Рання редакція

Михайло Грушевський

Різдвяна мрія

На вічну пам’ять З., Ф. і М. Г-ім

1

От сонце розпалалося… й звітки того сяєва берецця – сипле, сипле, здаєцця, у такі кутки зайшло, у які 10 рік не заходило, усе одбиваєцця тим світом, усе сяє, а сніг вже більш усього – кожна дріботиночка світить та блище, наче усміхаєцця до сонця, наче й їй весело, наче не знає, що ростопить її сонце зараз… Скрізь капотить, ляпотить, з чорних гілляк сніг дрібками летить, скрізь потьоки, струмки, під домами й іти не можна – зараз наллє й на шапку, й за комір… Одначе на наших далеких затишних вулицях усі веселі, усі раді такі, ніхто й не насупицця, як капне єму на ніс, ще усміхнецця, а то й облизнецця, наче його медом по губах помазано… Та й хто насупицця, хто й занудицця, хто веселим не буде – голодна кутя сьогодня, завтра Різдво…

Різдво… Різдво – це слово у кожного в вухах гуде, в голові лунає й зморшки у кожного на чолі розгладить, усміхом губи скривить, радощами лице розмалює, таке лице іноді, на якому давно вже окрім злості та серця ніхто не бачив. І біжать усі, поспішають, пригадують, щоб не забути нічого, й усім так весело, й усе їм веселим здаєцця, усе ніби усміхаєцця; крамарі ще привітніш закликають до себе покупців, щоб облупити для великого свята, візник хоч гукає: «Геть! З дороги», – але так, наче каже: «Помай бі, паночку!» Навіть Степаниха, що завше стоїть з засуканими рукавами під ворітьми й лаєцця зо всіми, навіть і та он-он іде упарившися й здихаючи під якімсь превеликим салопом, з довженними хвостами, й товсте лице її, наче маслом намазане, так і сяє. Усе, кажу, веселе, а як і побачиш деякі сумні, похмурі або сердиті постаті, котрим загальна веселощ нудьги тільки додає, дак і тих так сонце розмалює, так причепурить, що здасця, буцім і він радіє, й усміхнесся здуру йому в засмучені, мовчазливі очі. Пожалкуємо за ними, як не можемо допомоги дати.

Але днина зімова – звісно яка – не вспіло сонечко насеред неба вийти, зірк, подивисся, а воно вже гень-гень підбилося. Ще бігають, метушацця люди, а вже загули дзвони на дзвіниці. Раз по раз гуде бучний дзвін та й далеко гук іде по вулицях, по шляхах, заходить у одчиняні двери, усіх гукає, кличе, і кидають роботу руки й хрестять скоріш зморщене чоло. Збераюцця скоріш батьки-матері до церкви й кажуть дітям тихо седіти, та не пропустить, як засяє перша зірка, зірка Христова, та зірка, про яку співають:

«Звізда ясна возсіяла,

Трьом царям путь показала…»

Й сіли діти на вікні, сперлися лобами у шибки й чекають тієї великої зірки. И дивляцця, як поспішають люди, як ховаєцця сонечко за будинками й остатнє проміння червоною фарбою поливає сніг і будинки, і золоті хрести церкви, де стоять батьки-матері, чекають, щоб:

«Христос родився,

З Діви воплотився».

Розпитують дітенята один у другого, й старшенький поважно оповідає, яке то свято завтра буде й як то було ще давно колись, ще й папи й мами не було, родилася маленька дитина, й стала та дитинка Богом, та й щоб не забули люди про неї, щороку дає людям, а найбільше дітям, великеє свято, й яка то буде кутя, й узвар, й усе таке. Прийде й бабка з пекарні, й вона оповіда що-небудь, то й слухають пильно дітенята, й не бачуть, як часи минають, як сонечко сховалося й стемніло вже…

Аж ось серед темного блакиту ясною, дорогою перлиною засвітилася, засяла тихим, нерівним світом чиста, маленька зірочка. Й дивляцця, милуюцця тією зіркою діти, тією «милою, доброю зіркою». А ось і батьки вже йдуть з церкви, чорніють постаті на білому снігу, рипить сніг під ногами.

Йдуть батьки, узявшися за руки, а хто старим ногам кийком помагаючи, йдуть і тихо розмовляють, й добру розмову мають; добрішає, м’якшим стає серце; пригадує кожний й кожна, як вертались вони багато тому років, вертались молоді, дужі…

От меж іншими йде й бабуся якась – у чорній сукні, у чорній шалі; згорбилась стара спина, добре лице зморщилось, й хоч не світицця те лице щастям, але й суму на йому немає, й на старому серці стало краще, тихіще.

– Ось і бідна наша старенька Анна Степановна, – кажуть батьки-матері.

– Добрий вечір, Анно Степановно, з наближаючим святом будьте здорові!

Й привітно усміхаєцця голова бабусина під чорною хусткою, шепочуть старі губи й собі, й зичуть усім добра та щастя.

2

Йде бабуня, йде, поспішає. Ось і дійшла; одчинила двери у маленькі темні сіни, увійшла; у покійниках тепло, тихо та темно, тільки сяє світло перед святими оконами, од сполоха полом’яного блищуть, сяють, вискрами грають золотії шати… Похрестилась бабуня, пішла до пекарні – й там тихо та темно, дух стоїть од печеного й вареного, гарячий, важкий… Й там сяє світло коло ікони, а далі лежить якась постать та мимрить щось…

– Явдохо, Явдохо, – кличе бабуня, – із святом здорова будь. Важко устає чорна та постать, стала з неї бабка, висока, у чорній сукні.

– Здорові були, пані, будьте й ви здорові, – одказує вона й уклоняєцця низенько, обтераючи нащось руки хвартухом. Цілуюцця обидві:

– От і свята діждалися, щасти… Боже…, усякого щастя й долі…

Й утерають обидві сльози, особливо Явдоха, й за кожним разом тре руки хвартушиною, як перед піччю…

– Спасибі тобі, Явдохо, – одказує бабуня й сякає носа у якусь довженну хустку.

– Дозвольте, пані, – каже потім Явдоха, – додому піти, до дочки, щоб було їм з ким святу кутю з’їсти, а то швагер мій з машиною поїхав, та й дома його немає… Спаси його Боже, такого страху з тими капосними машинами, хто то їх видумав?! – та й знову уклоняєцця низенько Явдоха, хоч знає, що й без усяких уклонів пустить її пані, як пустила торік, позаторік, по-позаторік і далі.

– Йди, йди, Явдохо, із їж святої куті з дітьми, та й не вертайся вже й ночуй там, я вже сама тут приберусь… Як часом і забарисся…

– Спасибі, пані.

– І унукам на гостинець візьми – он там у кутку карбованця…

– От які бо ви, пані, ласкаві, дай Бог вам, – каже Явдоха, як казала і торік; цілує пані в руку, одягаєцця й чимчикує додому.

«От добра моя пані, – міркує вона, – яка добра – що ну!., здаєцця, й немає добрішої». – І сором бере її, що у такої доброї пані узяла вона на тім тижні хунтів зо три цукру й додому понесла… Й жаль бере Явдоху й каєцця вона. – Що б таке зробити?.. Хіба поставить свічку за шість шагів Івану Хрестителю – гріхів одпустителю; поставлю, поставлю, й торік за 6 шагів ставила, – дума Явдоха.

Й поспішає, й держицця за паркани руками, бо дуже вже ковзаюцця старі черевики по льоду… Канальські хлопці ковзалися – не подивисся, як раз носа розітреш.

А бабуня, Явдоху вирядивши, перед віконами навколішки впала, ще молилася, молилася досхочу, й так легко було її, узяла би та й полетіла. Помолилася, стала вечерю зберати. Запалила свічки, до печі пішла, витягує з гарячого, сухого духу чавуни й горшки, переглядає усяку страву… Гаразд, усе гаразд – не перепеклися пироги – капусту, здаєцця, крізь тісто видко, й борщ, й каша; й кутя – наче не варена, кожне зернятко особне, не липнеть, не збилося… Й узвар якраз на порі – не пахнуть угіллям сушені груші. Пара пішла од страви, й кисла, й солодка, й од олії, й од меду, усе перемішалося, слина котицця з голодного рота, ніздрі не нанюхаюцця…

Клопочецця, метушицця бабуня – ось й усе, здаєцця, – стоїть великий стіл, білою, як крейда, настілкою застелений, три свічки горять, вилискуюцця талярки, ложки, ножи; страви наставляно скрізь, парицця борщ, риба варена й смажена, пироги, каша… Стоїть кислий, смашний дух од тільки що украяного хліба… Стоять рядком пляшки з вином, з горілкою, з наливкою, а меж їми й монашка на копійці, стелицця чад її блакитною пружкою. Ще раз подивилася бабуня на стіл, пішла одягнулася у другу сукню – не в чорну, а стару сіру – таких вже тепер і не носять давно; поставила коло столу п’ять стільців та й сама сіла, сіла та й замислилась…

На що ж то вона таку велику вечерю готувала, для кого вона ті стільці приставила?

Слухайте!

3

Гудуть, гунають низенькі покої, лунає, одгукуєцця дитячий регіт та гвалт… Двоє хлоп’яток маленьку сестру на килимок посадили й тягнуть за той килимок. Отак, ну, гей, коні, гей, ну!.. Кричать і коні, кричить і дитина, у долоні плеще, гвалтує…

Але дзинь-дзинь – гуде дзвінок…

– Тато, тато! – кричать дітенята, і коней, і воза забули, усі до дверей, усі кинулися до батька… От і мати вийшла, чоловіка стрічає… Розібрали его усі й ідуть поряду, поважною ходою – стучить попереду, скільки сили, кійком мала, за нею – середульш[ий] з пакою під пахвою, батьківськії капелюхи на брови намостив, старший батька за руку держить, жінка з панчішкою у руці позаду йде… Перебуваєцця батько, передягаєцця – оповідання йдуть; оповідає старший і середульший, і мала знайде, що розказать батькові, – кішка приходила, мишеня вхопила, велика муха залетіла й літаючи гула…

Йдуть усі чередою обідати, вживають усякую страву, річами пересипаючи, швидко спорожняє свою миску бабуня наша, та й хіба ж вона бабуня – хіба сліпий її на[й]менував би так… Не погнувся ще стан, не злиняло лице –

За хорошим чоловіком

Жінка молодіє….

А як ще окрім чоловіка такі дітенята добрі та гарні, такі щебетливі, мов голуби воркотливі. Сидять батько-мати, милуюцця, тішацця дитячою розмовою та мирять наглії суперечки.

А сегодня якраз такий день – лигоминка з яблуками. Батько-мати взяли потроху, остатнє ставлять серед столу. Старший помалу, насупивши брови, найдрібнішим робом крає натроє… Довго повертають талірку, кожен наглядає собі кращий кавалок, просить один другого узять попереду, й у кожного серце ниє – чи не візьме він мого кавалка… їсть кожний своє, й хоч усім буде, ще й не з’їдять, але очі з-за ложки визирають, так і блищуть – чи не лізе чужа ложка у його частину…

Батько спочиває – тихо усе, діти у дальнім покої коло матери – меж ліжками, столами, стільцями дві хати збудували, обвісили килимами й одіялами – у одній живе старший з малою, у другій – середульший. З одної йдуть у гості в другу хату, умощуюцця, розмовляють, наче справжні гості, або, діставши яку-небудь мальовану часопись, переглядають у бізна-який раз малюнки.

Так живуть собі у маленьких низеньких покоях. Вже батько не раз зупиняєцця перед брамою гімназії й дума, як-то бігатиме восени й його синочок; вже й мала, на братів дивлячись, цілісенькі листи везерунками вкриває. Тихо та гарно, хвалять вечером і старі, і малі Бога.

Але:

Було й щастя, була й доля,

Та лихо побило…

Й тихо, й сумно стало в покоях, не чути ні щебетання, ні крику, ані веселої, наглої сварки… Тільки цокає старий годинник та хитає сумний хитун своєю золотою, лисою головою.

Прийшла напасть на те місто – обкладки до дітей причепилися. Жах та жаль скрізь, лікарі з бричок не злазять, з кутка в куток кидаючися, майстри ледве встигають забивать цвяшки, маленькії труни рожевим та синім оббиваючи… Насупились і наші батьки, пильно щоранку, щовечера до дітей придивляюцця, роти їм роззявляють та боязко зазирають туди, боячися там страшенні ті обкладки побачити, й радяцця потім… Минув тиждень, минув другий, хвороба та вже притомилася дітей душити та вкладати їх у соснові труни: заспокоїлися трохи батьки, аж заслаб в їх старший – чогось, каже, голова болить, і хрипить, як казать схоче.

– За лікарем! – от і лікар, у горло подивився, сказав, що минецця ця хвороба незабаром, розказав зо три побрехеньки – більш не вспів, бо треба було поспішати комусь пропасниці проганять, та й поїхав.

– Як мине, та й мине, – заспокоїлися батьки, та тільки день іде, другий іде, не минає та хвороба – щось притих Заня, не гуляє, не співає, ходить наче заспаний й хрипить усе гірше… А лікар все своє співає – мине та мине… Аж бовть, стрельнув:

– У його, – каже, – й обкладки, та ще й скарлатина, й звітки се воно могло узятись? Погана річ, стережітеся, – коли треба було, не угледіли (заморочили голову трохи пану лікарю).

Нічого не сказав на се батько, мовчки подержав важку шубу лікареву й вернувся до жінки.

Вони глянули один другій в вічі й нічого не сказали, губи в їх затряслися, але вони й тут себе перемогли й пішли до слабого… Той седів мовчки коло вікна й дивився на двір.

– Заня! – кликнув його батько.

Заня оглянувся й подивився своїми тихими, мовчазливими очима. Йому, бідному, було дуже погано – горло вже так здавило, що він ледве говорив. Мати не знесла того погляду, вона затулила очі рукою, вийшла й з-за дверей чути було, як вона заридала.

Пішли лічить, пішли мазать, чого тільки не виробляли з бідахою, помазками тими горло зовсім йому роздерто. Він не стогнав, не плакав, не скаржився, але в добрих, чистих, блакитних очах його світилося стільки суму й нудьги, такий невимовний жаль за життям, за світом, така страшенна журба, що за душу брало, на їх дивлячись, серце шматовало, бажав би душу з себе вийняти і оддати йому. Легше було б чути несамовите ридання, голос, репет, а ся мовчазлива мука до живого серця допікала.

Минуло ще кілька днин, як не знаю що, й лікар сказав, що не варт і мордувати слабого. Ще минуло два дні, вечером покликав Заня матір…

– Мамо, – прошопотів він (голосу не було давно вже в бідахи), ухопивши її руку, – не йдіть від мене, мині чогось важко!..

Мати впала ридаючи й притулила голову до його худих, холодних ніг.

– Таточко, ви не сердитесь, що я вам того тижня урока не вивчив? – спитав він батька через хвилину.

– Ні, серце, – ледве вимовив той і знов мовчав, тільки очами лупав. Заня хтів побачити брата й сестру, але не можна було – сказали,

що гулять пішли. Та й змовк, затих, і батько, і мати заридали й упали на холодне синове тіло.

Не минуло саме лихо, потягло довгою низкою за собою й друге. Через три дні мати, одягаючи малу, побачила прищики на тільці, на другій день і на середульшому.

Вибачайте, не зможу вже я далі по ряду оповідати, сльози з очей моїх капають, не дають і писати.

Чудовим, ясним ранком вмерла на ліжку остатня дитина. Вікна зачинені, килими постелені; мати навколішки впала перед ліжком, обняла гарячеє тіло дитяче, й очі її перебігали од дитини до золотої окони, що сяла в кутку; освічена полум’ям кгнотика. Матер Божа дивилась додолу своїми святими, щасливими очима, притуливши до лона Святу Дитину. Батько се дів, схиливши голову, він і сам був ледві живий, ночей не спавши, не спавши, не ївши, тільки мати ще сила Божа держала. Вона обхопила дитину й руки зомліли так у неї – от дитина роззявила дуже рота, бідного, покаліченого рота, здрігнули вії на заплющених очах, остатній крик прошумів й стало тихо, тихо…

Мати загарчала якось, плакати не могла вона, давно усі сльози виплакала й упала на килим…

– Змилуйся, Спасе, над нами!

На кладовищі дві могилки рядком: у одній – середульший, у другій – мала й Заня; старший посередині, наче до Бога [їх веде] за руки з собою. Спіть добре, дітенята любі!

Сумно стало у тихих, низеньких покоях; стоять пусті дитячії ліжка, просторно за столом, батько, мати ходять тихо, ледві чути, й розмовляючи більш шопотять, а то якось чудно гуде голос по пустих покоях. Постарились батько-мати, меж темним волоссям забіліло срібне поткання, зморщилось чоло й стан погнувся, скільки не випрямляй його. Але все не кінець, ще доволі є лиха у тому келиху, усім буде, ще й зостанецця!

Може, місяців так через три після обкладок прийшла холера й, щоб нікого заздрість не брала, стала душить старих.

Якось батько вернувся додому ще похмурніш, як завше.

– Щось погано мині якось, – сказав він жінці, – полежу трохи до обіда, одпочину.

Ліг та ще більш заслаб – живіт узяв його. Покликали лікаря – не того, що перше був, а іншого. Той покрутив головою, написав якусь ліку й сказав, що вечером приїде. Вечером батько вже зовсім занедужав, став млявий, ні сісти, ні стати.

– Погана річ, – сказав лікар, – у його холера.

Вечером другого дня прощався чоловік із жінкою. Обоє довгенько седіли мовчки й дивилися один на другу.

– Прощай, серце, жінко, – сказав батько й хтів що-небудь додати, щоб втішити, але не було чого й сказати – що він зоставляв її після себе, яку втіху, яку надію… й смерть та… де ще вона… жінка молода ще, може, й довго продержить її Бог на світі.

– Прощай, чоловіче, побачиш наших – уклонися за неньку, – й сльози закапали. И знов тихо, знов мовчать обоє…

На кладовищі коло двох маленьких могилок піднялася ще третя, більша. Чиїсь руки коло їх пораюцця. Стелюцця над ними рожеві віти, жасмин листячком на весні їх обсипає білим, запашним, проти сонця блищуцця мідяні рядки на хресті: «Помяни їх, Господи, єгда прийдеши во Царствіє Твоє».

4

Але не се пригадує бабуня, не такі думки у голові ходять, – замислившись, нерухомо седить вона перед мискою з борщем; лице ясне, тихий усміх губи кривить. Інші часи пригадує вона. Бачить вона батьківську хату, низеньку, соломою криту, із старим покривленим ганком, низенькі покійчики, рипучі, співучії двері й темне горище, куди колись так боязко зазирала вона малою; комору, де було так багато усього – й груш, і вишень, і горіхів, і старого, твердого меду; пригадує старі потемнілі малювання й Івана Хрестителя з ягням, і «Три царіє со дари», й якусь панну з гітарою, вовною гаптовану; бачить розкішний садок, з великими яблонями й грушами, що й літом було мокро під їми; грядки червоного маку, астр та гвоздиків, город, а за їм – берег, зелені, кушіром зарослії стави, над котрими росли такі чудові жовти квітки, росли верби з червоними галузками й співали такі голосні жаби; бачить цвинтар, обгороджений трухлим парканом, і церкву, і високі хрести на низеньких горбочках, де лежали й два маленькі брати її; дзвіницю, зелені дзвони й старого паламаря з великими ключами, бачить вона, як бігає він, виганяючи вівці, що зайшли на цвинтарь, а звіттіль у дзвінную влізли.

– А гедзь, – кричить на їх паламар, – от лишенько, – сходці на дзвіницю вузькі, не можуть вівці повернутись, і що крикне на її, вона далі лізе… хоч за хвоста тягни…

Бачить бабуся мати свою, покійницю, вічний покій, моторну маленьку бабусю, й батька – батюшку. Пригадує, як вчив він її писати, як рипіло перо гусине по нерівному синьому паперу, як батько, дивлячись крізь зв’язані нитками окуляри, дорікає, що в неї й о, й є однакові, дак що й не розбереш; як мати тішилась доччиним писанням – сама вона тільки читала, писати не вміла.

Пригадує бабуся, як перше побачила вона свого жениха й який він був чудний у тільки що пошитому сертукові, який незвичайний й смішний. Як засоромилась вона, зустрівши його з хвартухом, з закачаними рукавами. Як задивившися якось на його, обпікла вона йому руку чаєм, наливаючи, й як обоє почервоніли, звомпили й не знали, що сказать.

А далі перші родини – завішали вікно, свічки на стільці, вона сама недужа, але весела лежить укрита, а чоловік держить її за руку й придивляєцця до свого первородного, а той маленький, червоненький, сповитий, тільки рота роззявляє та блимає на світло очицями.

– Назвемо його Занею, як твого батька звуть, – каже нахилившися батько, – дай Біг йому завше таке щастя, як ми у сей час маємо.

Й дитину охрестили. Й так він заскавучав, аж мати почула, лежучи.

– От здоровий буде хлопець, – сказала бабка, сподіваючись ще карбованця.

А як на малу хвороба напала – кахи та кахи, й не вилічиш її ніякими ліками, вже що не робили… Думали, що й вмре небога… А мати порадила ластівчине гніздечко під подушку сховать… Прокинулась нічью – чує – тихо, ніхто не кахика. Що таке? Невже нежива? Підійшла тремтячи – спить дитина, та так гарно, навіть не ворухнецця, а кахикання того – наче й не було ніколи! А середульший – як пішов Мороза кликать на кутю, мало не змерз, пішов справді надвір, дурний, мороза шукать. От так тямучий хлопець, як колядки добре од батька перейняв, дарма, що малий, а й голос який, як у батька був колись. А як заспіває з батьком укупі після куті… Після куті, – а я й забула про неї й про вечерю свою, що се я так задумалась? – сполохнулась бабуся й ухопила ложку, підвелась, зірк – чудо Боже – круг стола седить уся сім’я й усі пильно дивляцця на неї…

5

Еж, справді, усі тут, просто проти її батько, праворуч – старший, ліворуч – середульший й мала; батько трохи постарішав, діти трохи побільшали, але усі як раз, як були, ні в чім не змінилися, й усі пильно дивляцця на неї. Бабуся думала, що приснилось, й скоріш ущіпнула себе за руку, але ні, це не сон, це справді – ось батько собі волосся куйовдить, як завше, їсти маючи, от і у середульшого на губі значок, як він впав, на шахву за грушами лізучи.

Й бабуся не тільки що не здивувалася, вона, здаєцця, диву б далась, якби не побачила, як би зуздріла, що на круг столу нема нікого, й дурно прохоложуєцця запашний борщ…

– Що се ви, мамо, так задумалися? Наливайте скоріш борщику, а то їсти хочу так аж, аж, аж!..

– Таки виголодались у нашого батюшки, а та й пироги ж добрі…

Й спорожняюцця миски з борщом, з щербою, з голубцями пшоняними. А батько перестав їсти, очі втупив.

– Що се ти, чоловіче? Що се ти так придивляєшся?

– А от дивлюся на тебе, що ти таки дуже змінилася з того Різдва.

– То й тобі не минув рік дурно – он у висок сивизна вдарила, й зморшки чоло покраяли…

– Дітенята, дітенята, забераєте ви силу нашу! Чи оддасте коли? – каже батько й радіючи дивицця на веселі, здорові личка дитячі.

– Оддадуть! Он я до дочки піду, як замуж вийде, – каже бабуся й милуєцця своєю малою, що ссе якусь кістку з риби. Забула бабуся, наче не було, про усе минуле лихо, мов то був сон страшний, перелякав чоловіка, той схопився й лупає очима й не знає, чи справді приснилося те лихо? Невже правда, що нема його?

– А мене хто ж до себе прийме? – смієцця батько.

От і кутя, й узвар, усі черпають його й п’ють, вихваляючи узвар, вихваляючи мати.

– Ану, тату, колядовати, – просять діти.

– «Нова рада стала»… – почина баском батько, альтом пристає старший, – «Де Христос родився…» – виводить, до плеча голову схиливши, очі заплющивши, середульший. Мала й собі щось гуде, лопотить…

– Мовчи, Марусе, не перебивай, – сварицця середульший.

– М-м, – хитає головою Маруся.

– Лиши її, хіба ти не такий був, – навчає старший. Ану тепера:

– «Чи дома, дома?..» – заводить батько.

– «Пан господар…» – кричать діти й, уклоняючись батьку-матері, співають остатнє:

А нам дайте

По шеляжечку!

– Сазецку, сазецку, – кричить мала.

– Тату, я кутю під стелю кину, – просить середульший.

– Нащо? В нас і бджіл немає.

– Та так, хоч нема, а все… – летить кутя під стелю й не дурно, причепився дрібочок якраз над столом.

– Ану тебе із кутею твоєю, – смієцця бабуся, обтряхаючи кутю з сукні.

– Е, тра було ложку підставить, – каже старший.

– А то ж є добра колядка, – пригадує батько:

У тому дворі

Усі святиї

Каміння били,

Церкву робили… – виспівує він.

– Ану вина, жінко! – наливає він усім по ряду, старшому – повну, середульшому чверть не долив, а малій – півчарки.

– Бери, жінко…

– Ну, поздоров, Боже, – каже він уставши, – у сему року нас самих й наших дітенят, й курчат, і гусят, – усміхаєцця він.

– Ну, жінко, пошли, Боже, усякого щастя і дітям, і батькам нашим, й родичам, щоб діждати й на другий рік щасливими, здоровими!

Він прийшов до жінки й поцілувалися, діти кинулись до них і обхопили, хто батька, хто матір, усі із своїми чарками.

6

Чудне щось сталося з бабусею – її стало так легко, й усе ніби якось перемішалося… Її здалося, що долівки нема під ногами, що вона, й чоловік і діти, усі однією купою плинуть морем, і так тепло, ясно блищало небо блакитне, без хмар, а сонце таке гаряче-гаряче, а хвилі такі сині-сині, які бачила вона намальованими десь, не згадає тільки – де. Й ті хвилі такі гарні – не б’ють, не хлещуть, а наче перекочуюцця тихо-тихо, та такі м’які, наче пухові… Й взялася якась хвиля та й піднімає угору їх, усе вище та вище, аж чайки метнулися од їх геть, зустрівши; вже море ледві синіє за туманом під їми; й наче вже їх не купа ціла, а з тієї купи стало щось є дне, вона наче перелилась у одну істоту чудну й іде та істота все вище до сонця гарячого й блискучого, усе плине вверх та й так високо, що вже бабуся наче сама тієї істоти, а з нею й себе не бачить…

7

А другого дня опівдень верталася з дому Явдоха. Йшла вона не дуже швидко – якось ноги ступали зовсім не туди, куди треба було, а кожна тягла до себе, дак що Явдоха мусила раз по раз зупинятись і, держучись за що-небудь, згортати докупи неслухняні ноги. Багато із ними клопіту було бідній Явдосі, а якийсь дурний москаль, побачивши, скривив носа й усміхнувся:

– Отак, – каже, – кутю справляла! Напасть та й годі!

А ще й до того розгикалася – найгірш, як по сходцях пішла, – що ступить, – гикне й перехрестить чоло:

– Господи помилуй! От пироги, чи ні. Господи спаси! От лихо, се вже кутя, певне…

Увійшла-таки вона у сіни, у покої.

– Що се, усе не прибрано, як було, й дух од страви такий по покоях. Господи помилуй, де ж пані?.. Ай, що се таке?!

У покої стояв застелений стіл, й страва уся не порушена; свічі вигоріли, од монашки кучка попілу біліє на копійці. Стара пані нерухомо се діла перед мискою, голова впала на руку, друга рука сціпила пусту чарку. Вона вже похолоділа…

Тепер на кладовищі стоять рядком чотири могили: маленькі посередині, більші – по обидва боки. Уся сім’я тут зібралася докупи; усі купою полетять до ясного, блискучого сонця…

Студня 3-6 Р[оку] Б[ожого] 1884

Примітки

Дотепер двічі публікувався варіант ранньої редакції оповідання, створеної 1884 р. (вперше – у часописі: Український історик. – 1996. – № 1–4 (128–131). – С. 235–237), але варіант не авторський. Свій твір 3 лютого 1885 р. М. Грушевський, ще будучи гімназистом у Тифлісі, надіслав І. С. Нечуєві-Левицькому, який вніс до рукопису низку редакторських виправлень і рекомендував оповідання для публікації у львівському «Ділі».

Сучасна дослідниця А. О. Шацька вдруге опублікувала текст «Останньої куті» також з урахуванням цих виправлень, трактуючи їх як такі, з якими погодився автор (див.: М. Грушевський. Із літературної спадщини…– С. 144–154), а в коментарі навела низку найвиразніших прикладів такої правки (с. 394–386).

Однак правдоподібніше, що М. Грушевський свого часу не мав змоги ознайомитися з пропонованими змінами, адже його рукопис Нечуй переслав до Львова, де цей текст і заліг на довгі роки. Навіть згодом, коли у 1891 p. M. Грушевський почав переробляти оповідання, він, очевидно, не бачив цих правок, адже не врахував їх, хоча більшість із них були доречними.

Тут пропонуємо увазі читачів автентичний текст найпершої редакції оповідання «Остання кутя без урахування виправлень І. Нечуя-Левицького. Цей первісний варіант у багатьох моментах недосконалий, поза сумнівом, редагування І. Нечуя-Левицького покращило його. Але ж М. Грушевський у 1891 р. продовжив працювати над текстом без урахування цих правок, тим цікавіше зіставити тепер остаточну редакцію твору з первісною, адже всі вдосконалення стилю й сюжету, безперечно, належать лише авторові.

На вічну пам’ять З., Ф. і М. Г-ім – присвята молодшим братам і сестричці Михайла Грушевського, які померли протягом квітня-травня 1882 p.: Захарові (1872 р. нар.), Федору (1875 р. нар.) й Марії (1880 р. нар.). Текст присвяти записаний на титульній сторінці автографа І. О Нечуєм-Левицьким на прохання автора. У листі від 26 (14) травня 1885 p. M. Грушевський писав:

«А другу мрію «Остатня кутя» хтів би я посвятить рідним покійникам, бо дітенята в тій мрії справді жили і справді вмерли, довічний покій хай їм буде! […] Як добре, подпишіть: «На вічну пам’ять Захару, Федору і Марії Грушевським», чи ініціяли, чи як там, Вам вже лучче знати» (Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Том 1 / Упор. Г. Бурлака, ред. Л. Винар. – С. 38).

… голодна кутя сьогодня… – автор, очевидно, переплутав назви «багата» й «голодна» кутя (ця остання готується в переддень Водохреща – 18 січня); у деяких місцевостях саме цю останню в різдвяному святковому циклі кутю називають «багатою». В остаточній редакції М. Грушевський виправив цю помилку (див. основний текст).

…швагер мій з машиною поїхав… – машина – тут локомотив залізничного потяга. Тут, здається, автор помилився у назвах родичів, адже згідно з текстом оповідання, Явдоха має намір піти до дочки, чоловік якої (тобто зять) «з машиною поїхав», а не «швагер» (чоловік сестри або брат дружини).

… монашка на копійці… – тобто свічка.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 517 – 527.