5. Молоде покоління

Михайло Грушевський

Ту будучність повинно було сотворити молодше покоління. Для того виховувала Андрієва Корчинська свого укоханого Жигмунта, але виховання дало наслідки цілком противні: з кандидата в народні вожді, завдяки теплярняному вихованню, вийшов паничик, що не мав найменшого прив’язання до свого краю й народу, не мав найменших громадських ідеалів і почуття обов’язку, не був зовсім призвичаєним до праці й якогось серйознішого погляду на життя.

З нього вийшов дегенерант чистої води, з категорії Плошовських та Букацьких романів Сенкевича, але ще гіршого сорту. В нього вмовили малярський талант, він марив про славу геніального артиста, але не мав до того ані хисту, ані навіть охоти до роботи над собою. Рідний край не давав йому відповідних вражень, і він шукав їх по чужих світах, а коли, на жадання матері, осівся на батьківщині, бо в тім мати бачила його місію – роботу на своїм грунті й для свого народу, терпів то, якби заслання.

Інакше був поведений одинак-син Бенедикта Корчинського Витольд. При всім духовнім упадку, в яке прийшов серед гризот господарських старий Бенедикт, одно просвічувало йому – се прив’язання до родинного грунту й бажання передати його синові. Не раз підсовував йому середній брат, що тим часом високо зайшов по щаблях російської бюрократії, облесливу думку, аби кинув ту гризню господарську, але те прив’язання до землі рятувало Бенедикта. І він передав його синові.

Хлопець без всяких демократичних теорій виріс в близькій стичності з сусідньою околицею, на лоні природи, і перейнявся батьківським прив’язанням до родинної землі. Бенедикт послав і його до науки в агрономічну школу, а звідти молодий Корчинський привіз разом з планами раціонального господарства плани підвигнення й народної освіти. Се була хвиля поворотна, як її назвав Бенедикт, що вертала з новою силою, ще з більшою ясністю й глибиною позабуті ідеали попереднього покоління.

То, одначе, не самі світлі мрії молодості; невідрадне минуле, невтішна сучасність не були тайною для тих молодечих очей і тяжким смутком налягали надушу.

– Думаєш, батьку, – сказав він Бенедиктові, – що ті, в яких молодість готова справді кождої яснішої хвилі пурхнути своєволею й сміхом, не розглядаються навколо себе, не розуміють, не чують конвульсій зневажених гордощів, не мають милосердя, що плаче в них, і страху за дорогі речі, що кричить в них: «Рятуйте!» й задля того рятунку каже їм питатись у всіх доріг діяльності й усіх безодень думки? Хто так думає, нехай запитає наших зрання прив’ялених лиць, очей, завчасу знужених вдивлюванням в вид науки, і того, чого ніхто не зможе зобачити, тих вулканів жалю, образи, даремних поривів і клятьб, що киплять в наших грудях! Я молодий, що з того? Коли ж я за життя виссав стільки полинових соків, скільки треба, аби в голові шуміли питання: «Звідки? Нащо? Для чого?» В таких питаннях дозрівають скоро!..

Його мусило при тім, розуміється, прикро вразити те окруження, яке він знаходив в Корчині й навколо. Коли він до одного сусіда з категорії паразитів пана Ружица, слава якого полягала головно на тім, що він за дуже короткий час потрапив промарнувати мільйонову спадщину, приступив з запитанням, які поліпшення хоче він в своїх посілостях запровадити, і став казати за потребу зближення з народом, за ідеї часу, – його попросту висміяли. До інших не мав охоти з такими запитаннями й удаватись – як до свого стриєчного брата або вуйка Даржецького, що удавав з себе європейського аристократа й марив лише про різні аристократичні колігації.

Але що найбільше боліло його – і в поводженні гаряче улюбленого батька знаходив він не одно таке, що його глибоко ображало: з робітниками він поводивсь брутально, а з сусідами околичними вів сварку й безпощадну війну. Ся війна не перешкоджала Витольдові вчащати до Богатировичівської околиці, де він мав давніх приятелів, не перешкоджала йому нав’язувати [контакти] з головними навіть ворогами батька, не перешкоджала застановлятись над їх положенням і давати різні господарські ради, але відносини, які уложилися між Богатировичами й його батьком, задавали йому болю не помалу.

Уваги, з якими він виступив перед батьком щодо його поводження з людьми й щодо способу виховання сестри, яку немилосердно псовано в якомусь пансіоні, привели до сварки, до цілковитого відчуження між батьком і сином, такими близькими своїми ідеалами – сучасними і колишніми, але однаково горячими та гоноровитими, аж щасливий випадок привів до гармонії. Але не будемо з тим наперед забігати.

Витольд Корчинський є, отже, запорукою поліпшення в будучності; в теоретичній схемі роману він, отже, займає перше місце. Але в укладі акції перше місце належить дівочій постаті, на якій скупив автор цілу свою увагу, цілу симпатію свою й своїх читачів. Є то своячка Бенедикта Юстина Оржельська, вихована в його домі.

Вона була донькою заможного пана, що мав в житті дві пристрасті – скрипку й любощі; сі дві пристрасті зруйнували його маєток і розбили навіки серце його жінки, Юстининої матері; востаннє втік він з учителькою своєї доньки в заграничну подорож, а жінка його, окружена кредиторами, удалася до свого свояка – Бенедикта Корчинського, просячи, аби на себе взяв опіку її доньки. Скоро вона вмерла, полишивши доньку, що узяв Бенедикт, а з нею й старого Оржельського, що вернувсь з своєї подорожі постарілим значно, без надій на дальші любовні авантюри, але тим більше прив’язаним до своєї другої пристрасті – скрипки. В домі Корчинського він нічим не журивсь, грав неустанно на скрипці й легко переносив глузування сусідів над собою.

Тим часом з маленької Юстинки виросла прекрасна, сильна, енергічна дівчина. Андрієва Корчинська хотіла також брати участь в вихованні своячки свого чоловіка; Юстина не раз довший час перебувала у неї, і тут прийшло до любові між нею й Жигмунтом, тоді ще молодим хлопцем, «напіввипещеним паничем, а напівекзальтованим артистом». Але та «поема скінчилася дуже прозаїчно! Вправді герой поеми вимовив голосно слово «шлюб , і навіть цілих два місяці повторяв, зразу енергійно й уперто, а потім – все слабше», але в тих кругах розумілося само собою, що такий пан, як Жигмунт Корчинський, не міг оженитися з збіднілою панною, дочкою дивака-артиста, що не вміла навіть поправно говорити по-французьки, і тітка Жигмунтова зовсім щиро се заявила: «Ти повинна була знати, моя Юстинко, що такі люди, як Жигмунт, з такими, як ти, дівчатами романсують часто, але не женяться майже ніколи».

Звідки то вона мала знати, не пояснили їй, але тепер вона відчула всю болячу правду тих слів дуже живо. Жигмунт, не зробивши жадної опозиції, поїхав за границю, звідки по двох літах повернувся з молоденькою, закоханою в нім, щирою й простою, як дитина, жінкою, славною піаністкою й багатою дідичкою. Юстина зісталася надалі в домі Бенедикта бідною своячкою, удержуваною з ласки, з своїм диваком батьком.

«Часом коли вона затуляла очі й думала над тим, що з нею діється й що бути може, здавалося їй, що дивиться в якусь безграничну порожняву, де, мов фантоми, засмучені, надломані, блукали молоді сили її тіла й духу…» «Ким була вона? Яке було її місце й значення посеред тих, що з ними упливало її життя? О! натурально, сказано то їй вже, і сама вона то признавала: була вона не знати ким!»

Товариство се, де вона була осуджена бути «нічим», розуміється, остогидло їй до болю, а ніякої мети, ніякого інтересу не знаходила вона в сім житті. В будучності стояла перед нею перспектива стати другим екземпляром холери – Марти, як та її страхала.

Примітки

категорії Плошовських та Букацьких романів Сенкевнча – Плошовський і Букацький – герої романів «Без догмату» і «Родина Поланецьких» Г.Сенкевича, представники вищого прошарку родовитої польської шляхти, яка вироджувалась і занепадала, насамперед духовно.