7. Образ Юстини
Михайло Грушевський
Ся чудесна історія про панну з високого двору, що вийшла за загородника, становить, як я вже сказав, центральний образ в повісті. Вона змальована на прекрасному тлі картини гарної наднеманської околиці, перевита уривками пісень, оповита покровом поезії. Від неї віє чаром молодості, любові, щирості… Се якби прекрасне видіння, Маргарита за прялкою, показане засушеному в теоретичних рефлексіях сучасному інтелігенту. І читач хоче вірити в сю поетичну ілюзію, боїться розвіяти її цупким доторкненням рефлексії…
Автор зробив все можливе, аби надати ілюзію правдивості оповіданій тут історії. Він усунув які-небудь теоретичні, принципіальні мотиви з поступовання Юстини. Добре зробив, бо в правдивість існування, в можливість навіть їх у Юстини занадто трудно було б увірити. Головним стимулом є любов. Прекрасна двадцятичотирилітня дівчина полюбила гарного, не покаліченого тяжкою хліборобською працею парубка з села. Різниця між ними можливо зменшена: вона – бідна панна, «не знати хто», призначена на ролю господині в високому дворі, він – не простий хлоп, а потомок шляхетського роду, властитель і спадчик якихось 20 моргів грунту, людина з претензіями на існування ліпше від робочої худоби. В особі Марти бачила Юстина, що її жде, коли схоче триматися панського круга. Освідчення Жигмунта не можуть іти в рахубу – оженитися з «такою» дівчиною він не міг, а пізніше був жонатий, значить, не міг дати їй імені й становища. Морфініст Ружиц з предложениям руки й серця прийшов вже по тому, як любов Юстини з Яном вияснилася і опанувала обох. Кажучи словами Бенедикта Корчинського:
«Ті всі чуда, таємничості, загадки не мають ані за гріш значення! Подобалася паничеві чесна й гарна дівчина – дивне чудо! Дівчина закохалася в гарнім і, може, чеснім хлопці – теж таємничість і загадка! То не варто й фунта вичісок… В тім то важне, моя дитино, що, може, не знаєш добре того життя, в яке пускаєшся…»
Але вона вже придивилася, і воно, з своєю працею, не виглядало так страшно… В панськім дворі «брак праці власне було віддавна отрутою й соромом» для неї. А при тім вона переставала бути нічим і ставала всім на тім малім клаптику землі, і ще до того їй світило сонце любові.
Відповідаючи на запитання Бенедикта про різницю інтелігенції, вона каже:
– Нема її; хто б таку невідповідність знайшов, судив би поверхово. Я не вчена, ані артистка; жадних надзвичайних здібностей або талантів не маю, і лише стільки маю розуму, щоб то знати. З того, що вмію, без вагання й жалю відкину дрібниці, що ані мені, ані, як мені здається, нікому не принесли б жадної користі. А коли добутого з твоєї ласки, вую, світла в мене ще трошки більше, ніж він… ніж вони мають…
Заворушення перервало голос її, але з піднесеним і проясненим чолом вона закінчила:
– З яким же щастям внесу я його між них!… О! З яким щастям буду я держати над ними мій убогий світоч, аби їм трошки видніше, ясніше, веселіше було!..
Тут є певний ідейний елемент, як бачимо, але слабонький. Справа передовсім полягає на грунті безпосереднім, на любові і на певній, цілком благородній амбіції – ліпше бути сонцем для малої загороди, ніж скніти в панських кругах і наводити своєю французчиною спазми на високородних тіток п. Ружица (як він колись казав).
Але з таким мотивуванням факт сей тратить багато з свого ідейного, громадського значення. Та й для Юстини, може, було б ліпше, якби громадського елементу було більше в ній і її поступованні. Дорога, якою вона пішла, не рожами постелена, і легше було жити Яну й Цецилії серед неманського бору, ніж в такій Богатировичівській околиці, із панськими сусідами наоколо. Ми віримо з Юстиною, що те сонце любові її ніколи не згасне, але, може, до помочі здалися інші мотиви, особливо при певній різниці інтелігенції.
І Юстина, і автор беруть собі ту різницю трохи легко: а ми знаємо, що вона головно становить камінь, де розбиваються такі супружества людей з різних верств. Юстина заспокоює, що вона ані вчена, ані артистка, і взагалі не вивищується значно над рівнем свого чоловіка. Хто зна – чи власне се добре. Чи не легше було б, якби Юстина була надзвичайно інтелігентною людиною, щоб могла більше в собі світу мати й для себе, й для свого родинного круга. Для нього – бо то здалося б для піднесення інтелігенції, для себе – бо власне треба дуже значної інтелігенції, аби покопати ті межі й загороди, що поробили людські руки між людьми. Несвідомо для себе кожда середня людина з т. зв. інтелігенції тягає за собою певний багаж призвичаєнь, поглядів, забобонів, які власне найбільше утруднюють зближення людей різних верств або груп. Чи позбудеться його Юстина? Чи не перешкоджатиме він їй?
Ми зичимо їй того, ми кличемо їй: Будь щаслива, аби ніколи не жалувала того, що лишила. Але для безпечності, може, ще здалося б не одно.
Наче щоб полегшити той крок Юстини, автор переводить її не в сферу народну, а в сферу околичної шляхти, здрібнілої, але все-таки колись нобілітованої, що ставить себе без порівняння вище від селянства, претендує на панську політуру й едукацію, і силкується як можна наблизитися до панського життя.
Автор задивляється на сю людність симпатично.
«Було то селянство, але селянство, що ніколи не несло страшного тягару примусової праці, ані не припадало до землі лицем перед пекельною срамотою кари на тілі. То було селянство, але селянство, що за ним з далекої минулості ясніло сонце людських прав і гідності, і досі стлало йому по дорозі життя зблідніле, але не згасле проміння. Було то селянство, пристрасно, неповздержно, до гризливих сварок, аж до переступу часом жадне тієї землі, що подібно до крота копало тихенько й смиренно, але селянство, злучене з тою землею, як з матір’ю, що відчувало удари її живчика і долі у власних жилах. Було то селянство обсмалене, прилите буйним потом, з цупкою шкірою на лицях і руках, але з поставою вільною й простою, з сильними руками й оком, що дивилося хоч на тісний краєвид, але сміливо й жваво».
На іншому знову місці подає автор таку характеристику того люду в уста Яна Богатировича.
«Пияцтва помежи нами нема, ані розпусти жадної, ані злодійства. Хату можна хоч на цілий день кинути відчиненою, а ніхто й марного угля не вийме з печі. За те кожду грудку землі кождий з горла видер би другому, а за найменшу шкоду або образу беруться за чуби або до суду тягнуть. А шкода й образа часто трапляються, де ниви перемішані, як горох в мішку, а вікно в вікно дивиться».
Тієї околичної сварливості і амбітності дає кілька сцен і сам автор. Почуття власної гідності й певна амбіція, розуміється, ознаки добрі, але з ними зв’язана у сієї шляхти пиха шляхетська й пристрасть до панства. Правда, Анзельм не раз висловляв, що хлопом бути чи паном – то однаково, аби заховати в собі людський образ; але околиця в дійсності жила зовсім іншими поглядами, і автор сам, говорячи про неї, стає на тій же точці.
Оповідаючи про жнива, автор подає образок сварки за пережатий хліб між батьком Ельжусі і одним з найбідніших Богатировичів, ожененим з селянкою.
– Ото правда! З хамкою оженився, і сам хамом став, а тепер ще й батька хоче скалічити! – кричала Ельжуся, а сусіди, між ними й Ян Богатирович, розбороняючи їх, гамовали.
– Сором, Богові кривда! Б’ються, як хами!
А от ще апострофа з весілля, коли з поводу Домунтівни ледве не прийшло до бійки: тимчасом як завзятіші жалували, що до того не прийшло, а один признавався, що минулої ночі снилося йому, ніби рвав грушки з дерева, з чого виводив, що на тім весіллі будуть і гулі, – спокійніші тішились згідним закінченням, доводячи, «що лише хами за всяку всячину за чуби беруться, а для доброї компанії такі галаси, або – борони Боже – бійки, зовсім не надаються».
Сі й подібні апострофи, хоч рідкі, але характерні: вони свідчать, як глибоко в околичнім чоловіці сиділо почуття своєї вищості від «хама». Вкінці, автор сам се добре знає і присвятив навіть осібну повість «Шляхетні» («Bene nati») сьому дрібношляхетському гонору. На чім же полягало се почуття вищості – на тій політурі, на тім замилуванні до панства? Автор, розказуючи про найбільшого льва тих околичних верств, межи тими прерогативами, якими імпонував своїй братії, згадує, що сусіда одної неділі вступивши до нього рано в якійсь справі, застав його в шляфроку. «В шляфроці собі сидів, палив люльку на цибуху і гербату пив, як найперший аристократ. От як! Чому то іншим таке щастя не засвітить ніколи!»
Все се наївно, цікаво, але воно далеко понижає сю шляхту в порівнянні з селянином перед нами; і скільки перехід улегшений для Юстини, стільки знову повість програє на ідейнім інтересі.
Щодо укладу її можна зауважити ще, що плани нових відносин між інтелігенцією й селянством ледве зарисовані натяками. Нова інтелігенція ще ледве в зав’язках. Витольд при всій симпатичності – ще дитина, що говорить вивченими з книжок фразами, як зауважав автор, говорить ще гучно й риторично. Взагалі він змальований не конче дбало, і його роля апостола перед маленькою Кирлівною викликає враження дитячих забавок. Будем сподіватись, що з тих дітей будуть люди, яких треба!..
Може б, бажали ми й того, щоб Ян Богатирович був змальований трохи більш виразними фарбами. А то в його мові забагато солодечі, трохи сантиментальності, і автор більш звернув уваги на його гарну фігуру, ніж на його духову природу.
Можна б було обмежити ролю інших фігур; забагато місця дано Жигмунту. Ми розуміємо гадку автора. Він хотів і в ряді фігур представити нам, до чого приводить відірваність від землі й народу, і наводить цілий ряд таких калік, як Жигмунт, Ружиц, швагер Бенедикта Даржецький, жінка Бенедикта, Кирло, Оржельський навіть. Навіть благородніші фігури, як Бенедикт, Андрієва, тратять на тому й терплять, що не вміють відповідно урядити своїх відносин до народу й землі. Але, повторяю, при тім всім Жигмунту надано занадто багато місця, – більше, ніж того вимагала та антитеза і вияснення особи Юстини.
Задовгі часом бувають картини природи; є деякі неконсеквенції в характеристиці (напр., сестри Яна Антольки), є дещо упущено з причин цензурних, очевидно. А з всім тим повість дає надзвичайно гарне і миле враження своєю поетичністю, своєю гуманною тенденцією, нарешті – різнорідністю своїх осіб, тією стичністю світу панського з світом околичним.
Примітки
Маргарита за прялкою… – персонаж драматичної поеми Й.В.Гете «Фауст», символ безпосередньості, скромності й чистоти; в тексті М.Грушевського вона згадана лише в цьому трактуванні. У Гете образ Маргарита неоднозначний, – він містить трагічне протиріччя між ідеалом природної людини і типовою представницею обмеженого міщанства.