Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

5. Пак Кшешковський підманює на Поділля

Михайло Грушевський

Пан Стельчинський ті дні, що пробував у пана копитана, з ранку й до вечора попивав оковиту вкупі з своїм родичем, а за чаркою без кінця придумували удвох, як би помститись над паном Лінчицьким. Оковитої випили таки чимало за штири дні, але ні до чого доброго так-таки й не додумалися, й на п’ятий день пан Стельчинський вернувся в Скрипчинці обдутий, з очами, як у порося[ти], й з голосом, наче з горілчаної бочки. Пані Стельчинська хотіла було нарікать, але передумала й зоставила для іншого часу.

Хазяйство пішло своїм чередом; порядивши на панщину усіх, кого можна й не можна, й наб[ав]ивши днів, пан Якуб вспів зібрати увесь хліб; уродило добре, наче щоб втішити пана Стельчинського й винагородити за його втрати. Але хоч хліб і зібрали, ті зайві дні, що накинуто було на селян, не скинули з них; люди сердились й гомоніли, що, мабуть, пан, зрадівши доброму случаю, хоче накинуть зайвий день назавше. Пан Стельчинський взявся й собі за хазяйство, але враза сусідська все цвяшком сиділа в йому. Його втішало тільки, як ті козаки та шляхта обпивали пана Лінчицького, який там гармидер, як козаки розбивали його двір. Усе оце він переслухав по кілька разів, а оповідачі розмальовували за кожним разом оповідання все гарячішими кольорами, що виходило, мовби й нема й Митинців, а ще більше й самого Лінчицького. Однак се була гіркенька втіха.

Пан Стельчинський згадував й передумав усі ті хитромудрі способи, що нагадали удвох з родичем, – але ніщо не годилось. «Найкраще було б вчинить заїзд, повернуть своїх назад, та ще викотить чоловіків з двадцять митинських, та з Лінчицьким цього не зробиш, він такий, що за своє лико візьме не тільки ремінець, але й голову здере, спалить й двір, й усіх селян розпудить. От якби слободу було мені можна поставить, якби де-небудь в Подільському або Брацлавському воєводстві були грунти, звідти б, мабуть, ніякий Лінчицький би не видер, якби викотив й усі його Митинці, ото було б справді добре», – міркував пан Стельчинський.

Але чоловік тільки що задумає, не вспіє ще й задумать, а вже лукавий і спокусить, й підсуне, наче тут вродилось. Так й зробилося. Вертаючись якось ввечері з поля – се було скоро після Першої Пречистої, пан Стельчинський побачив коло ганку прив’язаного коня; гострим оком він здаля розгледів его й дивувався: то справді був добрий кінь вороний, тонконогий й худий, татарський; ні в кого з сусідів не було такого коня, й Стельчинський дурно силкувався, щоб догадатись, хто завітав до його. На ганку сидів шляхтич, добре осмалений сонцем, в лиці чудно мішалася й унадлива, лукава, й хвалька, бундючна натура.

– Ян Кшешковський, – найменував він себе. – Привіз вельможності Вашій поклон од вельможного пана Тжецицького й лист.

Пан Тжецицький був свояк пану Стельчинському; то був шляхтич старого роду, колись дуже багатого; турецькі війни зруйнували його подільські маєтності, а мир віддав їх туркам й зовсім. 1699-й рік повернув діло на другий бік, маєтності вернулися знову, хоча й безлюдні, на корінь спустошені. Вкупі з іншими Подільськими панами він ставив тепер слободи і закликав до себе людей в Каменецький повіт. За цим писав він і лист свій.

Після усяких красномовних підходів просив він помогти цьому шляхтичу, котрий їде закликать людей до його на слободи, й оборонити тих людей од якої напасти. Знаючи великую ласку п.Стельчинського до себе, пан Тжецицький, певне, сподівався помочі од його, а як малий знак вдячності своєї, просив прийняти коня, котрого йому з степів татарських привели.

Пан Стельчинський з великою охотою прочитав листа. Ласка ласкою, але йому зараз подумалося, що то можна добре допекти пану Лінчицькому, й ся думка наче салом його помазала по серцю.

– Дуже радий прислужитись коханому родичові, пам’ятую завше його ласку до мене й увагу. Сподіваюся, що таки допоможу йому, – сказав він шляхтичу.

– Буду дякувать пана й за себе, й за пана Тжецицького.

– А пан служить у пана?

– Ні, – гонористо одказав Кшешковський, – я сусіда й приятель пана Тжецицького, й як йому самому тепер нема часу, то просив мене у сьому ділі допомогти.

Пан Кшешковський не збрехав, кажучи, що він не був слугою пана Тжецицького, се був викотун, як їх тоді звали, себто фактор, що закликав й переманював селян від одного помішика до другого. В ті часи більша частина Київщини і Поділля були трохи не пусткою, скрізь ставились слободи, діждавши трохи спокійнішого часу після турецьких й козацьких війн, викотунам було багато роботи, й були такі, що жили з цього рукомесла весь вік по кількадесят літ.

Стельчинський покликав пана Кшешковського вечеряти, випивши за спільну свою працю, щоб до доброго кінця прийшла, вечеряли; Стельчинський розпитував про Поділля.

– Погано, зовсім погано, пуста земля, чисто. Я не взяв би, по правді, цілого повіту Подільського за добре село тутешнє. Треба людей закликать та манить, щоб не втікли: панщини не роблять зовсім, дають чиншу по кілька злотих, дещо хлібом, не набереться й по десять злотих. Та й то, хто його зна, чи добре, що пан Тжецицький данину положив, в других слободах дак і зовсім не дають нічого. А земля! Така земля, що якби хлопів було, так нічого й не треба. Пшениця – от, – показав пан Кшешковський рівно з головою, – але без панщини… Аж сумно.

– А довго ж слобода буде?

– Пан Тжецицький поставив на 15 рік.

– А тоді, – сказав Стельчинський й підморгнув лукаво.

– Еге ж, тоді так, – підморгнув й собі пан Кшешковський. – Не віки ж сьому хлопству панувати. Але довго ж, не кожному доведеться й діждати.

– Будьмо здорові, щоб дожити, – сказав Стельчинський, наливши знову.

– Й про мене, так се неправда й гріх. Хлоп на те й родився, й створився, щоб йому робити, а він сидить на слободі і жодного послушенства не знає. Пишній мужик, аніж пан.

– Ніхто ж не винен, як ті великі пани, сенатори й гетьмани, – одказав Стельчинський. – Якби не давали волі козакам, здержували хлопів, щоб не бунтували, та карали добре непослушних, то не було б цього нічого.

– Що більший пан, то в його розуму менше, а пихи більше, то я вже добре помітив, тим воно й усе так…

Розмова пішла до півночі; але Стельчинський встав дуже рано, оцей наглий випадок, такий случай, щоб віддати своєму ворогу запеклому, не давали йому спать. Він вийшов і, сидячи на ганку, смалив люльку, поглядаючи, як гнали череду, як запрягали волів на поле їхать, як дівчата бігали з пекарні до льоху й з льоху до пекарні. Він спинив гуменного й розпитував про що трапиться, мовчав й знов через якийсь час питався, гуменний дивувався, не знаючи, що сталося з паном, а той в думках своїх бачив пана Лінчицького, завзятого, свавільного, й як то він буде сердитись, яритися, й сам не буде знати на кого, кому оддячить.

Через кілька часу пан Стельчинський виправив Кшешковського в дорогу, той перемінив свій жупан на свиту, віз закурів по шляху – дощу не було давно – й через кілька годин опівдні Кшешковський добрався в село [Загайці], що держав в заставі пан Лінчицький. Се було чималеньке село, але дивилося якось сумно і неохайно – хати не вкриті добре, не обмазані. Я вже казав, що ходила чутка, буцім Лінчицький неправдою вимантачив його [від] хазяїна в заставу, трохи не силою взяв; пан Лінчицький казав інакше й скаржився на того хазяїна, що він узяв у його, Лінчицького, дуже багато грошей, багато чого видумавши й понаписувавши таких робіт, яких селяне ніколи не робили, хто його зна, скільки тут було правди, хоч і се була річ звичайна.

Тим часом Кшешковський виїхав насеред села й, побачивши, чи краще, вгадавши корчму, попростував туди. В низькій, темній, до того смердючій хаті сиділо вже кілька чоловіків; дещо з нового збіжжя поспродували на ярмарку й понесли грошики на схованку до свого сільського банка. Пан Кшешковський узяв і собі осьмуху горілки й пив, оглядаючись на людей.

– Ай погана горілка в цього жида, хоч цілий день пий, п’яний не будеш, – сказав він, стукнувши коновкою.

– Погана, бодай йому так смоли на тім світі підливали, як він води.

– Мабуть, багато заплатив панові за оренду, дак тепер і надолужує, на палець горілки, а на п’ять води.

– Того ніхто не подумає, скільки то треба вибрать, щоб панові заплатить, – політично одказав жидок.

– Як добрий пан, дак пильнує, щоб і горілку жид добру дав, і мірою доброю, – ск[азав] Кше[шковський].

– А наш вже не попильнує, аби дав жид гроші, – заговорили чоловіки.

– А ви ж звідкіля йдете? – спиталися вони.

– З Поділля їду, – одказав невважливо Кшешков[ський], – тут треба до пана.

– З Поділля, о?! От там, кажуть, добре, кажуть, земля вільна.

– А таки єсть, ори, скільки хочеш, а земля яка – цілина та й годі, бо, може, кількадесят рік її ніхто й ралом не зачепив, пшеницю посієш, дак – о, по плечі, родить щороку, і не чути того, щоб не вродило, – одказав Кше[шковський] й, кинувши гроші, вийшов з корчми. Люди – чоловіка з чотири, – пішли слідом. Кшешковський став під тином й почав знову.

– В ліс врубатися вільно, ніхто не забороняє, панщини й не чутно, й не знає ніхто, землі займають, скільки схочеш, – чи півволоки, чи волоку, чи дві.

– Так там і панів нема?

– Пани єсть, як же без панів – цього не можна, цього нігди нема, але що ж з того пана, як на його не треба ні панщини одбувати, там даси що-небудь на ралець, якого, може, злотого… Тільки прозивається, що пан.

Люди слухали заздро, притаївши дух; до них надходили ще й розпитувалися, зібралася чимала купа.

– От би туди, дядьку Юхим, – сказав один.

– А що ж, хіба хто держить? Я й сам же не подільський; йшов, дак не було й коняки, а тепер бачите – пару, а ще дома волів двоє та кінь, – розписував Кшешк[овський].

– Якби знати, куди йти, – сказав Юхим, – якби ви розказали або провели.

– А що, хіба тут погано?

– Бодай не казать, – Юхим плюнув. – Од неділі до неділі панщину цього року робимо, – додав він.

Кшешковський помовчав, мов задумавшись.

– Можна б і провести, й слободи добрі знаю – пан не зажерливий. Тільки як вже тікати, та ще з добром усяким та худобою, то вже краще, щоб багато зібралося, й іти охотніше, а то й переймуть, часто і обберуть, хіба мало лукавих людей. Поміркуйте собі.

– Та що тут міркувать, більш копи лиха не буде, вже, мабуть, такого пана нема нігде, як цей каплоухий.

– Мені треба в Олику, – сказав Кшешковський, – щоб не спізнитись на ніч. Бувайте по сій мові здорові.

– А як же про мандрівку?

– А буду вертаться, то знову тут буду. Як надумаєте, дак укупі й рушимо; завтра вернуся, мабуть; де вас шукати?

– А ось моя хата, – показав Юхим, – ота, що собака на призьбі.

– Добре, бувайте ж здоровенькі. Та не дуже кажіть жінкам поки що. – Кшешковський заторохотів своїм возом.

Люди не розходилися. Скинули по грошу й винесли кварту з корчми. Переказували те, що казав Кшешковський, усі краси Поділля ширилися й множилися, перед очима вставала уже якась чудова сторона, трохи не з молочними річками, з кисільними берегами, і навпаки – почали перебирати й журитися над своєю недолею:

– От нехай обмолотить, буде з підводами посилати…

– В мене, як поїхав до Львова, да віл один здох на дорозі, а другий ледве доліз.

– А я в Луцьку просидів з його сіллю дванадцять тижнів торік, не було кому свою ниву зорати.

– А вернешся – одробляй, що прогуляв.

– Цьому каплоухому давно час уже кілком голову пробити, – промовив понуро один не старий ще чоловік. – От як у Загайцях, вбили усім селом й винуватого нема, усіх же не повісиш.

Ніхто не обізвався на таку страшну думку, хоча й були злі дуже на пана Лінчицького й на його «каплоухого» підстаросту.

– А бодай йому, – одказав Юхим, – хіба що поможеться, вб’ємо цього каплоухого, то найде пан десять нових й каплоухих, і вирлооких, й усяких. Якби втікти, то допекли б йому далеко більше.

– То правда, Бог з ними, в його й дітки маленькі, – додав ласкаво якийсь дід, що держав, загорнувши в полу свитки, маленькую дитинку білоголову.

– Мабуть, тобі своєї худоби не шкода, що забрав він у тебе ж торік заміс[т]ь своєї, – одказав понурий.

– Узяв, да не покористовався, з’їли вовки єднаково, – промовив дід, сякаючи носа дитині.

– Та кинь ти їх, – сказав Юхим, – як би то піти звідси, от про що треба поміркувати.

– Велика цяця наше село, щоб про його міркувати, підем, та й годі. Нехай той дядько тільки вернеться та скаже, кудою тікати, – обізвався хтось.

– Тікати, а як же його з збіжжям бути? – допитувався другий уперто.

– А треба буде спитатись. Приходьте ж до мене ввечері завтра, панове громадо, та жінкам не дуже розказуйте, – говорив Юхим.

Громада розійшлася. Думка про мандрівку панувала над всіма; справді було з чого думати про мандрівку; повинноватство було дуже тяжке.

Звичайно, тоді в заставлених «имениях» жилось найгірше, бо той, хто володів селом на час, силкувався витягти з його якомога більше, нищив людей, бо байдуже йому було, що буде після його, чи зможуть селяне ще одбувати панщину, чи будуть вони жити, чи розтечуться. Ніщо не здержувало такого хазяїна, ні власна користь, як пана властивого, але саме тільки сумління; під пару собі він знайшов й управителя для Загайців, підстаросту, як його звали. Загаєцькі селяне одбували замість 2 або 3 днів, як [було] при пану, 5, 6 днів на тиждень, грошових платів – чиншу й подорожчизни часом злотих по 15–по 20, й усякі інші повинності: ходить на панські толоки, стерегти панський двір, садить капусту, товкти просо, білить полотно й усе таке.

З підводами мали ходить до Львова й до Буга й часто од далекої дороги худоба слабла і здихала, а з панським добром мусили бавитись по ярмарках по кілька тижнів, один налічив 35 тижнів, що пробув якось у місті за панським ділом, й за оцей потрачений [час] не тільки не було якої-небудь заплати, а навіть його й за панщину не лічили й за того, хто з підводою ходив, мусив хтось інший з домашніх його панщину одбувати. Таким побитом селянин ледве-ледве знаходив часу, щоб як-небудь, то святами, то вночі, упоратись з своєю нивкою. Звичайно, стали вбогі, й через те-таки, як якась копійка попадала, що траплялось, – зараз заносили в шинок. Поділля здавалось тепер якимсь раєм, де спочинуть натруджені руки, де оддихають засмучені груди.

Ввечері другого дня, вже пізненько, пан Кшешковський приїхав до Юхимової хати. Тим часом пан Кшешковський дав знати пану Стельчинському. Людей вже зібралося доволі, з половину хазяїнів: чутка обійшла швидко, чоловіки поприїздили з поля, засмаглі й притомлені, й пильно чекали вістовця своєї волі. Всі зібралися позаду, коло обори.

– Що ж, панове громадо, як думаєте про мандрівку?

– Помандруємо, – загомоніли люди, хтось голосно обізвався: – Але як воно буде?!

– Та я про се вже поклопотався; поєднав вже тут недалеко пана, де можна й пристати, поки перестануть шукати, а потім і рушимо собі поволі, як ваший пан втихомириться.

– От добре, за це вже спасибі.

– Воно так, але треба б з вас і за клопіт якусь заплату.

– Чому з добрим чоловіком не випить, – обізвався Юхим, але Кшешковський перебив йому:

– Ви б мені краще грішми склалися. Така річ здивувала громаду.

– За що? – загомоніли одні. – А скільки б то? – запитали, хто щедріший.

Пан Кшешковський схотів по п’ять злотих з чоловіка, на се не здалися, нарешті згодилися на трьох. Пан Кшешковський хотів їх зараз, це вже всім допекло, з Кшешковського стали сміятись, але він держався свого, розказував про свій клопіт і що він дарунок тому панові давав, й багато ще чого.

– Я таки бував у бувальцях; тепер обіцяєтесь, а доведу, тоді присягнетесь, що й не обіцялись, – розповідав Кшешковський.

Постановили дать половину зараз. Почали складать гроші. Усім оцим Кшешковський убив разом аж двох зайців: раз що добув грошей, а до того й люди стали певніші й ще більше діймали йому віри. «Узяв гроші, то вже зробить», – так метикують і досі, і не самі тільки загаєцькі селяне.

– Тільки нам зараз не можна йти, – казав Юхим, – треба хліб змолотити, мало хто молотив.

– Молотіть поки що, та скоріше, хоч уночі чи що. Нехай щоб у сю неділю рушити.

– Ні, не можна, не можна, – сказали люди, нехай вже у вівторок.

– То нехай, тільки щоб вже були готові. Так перед північчю прийду, із возами, в кого не стане своїх, щоб забрати. Та глядіть, знов кажу, не дуже жінкам розказуйте, щоб не опинились в панському льосі, поки ще до мандрівки.

– Отак навчай, якби жінок слухали, то менше пробували [б] в панських льохах, – сердито одказала Юхимова жінка. Щоб одіслати її, Юхим порадив піти до слабої дячихи, але вона потиху вернулася.

– І ти вже в розумні пошився, од жінки таїтися почав, з учорашнього чи з сьогоднішнього дня розумний став, – почала вона докоряти чоловіку. Але той слухав її премудро, не одказавши нічого, так поглядаючи, наче то і зовсім не до нього стосувалося.

Загайці пройшли якимсь незвичайним, чудним духом, усі якось насторожились перед наступаючим переломом, в вольні часи клопотались коло своїх хазяйств, ніччю серед тиші чутно було то там, то там гулкі стукання ціпів. Юхима ця сторожкість якось і мучила, й радувала: ось, мовляв, яку я в собі ношу велику, потайну річ, і хотілося кому-небудь розказати, здивувати. Ввечері якось він зайшов і в шинок, узяв осьмуху.

– Що, жиду, наливай повніше, я в тебе, може, востатнє п’ю.

– Чому востатнє, пий на здоров’я, хіба зарікаєшся пити?

– Зарікаюсь у тебе пити, – одказав Юхим і підморгнув так лукаво жидові. Але той не догадався. Не догадувався й підстароста; селяне постерігали добре, щоб як-небудь не виявити своїх думок, доглядали навіть один за другим. Жид тільки носом чув, що щось на селі робиться незвичайне, й, не можучи зрозуміти, крутив головою.

Не всі однаково раділи тією мандрівкою; старіші, заможніші не з великою охотою збиралися кидать насиджене місце, йти Біг зна куди, але зоставатись на селі було б ще гірше, пан, певне, ще гірше став би обтяжати тих, хто зостався, щоб надолужити за втікачів, та й слово «воля» мало все-таки вплив великий і на сиві голови сільських «багатирів», до того ще в такого лихого пана. Ця хвиля могутня забирала усіх. Збиралися бігти дворові рукомесні люди, челядь. Хотіли були селяне й батюшку з собою закликати, але він на той час кудись поїхав з села. Час ішов, і що наближався той вівторок, та дорога, то нове почуття вставало й мішалося до тієї вдачі, того запалу, що поривали усіх – ні-ні, та й защемить серце, що кидати маєш чи так, чи сяк, а все свою родину, що то буде там в новій стороні?

Гуменний став був раяти атаману сільському, щоб спиняв людей або панові сказав, але атаман палко напався на його:

– Бодай би я попереду тричі здох, аніж мав сьому пану переказувати на людей, наче який Юда… Та й тобі не раджу, борони Боже, нічого ти сим не зробиш, тільки гріх великий приймеш на душу, бо пан їх не вдержить, а вони, як дізнаються, то ще й вб’ють тебе, як собаку.

Прийшов і вівторок; довгим, довгим здавався той час, поки темрява густіш, густіш огортала землю й зорі висипалися на небі. Опівночі валкою в’їхали в село вози скрипчинські за загайськими пожитками. Скоріше накладали усе, що тільки можна було забрати, кожний дріб’язок здавався тепер милим і корисним. Через годину довгою низкою потяглися Загайці – тридцять шість хазяїнів з усім добром мандрували. Хтось порадив зайняти панську череду, що паслася недалеко на леваді, на се не згодилися:

– Бог з ним, нам чужого не треба.

– Якби ще мій віл був живий, – обізвався знаний вже дід, – то ще б взяв, але ж його нема…

Челядь не була така правдива і, рушаючи з панського двору, позабирала, що могла, з комор, – правда, що небагато й знайшлося. Перехрестилися коло церкви, потяглися далі… Коло коловорота передній віз став – похилі хрести кладовища ледве мріли серед темряви. Якийсь смуток невиразний, непевний обняв душі, не з одного ока закапала сльоза.

– Ну, хлопці, торкайте, – обізвався пан Кшешковський, що порядкував у валці.

Рушили. На кінці загаєцьких грунтів стрів валку пан Стельчинський на новому коні – він заробив його тепера, йому солодко було тішитися своєю помстою пану Лінчицькому.

Тихо котилися вози м’якою дорогою, діти бігали завертали овець, що одбивалися вбік й одставали; густа курява окривала усю валку. Півні, сідаючи на вози, гучно заспівали втретє – до Скрипчинців ще було далеченько. Уже світало; чорні поля без краю розлягалися на обидва боки; світ, новий день прогнав з душ загаєцьких той смуток.

Приваби і краси нового краю вставали перед ними; в мріях він здавався їм ще кращим, як розказував Кшешковський, здавався тим краєм вільним, з вільною громадою, вільною землею, без панщини і без пана. Це вже були не просто збіглі, викочені од пана до пана селяне, се люди визволялися з тяжкого ярма «лядсько-єгипетського» й прямували в давно жадану країну волі й правди… Зоря вставала над скрипчинськими горбами, й та зоря здавалася мандрівцям мовби зорею нового життя.


Примітки

1699-й рік повернув діло на другий бік, маєтності вернулися знову, хоча й безлюдні, на корінь спустошені – у жовтні 1698 – січні 1699 рр. відбувся Карловицький міжнародний конгрес, на якому були укладені мирні договори між державами «Священної ліги» (Австрія, Венеція, Річ Посполита, Росія) та Османською імперією (Туреччина), яка зазнала воєнної поразки. Зокрема, Туреччина офіційно повернула Поділля Речі Посполитій.

Олика – тепер селище міського типу у Волинській області, розташоване на перетині доріг з Рівного, Дубна та Луцька. Вперше згадується в Іпатіївському літописі у 1149 р.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 454 – 462.