4. Клопоти панів Корчинських
Михайло Грушевський
Отже, «посполитак» Ян, піднесений понад свій рівень тою панею з високого дому, в особах своїх потомків знову спав до начаткового рівня, знову потрібував помічної руки до свого піддвигнення. Розуміється, в першій лінії він мав сподіватися того від сусідньої інтелігенції.
Давнє привілля, багатство землі й її дарів проминуло без сліду. В сусідстві тісних нив Богатировичівської околиці утворилася більша маєтність, що з часом прийшла до панів Корчинських.
Серед загальної темноти й егоїзму місцевої шляхти то була родина визначна.
«На грунті панщизнянім, що достарчав готового достатку, під камінним склепінням, що ограничало розмах зору й рух рук, суспільство було стоячою водою, повною мікробів одуріння, божевільності, ліноти й апатії… Сила людей їм улягало, певне число, зазброєне до боротьби одідиченими чи здобутими силами, боронилося щасливо».
До них належав і батько Корчинських, син наполеонського легіонера, освічений тим промінням, що йшло з колишнього краєвого огнища – Виленського університету. Трьох синів своїх він вирядив також до вищих шкіл, що в тих сферах траплялося рідко. Один з них вийшов кар’єристом, пішов урядовою дорогою російською, двоє, найстарший Андрій і найменший Бенедикт, вернулися на батьківський грунт. Вони були перейняті патріотичними й демократичними мріями, увійшли в ближчі зносини з сусідньою околичною шляхтою, будили серед неї свідомість та ширили освіту. Особливо Андрій вмів зійтися, зблизитися з людом, але й брат не зіставався поза ним.
В старім корчинськім домі, де осівся на господарстві Бенедикт по укінченні агрономічної школи по смерті батька, бували й Богатировичі; перед межи ними вели Анзельм з братом Юрком. Бенедикт був ще тоді кавалером, але дім його оживляла своячка – Марта, вічно весела і діяльна. В ній кохався Анзельм, і вона кохала його.
Але те все перервало повстання 1863 р. Андрій Корчинський разом з Юрком Богатировичем й багатьма іншими полягли під кулями в сусіднім наднеманськім борі. Бенедикт оцілів, але буря, що пронеслася над краєм, примусила його боязко схилитися над своїм кусником землі. До того й нові інтереси з’явились у нього: він оженився з гарною, поетичною панною. Батьківський його маєток, хоч гарний, був обтяжений посагом сестри, а делікатно вихована жінка вимагала від життя багато. Бенедикт все глибше уходив в сферу господарських клопотів; се було конечним задля жінки, а заразом їй було страшно противно: вона розчаровувалася в своїм Бенедикті, колись такім поетичнім, знеохочувалася до сільського життя, вічно нудилася й хорувала, остатніми роками цілими днями лежала в ліжку в своїм будуарі, зайнята різними гарними ручними роботами та читанням романів і подорожей по далеких світах. Читати їй самій було трудно і вона мала до того dame de compagnie, перестарілу панну, що була заразом спільницею її мрій про світ, де живуть чи жили люди, віддалені від усякої прози життєвої, поетичні, віддані коханню й поезії життя.
Проби чоловіка якось поправити відносини до жінки, поновити колишню симпатію обопільну до нічого не приводили. Той Бенедикт, що бачила вона його перед собою: осмалений від перебування на господарстві, осмалений сонцем, з важкою ходою, був цілковитим контрастом з тим молодиком гарним, струнким, сміливим, з блискучими очима, паничем, що опанував її серце перед літами; його клопоти й страхи матеріальні були для неї чужими, ще більше – признаками цілковитого упадку духових інтересів. Бенедикт переконався, що вона його ніколи не зрозуміє, і мусив назавсігди виректися надії – знайти якесь співчуття в жінки. Він не скаржився. А коли вона одного разу спокійно і смутно, як завсігди, зажадала від нього, аби виплачував їй з половини посагу 8% в трьох ратах річно на її особисті потреби, Бенедикт галантно заявив свою готовість і попросив лише означити докладно речинці виплат. Тільки зіставшися сам потому, засміявся він сміхом, зразу коротким, нервовим, далі довшим, а потім таким довгим, що не міг перестати.
Від того часу кождий жив собі в своїм осібнім світі – п. Бенедиктова в своїх двох покоїках з п. Тересою.
«Світом Бенедикта став ширший від покоїв його жінки, але також не дуже широкий Корчин. Крок за кроком, і щодалі, то скорше тих 40 волок гіршого й ліпшого грунту заступали перед ним цілу кулю земляну, зі всім, що на ній є й було. Засівав щороку двіста моргів збіжжям і травами кормовими; на пісках садив картоплю й спродавав її з зиском сусіднім гуральням; старанно заховував інвентар; у дворі все знаходив щось, що треба було направляти та підтримувати; з сусідами за кожний прут землі, за кожну потравлену травину, за кожну в лісі зрубану галузь перед судами й без судів уїдався щодалі, то все завзятіше».
Серед того господарського клопоту, серед тої неустанної думки про сплату процентів банкових з посагу сестри, з посагу жінки, без сліду зникали колишні інтереси вищої категорії, погубилися колишні зв’язки з народною масою, ба більше того: на грунті економічнім, в суперечках про потрави, про сусідні грунти він завівся з своїми сусідами, Богатировичівськими шляхтичами; почались нескінченні процеси, гостра ворожнеча, де пішли в непам’ять колишні приятельські зносини. Спочатку се гризло Бенедикта, «щось мов плакало» в ньому, коли приходилось процесуватися з сими колишніми спільниками колишніх ідеалів; але й се минуло – все заслоняв інтерес земельний, а в нім ще світився якийсь слід ідеї в формі бажання: будь-що-будь задержати в своїх руках, не упустити в чужі руки того кусника землі.
Не вийшло нічого й із колишнього приятельства Анзельма Богатировича з панною Мартою; вона любила його, але злякалася перспективи перейти з панського двору до шляхетської загороди, побоялася хліборобської праці, й ще більше – глузування панських кругів; воліла зістати в домі Бенедикта господинею, на услугах цілого дому, і старітися старою холерою, як себе сама вона з гіркою іронією називала.
По другім Корчинськім – Андрію зісталася молода вдова з маленьким сином Жигмунтом. Втративши несподівано укоханого чоловіка, вона зробила собі культ з нього й із тих ідей, яким він служив за життя і яким і вона сама спочувала, хоч сила окруження, призвичаєння ніяк не позволяла їй, при всій добрій волі, зійтися на практиці з тою масою народною, що з нею так близько сходився Андрій. З свого сина хотіла вона виховати спадчика ідей і героїзму Андрія, проводира народного; оберігаючи ідеальний напрям його, охороняючи, аби не пристав до нього якийсь бруд і негідність звичайного життя, вона старанно виключила його з усякої стичності з народними масами, з щоденним життям, з окруженням місцевим.
Даремно нарікав на се його опікун Бенедикт, вона не відступала від свого плану. Молода ще й гарна, вона виреклася нового супружества і весь інтерес скупила на своїм сині. Свою спільність з ідеалами чоловіка виявляла вона в тім, що шила одіж для селян, закликала до себе селянських дітей і вчила їх; але ввійти в ближчу стичність з народом по колишніх нещасливих пробах вже більше й не старалась.
Так порвалися цілковито зв’язки з народом, що пробувано нав’язати, й прикро се відчули видатніші з околиці. Анзельм Богатирович по тім краху тяжко розхорував на іпохондрію, ледве не вмер, і лікарі йому пояснили, що та хороба була більш духовна, ніж фізична: він занадто боляче відчув упадок своїх мрій. Лише виховання сироти по Юрку – малого Янка прив’язувало його до життя; але він – колись веселий, енергічний – перетворивсь на цілковитого іпохондрика, що все роздумував над невірністю людських мрій та над тяжким упадком своєї околичної братії.
– Хлопами бути чи панами, то єднаково; але в худобу обернутися, то смутно й тяжко, – казав він. Але в нім жила надія на ліпшу будучність.
Примітки
повстання 1863 р. – польське повстання 1863–1864 pp. відбулося в січні 1863– травні 1864 pp. у Королівстві Польському, Литві, частині Білорусі, на Правобережній Україні проти царської Росії. Царизм жорстоко розправився з повстанцями, однак змушений був провести у Польщі аграрну та інші реформи.