4. Селяни думають про втечу

Михайло Грушевський

Тим часом як пан Стельчинський колотився, їздив, сердився, на оселі Романчуків час ішов сумно й потиху. Троє прогнали звідти не тільки всякі веселощі, але й всяку метушню, всякий дужий гук, дужий рух.

Дмитро хорів недовго; він лежав мовчки, заплющивши очі – чи од великої втоми, чи, може, вдавшися в передсмертні думи. Задумане, поважне чоло і стиснуті тісно губи давали знати мовби про се остатнє. Він не любив думать, живучи, не любив розкидати та крутити мізками, жив, як жилось, й ніщо [не] вибивало його з протертої цілими родами стежки, а тепер життя задало йому востатнє загадку; його смерть таки справді була загадкою доброю – за що вмирав він?

На третій день він сповідався й причащався. Сім’я уся зібралася, встав і Якуб, котрого врази потроху починали вже гоїтися. Дмитро оглянув й трохи усміхнувся, промовив:

– От і весілля.

Це були остатні слова; поблагословивши дітей, він вмер ввечері, не виявивши своїх думок, як тільки були вони. Раннім рано однесли його на кладовище, бо то будень був, й поховали швиденько.

Та загадка, що поніс батько з собою в могилу, турбувала й Грицька. Уся оця проява вразила його дуже, страшний жаль брав його за батьком, помсти бажав він. Йому бажалося попереду піти запалити митинський двір й попекти там пана Лінчицького з його челяддю, з його помічниками, або яким-небудь іншим побитом помститись, замучити насмерть, щоб покаялись, щоб прокляли й час той, коли здумали йти на Скрипчинці…

Але чи для того йшли вони в Скрипчинці; що їм до його батька, до Якуба, думав він; вони приходили викотить селян, не силою, але їх же волею, згодившись. І ці козаки – їм треба було тільки добути борошна від пана. Романчуки з паном поїхали доганять, одбивать. Ну що ж піти запалить – вони й не будуть знать за що, подумають на пана Стельчинського, пан Стельчинський справді радий, мабуть, буде…

Справді, що таке Романчукам уся оця проява; пани почубились – і нехай, було б і не мішатись, і ніхто б не зачепив. Не мішатись, та ба – пан сказав і мусиш їхать, мусили одбивати своїх же братів селян, що хотіли втікти з цього панського ярма, й за то порізано Якуба, вбито батька, ще й дід хорує й, мабуть, вмре. От воно де сила – в сьому панському ярмі, от хто вбив батька – пан Стельчинський. І що ж його – йти помститись над Стельчинським – ні, не гаразд, іти требовати заплати за вірну службу, продати рідну кров, батьківське життя за день панщини, за прибавку четвертини – бодай не діждались…

Знову вийде такий случай, і знову як не Якубу, дак Грицьку, дак сьомому, десятому йти під шаблю за панське добро, котре своєю ж таки кривавою працею панові придбали. Лиха доля? Робити увесь вік й вмерти, як собаці, за цього немилосердного хазяїна. О[т] якби вирватись і собі, й роду всьому, й усьому селянству й кудись втікти од панщини, од подданства, од панів, щоб самому собі буть паном, для себе робить, за себе боліти, за себе битися…

Такі думки одна за другою проходили в Грицьковій голові й далеко заводили його од правдивих обставин. Коса ходила усе тихіше та тихіше й спинялась нарешті в руках, й він стояв задуманий, то вдавшися в смутні думки про свій побут, то в радісні, привабливі мрії про вольную волю, поки гук або рух який-небудь не розбудить його й Грицько, схаменувшись, почне скоріше махати, соромлячись, що так задумався.

Він з дядьком і з Мартою поспішали тепер якомога, щоб впоратись із недокошеним просом і гречкою, і хазяйство як-небудь поправити, що дуже похилилось: двох, а то й трьох, – бо й дід помагав потроху, – не стало (жінка клопоталася в хаті більше), троє коней пропало, а похорони тягли ще до того й гроші.

Старий Романчук сказав, щоб не ставили обіда по Дмитру, а поставили заразом по йому.

– Е, що ви, діду, – хотіла розважити його [Явдоха], – ви швидко одужаєте й ще житимете довго.

– Ні, я вмру, чую, що вмру швидко, – одказав дід. – Там в коморі стоїть вощина в полубочку, то то буде на свічку, я хотів подати на храм, та вже не діжду.

Воно справді до того йшлося; попереду дід ще ходив потроху, а далі не вставав уже з лавки, а тільки то сидів, то лежав; худе лице його загострилося й зблідло, «землею припало» вже. Нагле лихо перебило, зруйнувало ту згоду, що була між силами, між органами, й старе тіло не могло вже впорядкувати знову, знову поправити, машина крутилась абияк, як попало, й мала розпастися. Старий Романчук вмер через штири дні після сина.

В неділю поховали гарненько старого. На обід закликали батюшку й родичів, кілька дідів, котрі старіші, – таких, як небіжчик, було небагато; був і дядько Охрім. Під впливом смерті і похорон попереду усе мовчали, [потім заговорили], але про що-небудь побожне й поважне: хто з чого вмер, і що на тім світі буде; але усе те, що трапилось з Романчуками, так стосувалося близько до усіх, що незабаром переїхали на сільські «злоби» й забалакали усі з запалом, ще більш, як батюшка, посидівши трохи, [як] звичайно, пішов додому.

– Крабчинський, кажуть, вмер, одвезли його.

– І Хандоля вмер… Що Крабчинському – в його й земля, й худоба, а в Хандолі діти, як та каша, а жінка не здужає робити.

– Що правда, то правда, мабуть, має забрати дітей та йти кудись старців водити, бо й худоби не має, остатню конячку взяли.

– Скільки худоби понівечили, страх, вже б краще позабирали її, здається, усе єднаково поздихала.

– Мабуть, нам за се збавить панщини, або худобу дасть: адже не своєю охотою ішли, але він сказав.

– Попали, діду, пальцем, – одрізав Охрім. – Де ви таких панів познаходили, я й родився, й хрестився…

Щось загрюкало в ворота:

– Про вовка помовка, а ось і пана Якуба принесло, мабуть, не за добрим чимсь.

Дядько… [у автографі крапки, ім’я не вписане] пішов з хати й вернувся понурий.

– А що там?

– Загадав пан на сім тижні п’ять днів роботи, – сказав він з нехіттю, одвернувшися набік, – що пропустили, дак і те надолужить.

– От, я ж казав, – аж підскочив Охрім, – от яка вона, панська дяка.

– Це він надолужує, що в його стільки підданих викотили.

– Да бодай його надолужували, хіба я в його викочував, чи що? – розсердився й дядько… [у автографі крапки, ім’я не вписане].

Діди сиділи мовчки, новий приказ справді стався дуже несподівано.

– Оттаку маємо заплату за кров свою, – кричав дядько Охрім, до того ще під чаркою бувши. – Бодай не діждав. Я казав, що втічу на слободи, й втічу, й дурний той, хто буде сидіти та сподіватися панської ласки.

– Та щоб вбили, як Дмитра або Хандолю.

– А ти, Охріме, не дуже кричи, – образився один дід, – а то якраз попадеш замість слобід в панський льох.

– Та що з того, втічу все однаково, адже ж не будуть мене цілий вік держати.

– Е, з тобою балакати! Куди ж ти побіжиш, адже ж скрізь пани, скрізь земля панська.

– Брехня, як то можна, щоб уся земля була панська. Вже я ж таки цілий вік бігатиму, а таки…

– Й попадеш на шибеницю; бачив, може, у Клевані такого бігуна катували?

– Що ти на мене каркаєш? – розсердився Охрім. – Тю, не хочу з тобою й балакати. – Він знайшов свою шапку й пішов сердито. Грицько вийшов трохи згодом і пішов навздогін. Він дігнав дядька недалеко оселі. Охрім щось мурмотів сам з собою, Грицько пішов коло його.

– А куди б ви, дядьку, пішли звідси? – спитав трохи згодом.

– Куди? Вже тебе не спитаю, – одказав він сердито під впливом ще тієї розмови.

– Знаю, що не спитаєте, дак я вас питаюсь, щоб навчили.

– Питаєш, дак скажу, – втихомирився дядько Охрім. – Я, небоже, вже два рази на свому віку тікав. Перший раз ще хлопцем бувши, з батьком мандрували; що тоді набралися страху, цілий день в яру сиділи, пережидаючи погоні, й чули ми тую погоню оддалеки, що померзли, боялись – біда. Пан був дуже лютий. Прийшли в Турійськ, там я й оженився. А оце я сам вже тікав, бо погано… дак то без упину всякого, поїхав наче на ярмарок до містечка та й втік зовсім на другий бік.

– А тепер куди підете?

– Тепера… Та хіба світ малий, піду собі світ за очі, кажуть, під Кременцем десь слободи.

– Якби знати, а то знову попадеш до панів, як і ви оце.

– Дак що ж, знову втічу.

– Що ж так, увесь вік блукати, – промовив Грицько, задумавшись, – нігди й осістись.

– То й осідайся, коли дуже розумний, – розсердився знову Охрім. Грицько одстав од його. Ця розмова навела на його смуток. «Куди його й дітись, й що робити. Тут погано, й бігти нема куди. От як дядько Охрім – де був, усе однаково, скрізь пани, скрізь панщина, нема де бідному чоловікові й прихилитися. Чи кинуть це хліборобство та йти козакувати – Бог з ним, з таким козацтвом, за баришом ходить та свого ж брата [бити] з-за панської суперечки. Якби визнати, де такі краї, щоб не було панів, чи, може, й нема таких? Усю землю осягли, поділили». – Такі думки ходили в голові; ті думки, що через півтораста рік такий же селянин оправив в вірші:

, голодні ворони!

По якому правдивому, святому закону

Із землею, всім даною, і сердешним людом

Торгуєте?!

Грицько був уже на селі, він озирнувся й побачив хату Хандолі, того, що порубали вкупі з Романчуками й вмер сегодня. Грицько пішов до його двору, хата стояла одчиняна, він увійшов; на столі лежав Хандоля, уже споряджений, жінка кудись пішла, в хаті не було нікого; Грицько подивився на покійного й вийшов; на подвір’ю кричали, граючись, діти Хандолі, їх було четверо; старшому був тільки сьомий рік; мати заказала їм ходити в хату й їм без упину можна було тішитися. Ці дітські веселощі ще більше надавали суму.

– Грицьку, – кликнув його дівочий голос, – то була Варка, її батько й Хандоля були сусідами.

Грицько надійшов й оддав на добривечір – вже сонце сідало, позолотивши червоним полум’ям верхи скрипчинських верб, й співи доносило з різних кутків.

– Поховали діда? – спитала вона.

– Поховали.

– А Якуб?

– Здоровий, тільки робити ще не може, бо рука болить, порубана.

– А ти змарнів чисто, – промовила Варка, – самі кістки. Грицько мовчки махнув рукою. Варка щось хотіла сказать, але спиняла себе.

– Що тебе, Грицьку, й не видко, й не вийдеш ніколи сюди на село, – сказала вона потиху.

– Не до того мені було, сама знаєш, де вже мені гуляти.

– Я за се не кажу, але ти й до цього став такий смутний та понурий, не такий ти був попереду.

– Попереду, – промовив Грицько, хитнувши головою. Се «попереду» здавалось йому таким давнім, давнім, навіть чужим. Йому тепера чудним здавалося, як то люди можуть кохатися, радіти своїм життям.

– Авжеж, чи не присягався ти мені, – заговорила з запалом дівчина, але стихла одразу. – Хандолиха, – промовила вона й вмить сховалася за високим кущем калини, що ріс в батьківськім садку.

Хандолиха привезла труну вкупі з тим теслею, що робив. Грицько поміг унести її в хату.

– Завтра вранці будемо ховати, – сказала Хандолиха. – Нехай би я краще вмерла, як він мав вмирати. Помер сам, а мене з дітками покинув, куди я з ними обернуся, до кого притулюся, – почала причитувать вона, схилившись на стіл і плачучи.

Грицько пішов тихо з двору; він оглянувся, йдучи, на сусідню хату, думаючи, чи не чекає його там Варка, але її не було десь.

– І добре, – подумав Грицько і, задуманий, пішов додому.

Гості вже розійшлися, дядько… [у автографі крапки, ім’я не вписане] стояв в дверях трохи п’яненький, допивши горілку. Грицько сів на призьбі.

– Що, Грицьку, помандруємо, га? Де наше не пропадало.

– Про мене, хоч зараз, – одказав Грицько спокійно.

– Ні, Біг з ними, вже три коні пропали, що зосталось, заберемо та й гайда. Чотири дні вдвох на тиждень, вигадав же, капосна голова, се пан Якуб порядкує, бодай йому. Ба ні, не діжде.

– Але поки що треба робить.

– А треба, – сказав… [у автографі крапки, ім’я не вписане] трохи спинившися, – треба до якогось часу…

Пройшов понеділок, вівторок… все панщинні дні. Якуб вже одужав зовсім, ходив на село вечорами, через порубану руку він не здужав чого доброго робити і мав доволі часу тішитись своїм щастям. Горе недовго засмучувало байдужого хлопця. Смерть батька й діда пронеслася, як сон, й забулась.

– Тобі, Якубе, й другу руку перебить, дак, мабуть, дав би.

– А дав, – одказав той, усміхнувшись. Він був схожий з птицею, що втікла від шуліки й жваво підскакує на гілці, поправляючи пір’я, й перекликається байдуже з другими пташками гострим, дужим од здоров’я й сили покриком.

– А Хандолина гречка стоїть й досі, нема кому скосить, – сказала… [у автографі крапки, ім’я не вписане] жінка якось ввечері.

Грицько пригадав смутні обставини Хандолевої оселі й пожалкував за ним. Другого дня панщини не було в его, й він, впоравшися на своїм лану, потім пішов косити Хандолину гречку. Дядько потім дивився, що небіж вернувся так пізно, а зробив, як порівняти, то й небагато. Грицько не сказав своїм про се нікому.

В неділю він пішов до Хандолихи, щоб спитати, чи не помогти перевезти, але її не було вдома. Він пішов долі до річки і зустрів її, але ледве впізнав: Хандолиха йшла якось чудно випростована, перебираючи руками й колихаючись; мала дитина держалась за спідницю. Грицько швидко вгадав: вона напилась. Жаль його взяв ще гірший, як тоді за Хандолею, він повернув і пішов, але потім передумав і вернувся. Хандолиха йшла не додому, а кудись геть-то інше.

– Ходім, тітко, додому, – <завернув> Грицько й пішов з нею. Хандолиха якось послухалась й пішла; Грицько прислухався до того, що вона мурмотіла, то все було є дно:

– Ну що ж, вони його вбили, а я що ж.

Він завів її в хату; діти, побачивши, прибігли й, дивуючись, поглядали на мати.

– А я знаю, мати впилися, – закричав нарешті старший хлопець. Хандолиха не вважала на се, бо була дуже п’яна, – не звикла. Грицько сказав хлопцеві не розказувати нікому про мати й пішов собі.

– Не буде з цього пива дива, – подумав Грицько про свою поміч.

Романчуки до Пречистої впорались-таки з хлібом: скосили й перевезли, налагодилися орать.

– А що, дядьку, як маємо мандрувать, то не треба озимого й сіять, – сказав Грицько дядьку… [у автографі крапки, ім’я не вписане] промовчав, за него обізвалася тітка, котра не так почула, як догадалась.

– Куди там мандрувать, багато чого базікали, напившися, та, хвалить Бога, проспалися. Ще що видумаєте. Сидіть, поки ще не все погубили.

Дядько мовчав й не дивився на Грицька. Той змовчав і собі. Тим і скінчилися дядькові заміри. Грицько й сам небагато сподівався з них, але все ж таки образився й сим. «Усе знов, як перше, – подумав він, – перейшло, та й годі, й нічого з цього не буде. Знову коритися пану Стельчинському і пану Якубу». Він згадав п’яну Хандолиху. «Чи не краще й справді одцуратися цієї праці, – подумав він, – кому з неї вигода – самому пану; краще пропить й худобу, й усе, щоб йому не користуватись!..» Але шинок лякав его, в Романчуків в заводі не було п’яниць.

Примітки

Турійськ – тепер селище міського типу на Волинському Поліссі над р. Турією, центр Турійського району Волинської області. Містечко вважається найдавнішою заселеною територією на Волині. Перша писемна згадка про нього в «Повісті минулих літ» належить до 1097 р.

… І землею, всім даною, і сердешним людом / Торгуєте?! – рядки з поезії Т.Шевченка «Холодний Яр» (1845).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 448 – 454.