Ранні фрагменти

Михайло Грушевський

Мрія

1888. 7 серпня

Спромігся я був собі на шматок землі; (докучили всі обставини сучасної міської цивілізації) докучило мені місто й бажалося (знову) якось до села приткнутись. Тим часом один батюшка мій знаємий написав мені, що такий і такий граф (чи князь) спродує свої маєтності; за часи давно минулого литовського уряду ці маетности дано було з (тим) вільним людом, що седів на йому, на пожиток «радному пану», за часи польського панування ці маетности стали власними якого прихожого ляха, поки за часи 1831 року не перейшли вони до рук оцего графа, що продавав їх. Купувать зберались невеликими шматками дехто з панів і панків, а найбільше селяни, позичивши в сільського банку, (а враз із тими). Таким робом земля, довго походивши по чужих руках, знову верталася навпаки, в селянські руки. Історичне коло повернулось.

Прийшло літо Боже, й я поїхав до того батюшки. (Ввечері одного дня) Надвечір ми з їм поїхали бричкою подивитись на той шматок, що я думав б то купити. Скоро за коловоротом ми зустріли чоловіка нестарого з постриженою бородою; (в брилі) свитина була накинута на плечі поверх сорочки, на голові – старий бриль, (сам босий), він якось швидко, мов не по-селянську, чимчикував в село, підпираючись палічкою.

– Добривечір, – сказав він, зустрівши.

Батюшка одказав теж, ізнявши поважно бриля, й ми поїхали далі.

– (Що) Хто се? – спитав я.

– Поміщикує.

– З дрібної шляхти чи що?

– Ні, урядником був попереду, університант (– Волошкевич. Народовствує до якогось часу; на горе, я знав кількось таких народовців на час). Я не казав вам зумисне про його, хтів, щоб ви сами его побачили; я застав його тут, він поміщикує тут вже, мабуть, років вісім – маленький клаптик у його, десятин (мабуть) з сорок. І жінка його також походжає в сорочці й спідниці.

Я спитався, як звати, – Волошкевич Степан, судовий.

– (Чи ба! Та я згадав його;) Та я його знаю! – скрикнув я; справді, ми вчилися укупі і навіть були товаришами; але цего я не ждав від його ніколи; був з його добрий, щирий хлопець; ми знали, що він багато чита й добрий народовець, але ніяких надій на йому не покладали; Америки він не (одкривав находив) вишукував, (про мету сучасного соціализма не метикував), нових шляхів прокладати не брався; ми вже бачили його яким-небудь (поважним) судебним слідувателем, товаришем прокурора in spe, трохи товстим, трохи лисим, завжди ясним і добрим сем’янином. Сего я зовсім не ждав і так і сказав батюшці.

(– Ні, він тяжко розумний чоловік, дуже)

– Хто його зна; він і тепер здається таким, як ви кажете, – додав батюшка, послухавши, – а чоловік дуже добрий, і розумний, добре освічений.

Чи так, чи сяк, цікаво було подивитись на сего Волошкевича, й я попросив, щоб батюшка підвіз, вертаючись, до його оселі.

Уже смеркалось, і череда вернулась; брама Волошкевича стояла розчиня-на. На подвір’ї стояла старенька хатка з призьбою, вкрита новою соломою; старий ганок кругом завішаний в’язками різної рослини та сушини. В садку на ряднах сохла квасоля, горох і ще дещо – чисто хата старосвітського батюшки. Собаки викликали мені якусь жінку з закачаними рукавами і мукою на руках.

– Пан зараз прийдуть, йдіть почекайте, вони на обору пішли. Вона провела мене в кімнату невеличку; стіни вибіляні, в кутку ікони, Різдво мальоване на стіні; низенька шахва, канапка, ясенові стільці, і звичайний сільський дух, трохи тхлий, вогкий, наче в клуні.

Волошкевич не йшов; я почав придивлятись до книжок; се була частина бібліотеки – історичні, етнографічні, здебільшого про Вкраїну – Костомаров, Куліш, збірка Чубинського, «Правда», «Основа», «Київська старовина». Нарешті рипнули двері й у хату увійшов Волошкевич.

Я не впізнав би його ніколи; він скинув свиту й бриля і був в сорочці й штанях; волосся спадало на мокре од поту чоло; на щоках обстрижена, колюча борода; вид худорлявий, почорнілий, очі ясно й добре світилися, як тоді ще. Він, знать, не думав побачити нікого й, дивуючись, глянув на мене. Я найменував себе.

– А, дуже радий! – сказав він просто, – посидіть же, будьте ласкаві, поки я переберусь.

– Нічого, не турбуйтесь, будьте ласкаві, – затримав я його, й він зостався. Ми посідали, й я розказав, по що приїхав; розмова наша йшла спокволу; згадали декого з товаришів. Щоб розговорити й прихилити Волошкевича, я переїхав на вкраїнське письменство. Він подивлявся на мене, випитуючи, щоб довідатись, чи не з тих я вкраїнців, що з «Киевлянина» довідуються про українське письменство. Я дав знати, що не такий, й ми потроху розбалакались.

– Степан Іванович, – гукнув хтось ззаду мене в одчиняні двері. Волошкевич вийшов.

– Я не прийду, – почув я. – Принеси вечерять сюди й сама виходь, се товариш. Наспартоль чого-небудь!

Не хтілося мені (бути проханим гостем), щоб для мене прибирались, але я нічого не сказав, щоб Волошкевич сам розходився.

Ми перейшли в другий покій, теж вибіляний; в двох кутках перед віконами світили лямпадки; над столом висіла гарна картина – Христос на Тайній вечері, над другим столом – Шевченко, якісь козаки, ще стояло піаніно, тут лежало й шитво на столах, і дітські книжки, й писання якесь.

Принесли вечерю хлопчик й Волошкевичка; се була та сама жінка, що зустріла мене, молода ще і теж, як і чоловік, худорлява, поважна.

– А я вас трохи знаю, ваш портрет єсть у чоловіка, – сказала вона російською мовою, як і Волошкевич.

Поседіли, побалакали. Я згадав, що хазяєвам треба рано вставать, й попрощався.

– Приходьте, поки не їдете, ввечері ми дома завше, – прохали хазяєва.

Батюшка й матушка чекали ще мене вечерять, як я вернувся…

Варіант закінчення (спр. 57, арк. 62)

Ми стояли, балакаючи, вже перед оселею батюшки, дратуючи його собак.

– Ну, скільки не балакати, а треба колись і кінець дати, – сказав Волошкевич. – Бувайте здоровенькі, й да[й Боже] побачитись скоріще.

Ми попрощались і розійшлися. Р[оку] Б[ожого] 1891 І/15

Варіант закінчення (спр. 57, арк. 61 зв.)

– Ну, прощавайте! Помагай, Боже, до доброго кінця, протоптати добру стежку й іншим народовцям, – сказав я нарешті.

– Хіба це новина, чи не так жили, може, рік п’ятдесят старосвітські батюшки і дрібне панство? Згадайте хоча б Шевченкове оповідання про того-таки пасічника, що читав на пасіці Горація й Гомера по первотвору. Стежка лежить готова споконвіку, було б охоти та снаги, та терплячки йти нею, – одказав Волошкевич.

Другого дня вранці я їхав бричкою вже з села; сонце тільки стало виходити над землю, повівало холодком і вогкою росою, бричка виїхала за коловорот і почала куріти меж полями. Дужий голос гукнув на мене і я оглянувся – Волошкевич оддалі стояв на стогу і махав брилем. В білій своїй сорочці, з вилами в руці на високому стіжку, позолочений сяєвом раннього сонця, він здавався мовби монументом народовської праці…

Землі купить й сусідом його стати мені так і не прийшлося.

Примітки

Фрагмент початку чорнового автографа першого варіанта оповідання «Пан» під назвою «Пани», датований автором 7 серпня 1888 р. Вперше опублікований у коментарях: Грушевський М. Із літературної спадщини… – С. 404–405.

Друкуємо за автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 261, арк. 45–46 зв.

Загальна схема відомих на сьогодні джерел тексту цього твору представлена в коментарі до основного тексту. Закреслені автором варіанти подаємо в дужках.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 532 – 535.