1. Ожешко – поступова письменниця

Михайло Грушевський

Коли я торік перечитував останні романи Г.Сенкевича і ділився гадками про них з громадою, самі собою, як противність, поставали фігури, змальовані іншим першорядним пером польського сучасного письменства, та самі собою просились порівняння й аналогії між ними. Розумію п. Ожешкову. Скориставши з маленької ліценції, я тепер по році забираюся до перегляду деяких з тих утворів, аби висловити свої думки про них.

Еліза Ожешкова виступила на письменницьку арену майже рівночасно з Сенкевичем і недавно святкувала двадцятип’ятилітній ювілей. Деякі спільні гуманні, поступові теми в’язали їх на початку письменницької діяльності, але вони потім пішли різними шляхами.

Сенкевич визначається значною різносторонністю; його звабили далекі краї, широкий незнаний світ, і наслідком була серія подорожніх записок; потім він удався в старину й представив апотеозу шляхетської Польщі, далі змалював картину сучасного великого світу польського в двох просторих романах, а останніми часами заглибився в далекі часи християнських початків.

Круг, де обертається Ожешкова, не так різнорідний; се сучасність, польська громада – т. зв. інтелігентна, найчастіше на Білорусі, де перебуває авторка, й ті групи людності, що ту польську інтелігенцію окружають, – дрібна шляхта, селяни, жиди; сі групи, одначе, не служать їй лише для декорації – вона з замилуванням заглиблюється в життя сих верств, знаходячи в тім ніби біднім, однотоннім і прозаїчнім житті невичерпані джерела вселюдського інтересу. В різних верствах і обставинах шукає вона людину, і дивиться на неї лише як на людину, ставлячи всім однаково міру людських інтересів і вимагань.

Писання її перейняті наскрізь демократичним і поступовим напрямом, одначе, се не так на грунті громадськім, соціальнім, як гуманнім; вона не так протестує проти ненормального укладу громади, як проти ненормальних людських відносин, проти збочень одиниць, що складають ту громаду, з стежки правдивої людськості. Се умірковує протестантський характер її письменства, відбирає острість її нападів на сучасні відносини, але не позбавляє глибокого громадського значення. Її писання – то неустанне накликування громади до обов’язків людини, накликування, що можна передати словами нашого поета: «»; знищіть ті забобони національні, кастові і інші, що вас поділили, і шукайте в чоловіці передовсім людини!

В тім характері поклику, в тій громадській течії, що переходить через всю творчість Ожешкової, – її різниця від Сенкевича: Сенкевич передовсім артист, він малює тому передовсім, що з того виходить щось гарне; провідні ідеї стоять в нього на другім плані, при тім сі провідні ідеї визначаються скорше консервативним характером.

У Ожешкової на першім плані виступає провідна ідея, при тім, як сказано вже, поступова, демократична; її називають писателькою тенденційною за се, і з тим можна згодитись, взявши се слово в значенні більшої інтенсивності в переведенні провідної ідеї. Абсолютно безтенденційного утвору ми собі не можемо уявити, бо звівши то до можливого мінімуму, ми все знайдемо тенденцію певного враження на читача, і то навіть в утворах т. зв. чистої штуки; отже, розходиться лише про інтенсивність тієї тенденції, її більшу чи меншу свідомість у автора, наостанку – таку чи іншу громадську її вартість; границею тенденційності буде естетичне враження: тенденція не повинна шкодити йому, для того не повинна укладатись в факти неможливі і не повинна, висовуючись на перший план, порушувати ілюзію картини, інакше мети своєї вона не осягне; а стійність тенденції надає її громадська користність.

У Ожешкової тенденція симпатична, поступова, а значний талант літературний заховує її від неестетичних збочень. Се й було причиною великої популярності сього письменника. При надзвичайній плідності пера Ожешкової оглянути всі аналогічні теми в її творчості було б досить трудно. Щоб познайомитись з її громадським світоглядом (а той нас найбільше інтересує), я виберу групу повістей з одною провідною ідеєю й на них обмежусь.

Примітки

ділився гадками про них з громадою – йдеться про виступ М.Грушевського у львівському «Клубі русинок» 14 (26) і 17 (29) червня 1895 р. з доповіддю «Останні романи Г.Сенкевича».

недавно святкувала двадцятип’ятилітній ювілей – тут не зовсім точним є слово «недавно». У 1896 р. письменниці (1841 року народження) виповнювалося 55 років. Якщо йдеться про ювілей письменницької діяльності, то своє перше оповідання «Картинка з голодних років» Е.Ожешко надрукувала у 1866 p., відповідно, згаданий ювілей мала підстави святкувати у 1891 р.

наслідком була серія подорожніх записок – у 1876–1879 pp. Г.Сен-кевич мандрував Англією, США, Францією, Італією. Свої враження він висловив у «Листах з подорожі» (1876–1878).

представив апотеозу шляхетської Польщі – йдеться про історичну трилогію Г.Сенкевича – романи «Вогнем і мечем» (1883–1884), «Потоп» (1884-1886), «Пан Володийовський» (1887-1888).

в двох просторих романах – тобто в романах «Без догмату» (1890) та «Родина Поланецьких» (1893–1894), які аналізував М.Грушевський у 1895 р.

далекі часи християнських початків – йдеться про роман-епопею Г.Сенкевича «Quo vadis?» (1896), присвячену боротьбі перших християн з неро-нівським деспотизмом. Цей твір у 1905 р. відзначений Нобелівською премією.

найчастіше на Біло-Русі, де перебуває авторка – Е.Ожешко народилася поблизу білоруського міста Гродно і в основному проживала саме там.