Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

1

Михайло Грушевський

Спромігся я був собі на шматок землі: докучило мені місто й бажалося якось до села примоститись. Тим часом один батюшка, знайомий мій, написав мені, що такий і такий граф спродує свої маєтності: за часи давно минулі сі землі мужицькі дісталися одному радному пану з їх вільним людом; від нього перейшли до захожого ляха, а часів недавно минулих попалися вони вже способом не «добровільним» тому «истинно русскому человеку», що й спродував їх отсе. Купувати збирались невеликими шматками дехто з сусідньої інтелігенції, а найбільше селяни з запомогою селянського банку. Таким чином, походивши яких чотири віки по чужих руках, верталася-таки земля до своїх давніх господарів, в селянські руки, хоч не цілком, історичне колесо закінчувало свій оборот.

Прийшло літо, й я поїхав до того батюшки. Надвечір поїхали ми з ним бричкою подивитись на той шматок, що я думав був купити. Скоро за коловоротом стріли чоловіка нестарого з підстриженою бородою; свитина була напнена на плечі, на голові – старий бриль; якось швидко, не по-селянському чимчикував він в село, підпираючись паличкою.

– Добривечір, – сказав він до батюшки.

Батюшка відповів тим же, піднявши з поважанням бриля, й ми поїхали далі.

– Хто се? – спитав я.

– Поміщикує тут в нас.

– З дрібної шляхти чи що?

– Ні, урядником був попереду, університант. Я не казав вам нічого за нього – хотів, щоб ви самі його попереду побачили. Я застав його тут: сидить в сім селі, мабуть, років з вісім. Невеликий ґрунт у його, десятин, мабуть, з сорок. І жінка його також коло господарства, походжає в сорочці й спідниці.

Я спитався, як його звати.

– Волошкевич Степан Іванович, судовик.

– Та я його знаю! – скрикнув я. Справді, ми були в університеті разом, навіть товаришами; але сього я не ждав від його ніколи! Був з нього добрий, щирий хлопець; ми знали, що він багато чита, і добрий народовець, але ніяких особливих надій не покладали на нього. Америки він не відшукував, нових шляхів пробивати не брався; ми вже вперед бачили його яким-небудь судовим слідчим, товаришем прокурора in spe, трохи товстим, трохи лисим, завше тихим та задоволеним, сім’янином добрим. Але щоб чоловік так рішуче вийшов з протертої колії, сього я ніколи від нього не сподівався.

– Хто його зна, як се в його вийшло, – сказав батюшка, коли я йому висловив ті свої гадки, – він і тепер, здається, такий, як ви розказуєте, а людина з нього дуже добра, розумна, освічена дуже.

Чи так, чи сяк, цікаво було подивитись на свого Волошкевича, й я попросив батюшку, щоб він мене підвіз до нього, вертаючись на село.

Вже смерклось, і череда вернулась. Брама Волошкевича стояла одчиняна. На подвір’ї була старенька хатка з призьбою, вкрита новою соломою; старий ґанок кругом завішаний в’язками різної сушні; в садку, під вікнами, ще не прибрані лежали рядна квасолі, гороху й ще дещо – чисто хата старосвітського батюшки. Собаки викликали швидко якусь жінку з закачаними рукавами, з мукою й тістом на руках.

– Пан зараз прийдуть, йдіть почекайте, вони на обору пішли.

Вона провела мене в невеличку кімнатку; стіни вибілені чисто, в кутку ікона, мальоване Різдво на стіні; низенька ясенова шафа, така ж канапка, стільці і звичайний сільський дух – трохи тхлий, вогкий, наче в клуні.

Волошкевич не йшов. Я почав придивлятись до книжок, що лежали в шафі. Се була частина, очевидячки, бібліотеки – книжки історичні, етнографічні, переважно про Україну, головніші монографії, збірники, деякі видатніші з українських часописей, старших і нових. Нарешті рипнули двері, і Волошкевич увійшов у хату.

Я не пізнав би його ніколи. Він скинув свиту й бриль і був в сорочці й штанях; волосся спадало на мокре од поту чоло; на щоках обстрижена, колюча борода; вид худорлявий, почорнілий – засмалений, але очі ясно й добре світилися, як в ті давні роки. Він, знати, не думав бачити нікого й, дивуючись, глянув на мене. Я найменував себе.

– А, дуже радий! – сказав він просто. – Посидіть же, будьте ласкаві, поки я переберусь.

– Нащо? Не турбуйтесь, будьте ласкаві! – затримав я його, й він зостався.

Ми посідали, й я розказав, чого приїхав. Розмова наша йшла спокволу. Волошкевич, очевидячки, ще придивлявся до мене. Згадали декого з товаришів, з професорів своїх. Щоб розворушити його, я заговорив про новинки з сфери українського письменства. Волошкевич відповідав все здержливо, очевидячки, висліджуючи, чи не належу я до категорії українців, що з вітру ловлять звістки про українську літературу. Я дав знати, що не належу, і розмова наша пішла свобідніше, хоч все-таки крутила більше в формальних границях.

– Степане Івановичу, – гукнув хтось ззаду мене в одчиняні двері. Волошкевич вийшов.

– Я не прийду, – почув я його голос. – Принеси вечерять сюди, й сама виходь – се товариш колишній. Наспартоль чого-небудь!

Не хотілося мені, щоб для мене переміняли звичайний порядок, але я нічого не сказав, щоб не набиватись на інтимності, і [став] ждати, поки Волошкевич сам розходиться.

Ми перейшли в другий покій, теж вибіляний чисто. По стінах висіло кілька гарних образів і портретів, стояло піаніно; тут же на столах лежало й шитво, і дітські книжки, й якесь писання.

Принесли вечерю Волошкевичка з хлопчиком-сином; се була та сама жінка, що зустріла мене тоді на ґанку, молода ще і теж, як і чоловік, худорлява, поважна.

– А я вас пізнаю, – сказала вона мені по привітанню, – ваша фотографія є у чоловіка, і ви ще досі трохи на неї похожі.

Вона почала була говорити по-російськи, як і Волошкевич спочатку, але помітивши, що ми з ним перейшли на свійську, й собі заговорила по-українському. Волошкевичі, очевидно, належали до категорії українців, що тримаються принципу – не кидати бісера перед «українофілами».

Посиділи, побалакали трохи. Я згадав, що хазяєвам треба рано вставати, й попрощався.

– Приходьте, поки не їдете, – просили хазяєва, – ввечері ми все дома, – з усміхом додала хазяйка.

Батюшка й матушка чекали ще мене з вечерею, як я вернувся.

– Ну що, побалакали? Як він вам здався? – спитала першою, як Євина внука в простій лінії, матушка.

– А що ж, дай Боже всякому!

– Селяне його дуже шанують, – сказав батюшка. – Попереду, скоро ще я приїхав, то ще застав – невірно на його поглядали. Та й що казать, освічений, розумний, та ще й добрий! Тільки справник новий дуже щось ним цікавиться, що побачить мене, то все спитає за нього, та й урядник, ніби ненароком, «при нагоді» сюди часто заглядає. А селяни…

– Се все добре, – перебила матушка, – я сама се все знаю, але хіба не можна буть і добрим, й усе, що ви кажете, не одягаючись по-мужицьки, не ходячи в свиті й запасці?

– Що ж, з панами він по-панську, а з мужиками – по-мужицьки. Адже він не цурається й нас, й інших тутешніх, чи панів, чи попів, хто до його їздить, – вмовляв батюшка. Але матушка тільки похитала на се головою, очевидно, зіставшись при своїм votum separatum.


Примітки

одному радному пану… – радний пан – член виборної ради, органу самоврядування в XIV–XIX ст. у містах, в яких діяло магдебурзьке право. Магістрат складався з лави присяжних, які відали поліцейськими й судовими справами, і виборної ради, яка займалася адміністративними, господарськими, фінансовими питаннями.

добрий народовець… – тут, як і в інших текстах 1880–1890-х років, М. Грушевський вживає термін «народовець» у значенні «український патріот, активний член місцевої громади».

зіставшись при своїм «votum separatum» – латинський вираз «votum separatum», що означає «окрема думка», був дописаний автором при остаточному шліфуванні тексту. Раніший варіант цієї фрази був: «зіставшись при своїм осібнім переконанню».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 72 – 74.