу, але ти вказуєш мені речі, що перевищують мої сили, хоч і не перевищують мого розуміння.
Се мотто добре характеризує відносини Грановського до того ідейного світу, куди його звала Северина. Він помічав в собі не раз двоїстість, і тимчасом як один чоловік сміявся з диких фантазій і наївних поглядів своєї кузинки, другий хотів впасти перед нею побожно, може, найбільше через ту її віру і любов до речей, які були лише – щонайбільше – ляльками до гри, предметами до салонової або приятельської балачки для того цивілізованого світу, де повертався Грановський. Очевидно, ті «мортифікації» ще знаходили якийсь хоч слабий відгомін в його серці, і ми зовсім можемо йому вірити, коли він сказав Северині:
– Прошу – вибач, кузинко, сердечно прошу: я злий, плохий, нікчемний і все таке в тім роді, лише не вважай мене за ідіота та негідника! Коли ти розмовляла з професором, я був зворушений, і твої почуття й змагання розбуркали в глибинах моєї істоти – таких глибинах, що за них я сам, може, не знав або не чув в собі, – якнайсимпатичніше ехо. Я знаю, що ти серцем і розумом перебуваєш в сфері благородній і високій, часом жалую, що сам не можу перебувати…
А коли вона спитала, чому не може, пояснив, що так само, як риба не може жити деінде, лише в воді, а інші сотворіння там умирають, він не признає волі за чоловіком, лише уважає його пасивним продуктом законів природи і впливів, що їм підлягає.
Ми не можемо знати, в якій мірі щиро висказано було сей песимістичний погляд на чоловічу натуру, але причину, що Грановський не здобувся на якесь більш активне спочуття до Северининих ідеалів, будемо шукати в слабості сього спочуття, в ослабленні духових інтересів; спочував він тим ідеалам головою, але, як сам признавався, не мав до них чуття жадного. Тим часом до свого звичайного способу життя, хоч воно зовсім не давало йому задоволення й щастя, прив’язаний був тисячними нитками і перервати їх не чув в собі сили й охоти навіть під впливом того почуття, яке мав до Северини. Очевидно, се саме почуття в нім не було так сильне; але хто зна – чи й могло воно бути сильнішим у чоловіка, спеціалізованого у флірті.
Але міг на його місці трапитися чоловік з менш ослабленою духовою організацією, менш глибоко підпорядкований своєю сферою життя, і для нього стріча з людьми, перейнятими ідейними інтересами, любов до дівчини з тих ідеалістичних кругів могла бути таким сильним імпульсом, що він почув би в собі сили порвати з попереднім життям і перейти й собі з цивілізованого світу в табір «диких» і з ними разом розпочати життя наново. Сю можливість взяла п. Ожешкова темою для іншої, недавно виданої своєї повісті – «Australczyk».
Як і в попередній, так і в сій повісті центр становить фігура молодого чоловіка, властиво – його духовне життя, його психологія. Тільки оповідання ведеться вже не від самої особи його, а від автора. Події переходять в сучасності, але в сфері трохи одмінній: в попередній повісті бачили ми безжурну польську аристократію, що сидить собі спокійно на рідній землі, пожираючи або й ногами топчучи її плоди. Тих плодів тоді ще вистачало в порівнянні з апетитами й числом самих пожирачів, хоч уже й тоді були Домініки Корчинські, що шукали собі щастя деінде.
В новій повісті виступає менш багата, лише заможна шляхта, що не задовольняючись своїм господарством, пустилася в широкий світ, зіставивши на грунті лише старих та малих, або, як висловлюється один добродій в повісті, – «рідна земля стала смітником, куди лише то попадає, що деінде забруднилося або подерлося, а все, що свіже й сильне, – тікає!» Одні копають гори на Урдлі, другі управляють чужі маєтності над Білим морем, треті урядникують десь – чи не в Курляндії, інші удаються по кар’єру до Азії і т. ін. Се загалом гоньба з усіх сил за кар’єрою, грошем, вигодами, «за паштетом», як називає то іронічно один з героїв. Одним се удається, інші голови на тім скручують, але їх місце заступлять нові.
От як висловлюється один з найсильніших і найщасливіших репрезентантів сього спорту – Марцель Домунт: «Чи коли люди що робили інше, окрім плавання за золотим руном? Все іде до того, мій коханий, все! Золоті руна в різних формах! Звідти царства, війни, великі міста, викриття, винаходи…»
– Кохання, – з легенькою іронією додав Роман.
– Натурально, в тій мірі цінне, в якій достачає втіхи… Сила, втіха – дві осі світу… світу їй треба все більше, все більше, все більше… Тепер більш, як коли-небудь, і до того треба доконче припасуватися, бо інакше крах! Часом трудно, тяжко, голова тріщить, але треба… На те життя!
В круг сих людей, що з таким запалом скачуть довкола золотого теляти, вступає молодик з далекого сільського закутка, Роман Дарновський. Був то син збанкрутованого шляхтича, вихований стриєм, чоловіком честним і господарем ревним, в глухім кутку, – здається, Литви чи Білої Русі. Був з нього в вищій гімназії гарячий і красномовний резонер; в громаді подібних, де перед вів його стриєчний брат Стефан, «критикували все, що здавалося їм злим або дурним, ставили олтарі тому, що викликало в їх повагу або любов; в мріях і довгих мовах переіначували, попирали, усовершали, взагалі перевертали землю в її основах». До учасників тих молодечих розмов належала і їх кузинка Ірена, що була ідеалом жіночої краси для Романа, і вони вдвох читали собі під липою різні поезії і біографії Плутарха.
Але гімназія скінчена, Роман поїхав в університет до Петербурга, тут сусідські рекомендації відчинили йому двері одного з пишних салонів – баронеси Лямоні, і він увійшов в вир того привабного, блискучого життя. Вир ухопив і Дарновського; минуле блідло перед його очима; якийсь час, справді, він ще тримавсь товаришів-спільників колишніх мрій і планів, але така двоїстість була неможлива, і він нарешті рішучо перейшов до нового табору; від часу свого виїзду ніколи вже не заглянув до Дарнівки. Скінчивши університет, не мав охоти вертати до своїх країв: яка кар’єра могла його там чекати! Завдяки впливу баронеси він посувавсь досить добре по сходцях бюрократичних, а в момент оповідання несподівано дістав незвичайно щасливий аванс, що переносив його кудись на далекий полудень, над Чорне море.
Що поводження, кар’єра, великий світ не робили щасливим Романа, міг він досі об’ясняти се тим, що не вийшов ще «на становище», де б розпоряджав грошем і всякими вигодами досхочу. Але й вість про той славний аванс не відкрила перед ним виглядів щастя. Правда, щастя не бачив він і довкола себе, у тих, що стояли на верхніх щаблях, були улюбленцями золотого ідола. Той Домунт, що імпонував так своїми великанськими кроками по світовій драбині, називав себе невільником, запряженим до важкої тачки, Агасфером. Та баронеса, що вела Романа по дорозі щастя, плакала, признаючи себе бідною, нещасливою, позбавленою родинного щастя, з страшною марою смерті перед очима. «Невже правдою життя було загальне людське горе, що скрізь притаїлося й скаче людям на плечі навіть з-за найгарніших в світі хинських парабанів?»
З такими незадовольненими питаннями, з такими хробаками непевності в душі виїздить Дарновський до свого стрия, задумавши загостити в нього на кілька днів чи тижнів перед виїздом в далеку дорогу. Він не був вже з яких десять років в Дарнівці, і вона робить на нього враження якоїсь казкової сторони; він наново розпитує про все, стягаючи від маленької кузинки назву «Австральчика», що попав в Європу. Безперечно, що є тут певна неправдоподібність: за яких десять літ Роман не міг забути, як дзвонить коса, свірчать коники і т. ін., і се робить трохи комічне враження, пригадуючи того школяра, що забув, як звуться граблі, доки вони не вдарили його по лобі.
Але вразила його особливо родина стрия: він застав його за плугом; його стриєчний брат Стефан косив також власноручно траву; кузинка сама господарює й робить все – до підмітання підлоги. Спершу Роман думав, чи не збідніли його свояки; але так не було, очевидно – то був якийсь принцип. І не лише в Дарнівці. По кількох днях Роман стрічає меншого Домунта Казимира, колись також щасливого улюбленця фортуни, що, одначе, закінчив крахом і ув’язненням з різними іншими учасниками банкового краху; вернувшись додому, Казимир з гризоти хотів повіситись, але його вирятував Стефан, вказавши дорогу до примирення з своїм минулим, дорогу праці для свого краю; Казимир осів на клаптику землі і працював також власними руками.
Роман мусив довго крутити голову над розгадкою сих фантазій, що на початку просто здавалися йому дурними, нераціональними. Чи не могли ті люди заступити власної праці одним наймитом, бувши своєю освітою приготованими до чогось вищого? Що воно було? «Простість Цинцинатова? Демагогія Робесп’єрова? Ні; бо все те робилося занадто просто, як на Цинцината, і занадто добродушно, як на Робесп’єра. Не чути було зовсім ані римської тоги, ані червоної шапки».
Загадку було тим трудніше розгадати, що її учасники ніби виминали яких-небудь теоретичних пояснень. Стефан взагалі якось ухилявся цілком від розмов з Романом, а коли Роман витягав його на щирість, той попросту дав до зрозуміння, що між їх поглядами така велика різниця, аж всяке поспільне розуміння трудне. Стрий – той говорив багато, але все в жартівливім тоні: вихваляв культурне життя, називаючи його гоньбою за паштетом, признавав кар’єру єдиною метою життя для освічених людей, сміявся над простацьким життям селян, називаючи їх антропоморфами, чи подібними до чоловіка малпами; і все се так, що Роман часом не міг розібрати, чи він говорить серйозно, чи сміється з його поглядів, бо власно ті погляди стрия були лише карикатурою поглядів Романа, і як карикатура – давали відчувати хиби оригіналу.
Якийсь час Роман повторяв витверджені фрази про те, що освічений чоловік не може держатись на своїм властивім рівні, попадаючи в сферу, нижчу від нього; що індивідуум мусить здобувати для себе щастя, і що сума його задовольнень побільшує цифру загального багатства і т. ін., але несвідомо тратив сам віру в сі фрази, і коли кілька днів пізніше те саме почав висловляти перед ним один з його товаришів – Росновський, несвідомо для себе опинився Роман по стороні опонентів, по стороні Стефана й молодшого Домунта.
Згадана отсе розмова цікава й тим, що Стефан тут вперше докладніше висловляє свої погляди. Підставою для них є християнство: «ми християни»… Першою підвалиною життя є обов’язок, що виринає з любові; «треба вміти кохати й служити, хоч би ся служба була й тяжка»; чоловіку найліпше зістатися в згоді з своїми обов’язками й совістю, «скинувши пиху з серця» і віддавшися звичайній, простій роботі. Загальних програм в тім напрямі Стефан не ставить, але нехай кождий сповняє свій обов’язок, нехай шукає способів, а будучність сама їх покаже.
Потайна боротьба, що переходить тим часом в душі Романа, закінчується перемогою принципів Стефана над теорією паштету та хинських парабанів. Окрім теоретичного підкладу, розв’язання життєвої проблеми, сей процес має підклад і в почутті – на грунті відносин до кузинки Ірени. Коли Роман її побачив, давніше чуття до неї прокинулося в нім відразу. Але вона, як і Стефан, якось уникала його, хоч і заховувала чемність і привітність. Роман шукав розгадки в тім, що до неї сватався згаданий Росновський, але Ірена відправила його, і то будило наново надію у Романа.
Недільна подорож в околицю рішає вагання Романа; він заїздить побачити сусідній палац – «сторожеву вежу й огнище околиці», і знаходить мерзість запустіння в сім кутку, покиненім своїми хазяєвами; потому іде він до костела, де стає свідком молитви «антропоморфів». Його огортає почуття власної вини, почуття, що відчувалося глухо, невиразно й давніше; але тепер воно виросло до таких розмірів, що він змалів сам перед ним цілковито. Під впливом тих почуттів, під впливом того окруження в його душі твориться переміна. «Йому здалося, що його серце, його власне мале серце входило в інше, превелике, що заповняло собою костел з долу й до верху. Те мале серце лучилося з тим великим, разом з ним билося, горіло, плакало і разом з ним з цілої сили кричало: «Помилуй нас!»«
Наслідком було, що Роман одної ночі вислав листи скрізь, де треба, вирікаючись посади, і заявив Дарновським, що лишається в них, поки не знайде собі роботи на грунті. Ся хвиля була заразом моментом його порозуміння з Іреною: без слів вони висловили собі обопільну любов, і Роман почув, що для нього сходить радісне свято життя.
Примітки
уже й тоді були Домініки Корчинські – йдеться про одного з персонажів повісті Е.Ожешко «Nad Niemnem», який рано покинув батьківську оселю й після здобуття освіти зробив успішну кар’єру російського великодержавного чиновника.
називав себе Агасфером – персонаж середньовічних легенд («вічний жид»), нібито приречений Богом на вічні мандри за те, що не дав Христу відпочити дорогою до місця розп’яття. Цей образ як символ вічного блукальця привертав увагу багатьох письменників.
Простість Цинцинатова – йдеться про древньоримського патриція, політичного діяча Л.К.Цинцината (400-ті роки до н.е.), який вважався у римлян взірцем скромності, доблесті і вірності громадському обов’язку.
Демагогія Робесп’єрова – діяч Великої Французької революції М.Робесп’єр (1758–1794) – людина дії, непохитної волі і хоробрості, відіграв величезну роль у мобілізації народу й перемозі революції. Як адвокат, виступав переважно в процесах політичного характеру. Був дуже активним як депутат Установчих зборів. Вирізнявся красномовством і послідовністю поглядів.