3. Походження роду Богатировичів
Михайло Грушевський
Акція, що переходить перед очима читача «Над Неманом», недалеко Городна, має свою історію й свої прецеденти.
«Було то за давніх часів, сто літ, або ще, може, й менше по тому, як литовський нарід прийняв святу віру християнську, коли в ту сторону прийшла пара людей. Невідоме було їх ім’я, невідомий стан, і то лише можна було пізнати з їх мови і з убрання, що прийшли з Польщі. З якої причини кинули вони свій рідний край і аж сюди прийшли, теж було невідомо. Коли люди, стрічаючи, часом питали за ім’я, відповідали вони, що при хресті святім дано їм імена: «Ян і Цецилія». А як котрий хотів знати, куди і для чого мандрують, казали: «Шукаємо пущі». Видно було зі всього, що боялися якоїсь погоні і хотіли заховатися перед людьми та жити лише під Божим оком. Не було то певне, але ходили про них поголоски, що стан їх був нерівний, бо він був смуглявий і дуже міцний, як рідко між панами, а найчастіше буває між поспільством; а вона чи то йшла, чи стояла, чи говорила, чи мовчала, виявляла з себе панську величність та красу. Але як там було з їх початком, все однаково; досить того, що легко знайшли то, чого шукали».
Так оповідала місцева легенда. Ся пара польських вигнанців осілася посеред руських осад, недалеко Городна, над Неманом, серед дикого доти бору, й заложила в його глибині нову осаду; нелегко давалося то: «було там всяко, тяжко й мило, страшно і безпечно; то тілько певно, що натерпілися сильно голоду, холоду, страху й смутку наїлися досхочу», але сильні обопільною любов’ю, все перемогли вони своєю витривалістю й вищою, принесеною з собою культурою. Ян і Цецилія стали патріархами великої родини, що заложила велику осаду.
«Один з синів взяв собі жінку в рибалок, другий вибрав її собі між сокольників, третьому призначила доля доньку боярську, четвертому бобровницьку, п’ятому пасічницьку, а шостий, що торгував рибами, бо до ловлення їх мав велику охоту, привіз собі довічну подругу аж з Гродна, що тоді, для великої сили садів-городів, по руськи (rusinsku) Городном звано. І та дівчина була теж русинка, але на той час дві крови, мешкаючи на одній землі, часто мішалися між собою, і не виникала з того нікому жадна образа або ганьба. Звідки сини брали жінок, звідти ж приходили чоловіки для доньок і оженившися, не йшли нікуди, але собі тут-таки будували хати та, вирубуючи ліс далі, виробляли поля».
І от за яких вісімдесят років по тім приході трапилося переїздити великому князю тодішньому литовському Жигимонтові Августові. Припадком натрапив він на осаду Яна й Цецилії й здивувався великості, заможності й порядності тієї осади. На жадання його вивели осадники перед очі в[еликого] князя своїх патріархів, більш як столітніх; «в сніжистих льняних сукнях, якби два голуби, один коло одного», виступили вони перед в[еликим] князем, а той на здивування всіх глибоко їм уклонився і спитав Яна, хто він і звідки. Але старий на те відповів йому сміло:
«Прийшов я з тих країв, де пливе Вісла: ім’я своє скажу одному Богу, коли стану перед святим його судом, а стан мій був низький, доки я не прийшов до пущі, де всі сотворіння однаково є дітьми спільної матері-землі. З народу походжу і простим чоловіком на світ прийшов; але отся жінка моя з високого дому виступила, аби ділити моє життя вигнанця».
Тоді в[еликий] князь, нарадившись з своїми сенаторами, заявив, що нобілітує рід сей за вложену в управу землі працю, «і той рід, що йде від чоловіка з простого роду, порівнюється з прирожденною шляхтою краєвою і має уживати всіх прав, що належать стану шляхетському, і користати з них аж до вигаснення свого», і подав їм ім’я Богатировичів і герб Помян.
«Діялося то року, написаного на монументі, 1547».
«Всяке бувало пізнішими часами з тим нашим родом, заснованим Яном та Цецилією. Маєтностей не малисьмо ніколи і крові ані поту не витискали… Найбільше, можна сказати, – всі, сиділисьмо в своїх затишках, власними руками здобуваючи хліб від своєї загальної матері. Кусні землі, якби ризи Христові, ділилися все між нами, а часом – за попущенням Божим, або лихими людьми, і цілком пропадали. Одначе більшою частію держалися ми своїх гнізд, більших чи менших, і додержались доти. Тепер шляхетство наших прадідів знято з нас; хлопами називають нас, і такими єсьмо… Але то нехай там. Всі ми кілки з одного плота… Біда лише, що убожество наше зростає і задушлива пітьма щодалі, то більше нас огортає»…
Так оповідав один з видатніших осадників шляхетської околиці – Анзельм Богатирович. Розмножена родина шляхетська зблизилася цілковито до селянського рівня, і достатком і освітою небагато різнячись від нього. Лише декотрі заможніші одиниці мали з яких 20 моргів, деякі не мали й п’ятьох, а освіта навіть визначніших не вивищалась над кілька припадково перечитаних книжок, що заблукали до хати – также припадком. Навіть ту родинну легенду знали лише декотрі…
Примітки
герб Помян – різновид шляхетських родових гербів, вперше згаданий в історичних документах у 1306 р. Основний його елемент – пронизана мечем голова чорного зубра в золотому полі.