Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Козаки в 1470-х рр.

Михайло Грушевський

В третій книжці дипломатарія кримських ґенуезьких колоній – Amedeo Vigna, Codice diplomatico delle colonie tauro-liguri, т. II, відділ II (в колекції: Atti della Societa Ligure, видаваній в Ґенуї, яко II частина тому сьомого), виданій іще в р. 1879, але зовсім незвісній досі в історіографії українській, російській і польській (як і цілий сей дипломатор, взагалі так мало розповсюднений, що я тільки під час своєї недавньої подорожі до Парижа мав з ним нагоду познайомитись), – під ч. 1102 (с. 114) видрукуваний досить інтересний і загадковий на перший погляд документ, на який я хочу звернути увагу сим разом.

3 вересня 1474 p. «cives et mercatores Caffe commorantes», числом десять, скаржилися управі банку св. Георгія:

Scimus dominationes vestras non ignorare damna, que nobis illata fuerunt de MCCCC (прогалина) campania per publicos latrones et cosachos illius domini de Mosco depredantes illius carauane nostre, que ex illis partibus hue veniebat. Que profecto depredatio nobis et huic vestre rei publicae insupportabilem jacturam attulit, ob quod comparentes ex tunc coram vestris huius civitatis rectoribus magna cum instantia supplicauimus nostre ejusmodi jacture et indemnitatis prouideri. Scripte ex hoc fuerunt littere et destinati nuntii ad dominum ipsorum de Moscho, postulantes horum damnorum et prede restutionem et satisfactionem, utpote illatorum tempore pacis et nulla justa ex causa, et tantum non profuerunt litterae neque instantie nuntiorum, imo vituperose licentiati fuerunt nulla data responsione litteris ipsis et cum comminatione, quod alia multo majora damna essent nostratibus illaturi.

Genus profecto vile et a manibus seu potestate quorum nihil in nos et hanc vestram civitatem pervenit, nam commercium et negotiatio sua hie pro ipsis facit multo magis, quam pro nobis, sunt enim remotissimi a nobis. Sed quoniam palam jam diu est, apud omnes ipsos Ruthenos reprensalias hie nequoquam concedi posse, nee vindictam aliquam sumi de his, qui quotidianos predas inferunt nobis, nisi habita licentia a vestris dominationibus – ob id tantum creuit libido et audacia horum latronum et aliorum conuicinorum nostrorum, quod quasi quotidie damna plurima vestris Caffensibus inferunt.

Купці вкінці звернулися до консула й дістали позволения арештувати – «arrestationes bonorum aliquorum subditorum dicti hominis de Moscho, qui eo tempore hie erant», але що того майна не стало на покриття шкод, вони просять – «impedirentur etiam alia bona ipsorum Ruthenorum de Moscho, qui hie sunt .

Отже, торговельний караван кафинських купців, судячи по великих шкодах – дуже великий, що йшов з товарами з Московщини до Кафи, десь коло р. 1470 [Пізніше, мабуть, ні, з огляду, що до 3/IX 1474 справа сього пограбування перейшла вже досить довгу історію.], пограбували в степах (campapia) «розбійники-козаки», як кафинці міркували – з земель В[еликого] кн[язівства] Московського. Вони вислали були до В[еликого] кн[язя] московського в сій справі посольство з жаданням звороту пограбленого й покриття шкід, але не тільки ніякої сатисфакції не дістали, але ще й їм погрозилися, що будуть шкоди ще більші.

Дійсно, кафинські купці не переставали терпіти шкоди «від сих розбійників і інших сусідів», «майже щоденні». За позволениям зверхників Кафи – ради Ґенуезького банку Св. Георгія, до якого від р. 1453 належали кримські колонії ґенуезців, пошкодовані арештували майно кількох підданих В[еликого] кн[язівства] Московського, що пробували тоді в Кафі, але того не вистало на покриття шкоди, й вони хочуть арештувати майно й інших «русинів В[еликого] князя московського», мотивуючи се тим, що однако торгівлею з В[еликим] князівством Московським нема що дуже дорожати. Кафа з неї має дуже мало користі, бо се край дуже далекий, торгівля ся важніша для людей В[еликого] кн[язівства] Московського, ніж для них.

Отже, питання, яке насуває кождому се оповідання – що то були за козаки в степах, на караванній дорозі з В[еликого] князівства Московського до Кафи, що пограбили кафинців коло р. 1470 і грабили пізніше, майже щоденно?

Щодо пригоди 1470 р. знаходимо відповідь зовсім ясну в московських дипломатичних актах. Посилаючи в марті 1474 р. своїх послів до Менглі-Ґерая, В[еликий] кн[язь] московський поручав їм, якби мали нагоду бути в Кафі, сказати кафинському консулові таке:

«Что есте пограбили моихъ людей – Гридку Жука да Степанка Васильева и ихъ товарыщовъ, взяли есте у нихъ всякого товару на двѣ тысячи рублевъ, и язъ вамъ приказывалъ, чтобы есте нашимъ людемъ ихъ товаръ весь поотдавали. И ви отвѣчали моему Иванчѣ такъ: отправить князь велики товаръ нашихъ купцовъ кафинскихъ, что ихъ пограбили царевичевы козаки, – и ми его людемъ товаръ ихъ весь отдадимъ. Ино язъ къ вамъ и первѣе сего приказывалъ: царевичъ великого царя родъ Тохтамышевъ, а улановъ и князей и козаковъ у него много, какъ къ нему пріѣжжають люди многие на службу, такъ отъ него отъѣжжають люди многие, и намъ по чему вѣдати, хто будетъ вашихъ купцовъ пограбилъ? а у насъ тать грабежъ не бывалъ» [Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымскою и Ногайскою ордами – Сборник историч[еского] общества, т. 41, с. 8 – 9.].

Отже, В[еликий] кн[язь] московський не грозив новими розбоями, як представляли кафинські купці, а вимовлявся тим, що розбили караван козаки «царевича з Тохтамишевого роду», – себто, по всякій правдоподібності, царевича Касима, сина казанського хана Улу-Магомета, що був від середини XV в. союзником і васалом московських князів. В пізнішім посольстві (1475 р.) є натяк, що наслідком арештування московських купців в Кафі почали «займати» кафинських купців [Ibid., с. 12.], – отже, в тім роді мусимо толкувати й ту погрозу, яку кафинський лист вкладає в уста московському вел[икому] князеві.

Отже, та пригода кафинському каравану сталася не від яких-небудь українських козаків, [про] які міг би собі не один подумати на перший слух, а татарських. Зрештою, про татарських козаків в тих степах ми чуємо не раз. Так, під 1499 р. записують московські компіляції такий напад на московського посла кн. Кубенського, що їхав у Крим, до Менглі-Ґерая, разом з його послом, що вертав з Москви: «поидоша полемъ (степами) [Іншу дорогу описує та ж компіляція при подорожі іншого посольства в Кафу під тим же роком так: вони поїхали човнами р. Мечею, Доном до Азова, а звідти, очевидно, морем до Кафи.], и приидоша на них Татарове азовские козаки – Угузъ Черкасъ до Карабай и грабиша ихъ на полѣ» (Воскресен[ська] літ[опись], ІІ, с. 238). Такі татарські козаки можуть розумітися й під тими «hi latrones et alii convicini nostci» кафинського листа, але не виключно. Тут уже можна думати й про інших – рязанських і українських.

Насамперед уставлю, можливо, ту територію, на якій могла спіткати та біда кафинський караван і могли траплятися пізніші напади степових розбійників – козаків.

Біда сталася в степу. Степом на московські землі була, властиво, одна утерта дорога – славний Муравський шлях, головна комунікаційна дорога, якої уживали й татари в своїх нападах на московські землі. Він ішов з Перекопа на вододіл Дону й Дніпра, через Вовчу воду на вододіл Тору й Орелі, далі на вододіл Донця й Ворскли, відси вододілом Дону й Оки, на верхів’я Упи, на старе пограниччя сіверсько-рязанське [Про Муравський шлях див.: Книга глаголемая Большой Чертеж, с. 1 – 19; Русов, Русские тракты в конце XVII и начале XVIII в., с. 93 – 98; Багалий, Очерки из истории колонизации степной Украины, с. 23 – 25. Про граничну лінію В[еликого] кн[язівства] Литовського і Рязанського див.: мою «Історію України-Руси», т. IV, примітки до мапи; Любавский, Областное деление В[еликого] кн[яжества] Литовского, с. 244 і далі, 288 і далі; Иловайский, История Рязанского княжества. – Сочинения, т. I, с. 163 і далі.].

Його спростування – т. зв. Ізюмський шлях – скорочував сю дорогу, переходячи на Ізюмськім перевозі на лівий бік Донця, а за верхів’ям його виходив знову на Муравський шлях. Се була правдива степова, караванна дорога, а йшла вона більше-менше пограниччям земель В[еликого] кн[язівства] Литовського з рязанськими. Московські землі в тім часі, в 1470-х pp., зачиналися доперва в районі верхньої Упи, в околиці нинішньої Тули, але тут не було ніяких степів – се вже край лісовий і досить залюднений. Тут напад «публічних розбійників-козаків», можна сказати, виключений. Треба думати про степові околиці в районі середнього й нижчого Донця, на тім литовсько-рязанськім пограниччі.

Інша дорога з Перекопа скручувала на захід, на Дніпро, через українські землі В[еликого] князівства] Литовського; сюдою їздили з Криму й московські купці, щоб скоротити небезпечну дорогу степами [Див. реєстри пограблених в землях В[еликого] кн[язівства] Литовського московських товарів – Памятники дипл[оматических] снош[ений] с Польско-литов[ским] госуд[арством], т. І – Сборник истор[ического] общ[ества], т. 35, вид. 2, с. 25 і далі.]. Перед спустошенням полуднево-східних українських земель за Менглі-Ґерая, перед р. 1482, сюди дорога була ще легша й безпечніша, ніж потім, коли крайньою й одинокою осадою на полудневім сході стали Черкаси. їздили й Доном, як ми бачили.

Тут могли розбивати, як сказав я, окрім татар, люди із В[еликого] кн[язівства] Литовського і з Рязанського. Рязанські козаки як легке, нерегулярне військо згадуються уперше 1444 р., в війні з татарами, і потім знову в 1502 [р.], в інструкції В[еликого] кн[язя] московського тодішній регентці Рязанського князівства кн[ягині] Аґріпіні; тут же згадується, що рязанські служебні люди, якими були и сі козаки, ходили «на Донъ въ молодечество» розбивати [Звістки про се див. зібрані у: Иловайский, Op. c[it.], с. 150 – 151, 202 – 203.]. Отже, такі рязанські люди могли розбивати й кафинців. І за них до певної міри кафинці могли звертати вину також на В[еликого] кн[язя] московського: в pp. 1454 – 1464 Рязанська земля була в фактичній окупації московського вел[икого] князя, з титулу опіки над малим рязанським княжичем, а й коли він став рязанським князем, стояв в дуже сильній залежності від Москви (1464 – 1483).

Але сі рязанські козаки були занадто далекими людьми, аби їх розуміти під «convicini nostri». Українська колонізація йшла дальше на полудень тоді, ніж по 1482 р. Тоді Рось, напр., була заселена селами [Архив Юго-Зап[адной] России, VII, II, ч. 1.], й українські промисловці мусили значно дальше заходити в степи, тому до них далеко більше пристає се означення: convicini nostri. Ще в 1480-х pp. розбивають люди київського воєводи Юрія Пацевича московських купців, що йшли з Криму, ген на нижнім Дніпрі коло Тавані [Памятники снош[ений] с Польско-Лит[овским] госуд[арством], I, с. 26.], а перед тим могли вони заходити ще дальше.

В кождім разі, наведені вище звістки дають нам те історичне тло, на якім формувалася й великоросійська, й наша – українська козаччина. І нема сумніву, що в 1470-х pp. так само, як татарські й рязанські, також і наші українські вояки-промисловці, що тягалися по степах, промишляючи ловами й дрібною війною та роблячи собі при нагоді зривки з купців, могли носити ім’я козаків, хоч описаний кафинцями інцидент, безперечно, й не вийшов від них.


Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Козаки в 1470-х pp. // ЗНТШ. – Львів, 1903. – Т. LVI. – Кн. VI. – С. 1 – 6. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 41, арк. 85 – 91.

В третій книжці дипломатарія кримських ґенуезьких колоній – Amedeo Vigna, Codice diploma tico delle colonie tauro-liguri, т. II, відділ II (в колекції: Atti del la Societa Ligure, видаваній в Ґенуї, яко II частина тому сьомого), виданій іще в р. 1879 – йдеться про другий том серійного видання джерел та документів з історії Ліґурії, регіону Італії з центром у Генуї: Atti della Societa Ligure di stori patria. – Genova, 1858 – 1935. – T. 1 – 64.

…царевича Касима, сина казанського хана Улу-Магомета, що був від середини ХV в. союзником і васалом московських князів – детальніше про татарського царевича Касима та його нащадків див. у виданні: Вельяминов-Зернов В.В. Исследование о Касимовских царях и царевичах. – СПб, 1863 – 1887. – Т. 1 – 4. Про ефективність політики московських князів щодо нехристиянських народів у цьому прикордонному регіоні з метою поширення своєї влади див.: Khodorkovsky M. Frontier and non-Christian identities in early modern Russia // Mappa Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. – С. 178 – 198.

І нема сумніву, що в 1470-х pp. так само, як татарські й рязанські, також і наші українські вояки-промисловці… могли носити ім’я козаків – в іншому місці (Історія України-Руси. – Київ; Львів, 1909. – Т. VII. – С. 82 – 83) М.Грушевський першою цілком певною щодо українських козаків вважав звістку від 1492 р. у листі великого князя литовського Олександра до кримського хана Менґлі-Герая.

Мирон Капраль

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 112 – 116.