1-й варіант
Михайло Грушевський
Зима. Ніч. Скільки сягнеш оком – усе степ, білий степ без кінця, без краю, сніг, сніг, сніг. Де-не-де видасця невисокий шпильок, неглибока яруга, балка й кілька запорошених кущів в її, й знову степ, рівний, рівний, вкритий глибоким пухким снігом. Місяця нема, не народився, в степу тихо і якось сумно без місяшного сяєва, сніг не виблискує, не грає, а лежить мертвою лавою, холодною й страшною навіть, якось самотньо і сумно без сяєва місяця, наче чекаєш чогось страшного, що виявиться нагло. Степ наче притих, притаївсь… і разом за чиїмсь голосом оживе, заворушиться, заб’ється силою усяких чудних; незвичайних істот.
Серед степу, розкидаючи глибокий сніг, біжать санки парою. Низенькі товстоногі коні, запряжені убогим (подертим) хомутцем, понуро тюпають, брязкають брязкалками своїми. На передку сидить, обкутавшись якимсь манаттям, селянин й, (перебираючи) узявши віжки під пахву, дме в кулаки (й тре ними) і, погрівши, гукає помалу на коней.
Санки широкі, обшиті продертим лубом. У їх три постаті – одна жіноча, дві чоловічі; (усі троє одягнені в пальта чи що, й замоталися поверх хто що мав) усі троє збилися тісно, обмотавшися поверх одежі хустками й хто що мав, щільно укривши ноги. Двоє седить на сідалі, третя постать примостилась унизу між їх ногами. Меж них двоє чоловіків, одна дівчина. Се учителі й учителька, їх закликано було на вечір, чи як би єго сказати, що зробив був один учителець, й тепера вертаються вони додому.
Довгенько усі седіли мовчки, втупивши носи у свої обв’язки. Гармидер, колотнеча ще одзивалися в вухах і, як то бува, в голову лізли думки, що й геть-то не стусувалися до того вечора. Се прискучило тому, що сидів посередині; він седів низько – між колінами, і сам до того худий, невисокий; аж здавався дитиною між батьком і матір’ю. Він випростав своє худе лице і сказав:
– Що ж се ми мовчимо, наче кудись нас до ката везуть? Погано дякуєте пану хазяїну за єго вечір; ми повинні розмовляти тепера про той наший вечір (перебирать усіх, хто були… Обернувся він до другого чоловіка. – Ти чого ж мовчиш, бачиш, який джигун з єго вдався, добре, що жінки немає, а то була б голові тряска добра)… Тобі б тепера радіти, співати, марити, – й він тоненько потяг: «Як співав у двадцять рік»… – зірвався й знову заговорив. –Та, справді, не велика твоя радощ: твоя паня спить й жде, щоб кого поцупити сісти… стара дівка… Ох-ох-о-о-о, – заспівав він. – Ну, та не всі ж такі, – додав він, повернувшися трохи до дівчини. – «Ох-ох-ох-о-о-о» – з викрутасами заспівав він.
Ніхто не обізвався до єго. (Одначе єму нічого не одказали і седіли мовчки, той, що седів коло жінки). Сусіда тільки з нехіттю хитнув головою, а дівчина й не ворухнулась. Худий і собі затих і мовчки заховав у свої обмотки худого носа.
Санки бігли (і порошили снігом), набираючи снігу в санки; коні брязкали і прихали. Через кілька часу санки виїхали на шпильочок; унизу, у балці седіло маленьке село. Ледве примітити можна було єго; тільки чорніли гілляки садків та димарі заметених снігом хаток.
– От і село, – заговорив знову худий. – Вам злазить, Маріє Степановно, а нам ще пертися скільки… Щасливі! Прийняли б до себе на ніч мандрівців бідних…
Дівчина хтіла щось сказать, але тільки закашляла, закашляла дуже, аж захиталась.
– Е бо, як ви дуже кашляєте, – сказав другий, – простудились чи що?..
– А біг його зна, се вже давно в мене.
– А ви не так бо (необашно) байдуже: з таким кахиканням можна й лиха нажитись.
– Теє-то як його, на квартиру, тільки без «громадського світла»…
– І хай, – сказала дівчина.
– Ого! – сказали враз обидва чоловіки.
Санки зупинилися коло старого, похилого кганку, очеретом вкритого. Дівчина витягла з-під ніг (якогось вузлика) якусь пачку і вийшла з санок.
– Бувайте здорові! – (сказала) попрощалась вона.
– Прощайте, а за (свій кашель) своє кахи-кахи не забудьте, – додав худий.
Вона, не обертаючись, байдуже махнула на се рукою й (нічого не сказавши, зігнулася) увійшла в хату (нагнувши голову під низьку при…). Санки рушили й поїхали селом.
– Що се вона, така бідаха, – спитав другий, – що й життя її не мило?
– А за правду береш, що вона каже.
– А то як?
– Е, вдає з себе, – одказав худий. Другий покрутив головою, але не сказав нічого.
Санки виїхали за село і швидко зникли серед білого, безкрайого степу…
Дівчина пройшла у покій, низький та широкий; там світила, загасаючи, лампадка; олія вигоріла й кгнот тріщав, набираючись води; полум’я крутилося й плигало, тіні танцювали за ним по стінах, чудно освічуючи увесь покій; стільці, ліжко то виринали з темряви, то ховалися знову… Смерділо олією й кислим борщем.
Дівчина засвітила свічку, що стояла в зеленому покривленому поставці, й стала передягатись. Вона була висока з себе, худа й русява; лице в її було саме звичайне – бліде, трохи жовте, уже прив’яле; волосся гладко прибране за уха, очі сірі. Вона здавалася стомленою дуже й її було дуже не в собі. Вона помалу здіймала своє убрання, (згадуючи) думаючи про минулий вечір, й кривилась – її спогади не дуже були веселі.
– І нащо пішла була я туди? – думала вона. – От ще не перестала дуріти! Час би вже знати добре, що там не мені бувати; велика радощ седіти та зіхати в кутку. Ні, ждала ще чогось, сподівалася доброго, ну й проседіла, як опудало якесь: і сама не веселилася, й другим у очах стирчала. Тепер ще звикла, а колись то було гірко дуже: усі кругом регочуться, тішаться, жартують, а я сиджу мовчки, усім чужа, де-небудь або меж батьками, або так, сама. Набіжить хто-небудь, кого трохи сором візьме, (що я сама сиджу, тим часом, як він смикається коло инчих, здебільшого хазяїн прибіжить) спитає що-небудь, аби тільки сказати, приткнеться на хвилинку й не дослухає, що кажеш, схопиться і втече знов куди-небудь. «Вибачайте», мовляв.
Тепереньки сміх згадать, а колись то сліз було…, та й тепера сміху небагато – хтось набіг отак був, а я дурно зраділа – стала розказувать – їй-богу, добре щось (прикладала довго), правда, що й свого там було мало – десь прочитала була, тільки стала, прийшла до самого цікавого, дивлюся, а він не слуха, одвернувся та придивляється кудись. Зупинилася, а він повернувся, мекнув щось – «Еге ж, гм… вибачайте!» – схопився й миттю у другий куток, (там вихилялася й реготалася якась панночка-красуня) до красуні якоїсь – прошепотіла (бідна) дівчина й так се її вразило, що й пішла зараз і довго потім плакала…
Плакати-таки (її надалі приходилось) на віку довелось. Скільки вона себе не зазна – (вона) завжди себе плачем розважала, якби можна було виплакать очі, (то досі давно вже вони б) диво, що досі очі [не] посліпнули. Спасибі, свої сльози, не куплені. (Скільки то горя було… От хоч наприклад – плакала, як довідалась вона, що вона негарна. Чула вона се давно, ще малою, але як (довідалась) узяла утямки, що то вона єсть – що вона якась обметиця, що не для неї усе те, чим тішиться дівчина, чим сподівається вона дійти того, чого бажа, про що марить, другої дороги у неї немає…).
У тій отарі, де виросла вона, для дівчини не було дороги, як тільки заміж; то була якась біганка наввипередки за чоловіком: хитрували, коверзували, скільки сили, й горе, хто одставав – для її не було вже місця під сонцем, Каїнова пляма якась плямила її. «Заміж, заміж, заміж», – змалку чула дівчина – про що инше, щоб поставити дівчину на ноги, щоб надати їй сили й хисту жити самій, не спираючись на чоловіка – про те й не знали. Чи вважали ви – як хоче дітей похвалити, про хлопчика скажуть: «розумний буде», а про дівчинку: «є, гарна, красуня буде».
Й довідалась дівчина, що усе, що є тільки гарного, що не для неї світить сонце, не для неї віє вітер, що вона щось нікчемне, непотрібне на світі. От де щастя, спасения для дівчини; і хто не дістане єго – дурно напинається, щоб як-небудь чим инчим повернути. Розглядала в люстерко дівчина, прирівнюючи своє лице до лиця самої гарної на місті (вона тепер спіймала якогось не то щоб справді слона, а так щось коло того, й панує… щаслива – зітхають дівчата) й дурно – бліде лице, сірі очі, русе, як пачоси, волосся, нічого гарного не могла знайти вона, як не причепурювалась на вбогі шати свої, як причосувалась. (А скільки горя було, як серце боліло, коли прийшлося постановити на решті, що вона не гарна). Й вона незабаром переконалася в тому). Дурно закликала, заманювала [мати] женихів до дочки, дурно впадала, клопоталась коло їх – вони щось оббігали їх хату, і мати на дочці усе серце зривала:
– Виростила таку корову та на свою шию! Нема щоб, як инчі, (он подивись, ще гірші) принадити!…
Ті мартопляси, що тиняються по вулицях, заглянувши в лице дівчині, одвертались, зневажаючи, за нею не слідкували недоростки-школярі, до неї не тислися у церкві – усе оце жаром падало на її душу, гірко було, й заздрість і злість брала часами, але до усего привикаєш (до усего придивляються очі, прислухаються вуха, звикнеш до того, що [нерозб.], а ти маєш дивитись тільки, кожному своє) – ще як до того увесь вік тільки і життя того, що привикати. Візьмеш утямки й те, що: «не всі пани, треба комусь і свині пасти», і «скачи, враже, як пан каже» і «сиди та не рипаючися»… і багато ще дечого.
– Звикнеш, звикнеш… а усе ж таки нема-нема, а й зворушиться в голові, задуриш, задумаєш бозна-що. От була й на вечір поїхала, а чого?., нудилась тільки… Ще хазяйка чудно якось подивилась, мов би сказати хоче: седіла б краще дома! А три карбованці з кишені пурхнули, наче не було, а карбованці оці може ще й як би то в пригоді стали. Спасибі директору, дали гроші, а далі що буде – Біг єго святий зна що в голову їм западе – ходи тоді, прохай, щоб позичили; дадуть карбованця, а поки дадуть, так поневіришся, що рада б вернути того карбованця; а тут дров не привезли через того гаспидського писаря… (яка то гидка, лиха істота, ще ніхто так не знущався наді мною).
А холод який стояв у хаті, ув усі щілини, дюрки так віяло, аж гуло, аж співало, бодай таких співів не довелося чути; й думки такі сумні та нудні наспівують, аж душа заболить. Змерзнеш, як собака, закутуєшся у хустку свою, а вона й не гріє, такий тепера крам поганий, а гроші беруть (5 карбованців взяли з її), а вона – [нерозб.] її так холодно. А тут мати ремствує, вередує, а тут (у вікно дивись заглядає яка-небудь мацапура) під вікном ледар усяка ізбереться та ще яку-небудь публіку вчинить, вражий писар цькує (пустив поголоску), як тільки не завісиш, дивишся – вже стоїть, розгляда, усміхається яка-небудь погана пика – що ти єму зробиш!
(Ох, Господи, що то за лихі люде, жадним побитом не встережешся від їх. Так журилася дівчина, згадавши, які каверзи зробив із нею писар сільський. Скоро приїхала вона на село, став примазуватися до неї писар, пика гидка, погана така, що хоть і не шукай. Дівчина була негарна з себе, й, певне, писарю тому цікаво було й кортіло «з панянкою» б то «роман вчинити «. Не буду вже розказувать, як підбивався він до неї з своєю кумпанією, щоб «яко цвіченим б то людям» і усе таке, і як потім помалу став патякать, що дуже скучно єму самому на селі жить). Усі оці писарські джигунясті підходи на лихо надто свідомі усім. (Тільки усі оці підходці писарські нічого не вчинили – такий гидкий здавався той писар її, що стало в її сили одвадити єго).
Й у очах стало: голова сидить, гикаючи, дряпаючи бороду, а вона мусить стояти і просити.
– Що ж, хоч би не все, а десять карбованців дали… де ж таки…
– Не можна, панночко, грошей у правленії нема.
– Та мені як же? Звідки ж я жити буду?
– Й геть-то не гаразд так казати: люде там з голоду вмирають, а вам на які-небудь бабські забобони…
Соцький регочеться, роззявивши рота.
– І зовсім навіть проти Бога оце, найбільше вам, панам: ви, пані, маєте як лучче показувать, а не то, щоб… наприклад, скажемо так…
Й так без кінця. Або так ще:
– Грошей нема в правленії, хочете – заберіть крамом у моїй крамниці в мене.
– Та в вас нема там нічого…
– Як нема? От тобі… Усе єсть: мило, гребінці, голки, а хочете – борошном візьміть…
– Нащо мені борошно ваше?
– Що бо ви прискаєте? Не хочете – ждіть грошей, я для вашої ж таки користі, взяли б утямки…
Дівчина не здалася на усі підходи єго, писар став «допікать» – дівчина мерзла, сидячи в нетопленій хаті, грошей її не давали, скільки не ходила вона в правленіє, але се ще нічого – щодня скрізь писар випадки наготує одні гірше од другого – то прийде в гості до неї, наведе із собою таких самих поганців, як і сам, й розмовою своєю допечуть до плачу дівчину; то (зустрівшися) присікається де-небудь (у народі) на людях: «як дівуєте, панночко, не нудно самій?» – і заірже за слухачами… й усе таке без кінця.
Пішли поголоски; нічого правдивого не було в їх, і розповідалися геть чисто різно, але усе дівчині на догану, інтелігенція сільська – дві сім’ї крамарські, шинкарська, батюшчина одвертали носа од дівчини. Люде якось чудно, зкоса дивились на неї, її не няли віри, її цуралися. А то в вікно зирк – заглядає яка-небудь пика, наче у свою кишеню, усміхається погано якось.
Бозна-що робилося на серці в дівчини (якою бідною, знищеною, окривдженою здавалася вона собі). Сердитися, ненавидіти, боронитися вона не вміла: такою вже її життя та люде зробили. Та по-правді небагато й зробила б. Тільки плакати, нудитись світом, ховатись далі та далі у свій куток. Ну й нудилася, плакала цілі днини з-за усієї оцієї кривди та врази.
А се от старшина якась приїхала «левизорувати»; учителька запросила єго, і він сидить у неї, придивляючись до якогось оселедця…
– А в вас таки покійчик добрий, – каже солодко він, озирнувши покій.
– Тільки грубка курить, й холодний, – каже мати.
– Ну що ж? Попросіть дров привезти: вони ж в вас не куплені.
– Коли не хочуть везти, мусимо вже покупать.
– Попросили б старшину. Він же в вас такий здається добрий.
– Та то тільки перед вами.
– І усе село, здається – гарне село, на ваші гроші можна добре жити…
– Та коли ж бо грошей не дають.
Старшина розсердилася: що не скаже, то замість дяки оттаке.
– Вам не догодиш, – каже він вже і геть-то не так солодко. – Хіба мало, думаєте, без хліба сидить дівчат? Без кінця раділи, якби ваше місце дістали. Вам би радіти та дякувати, а не вередувати, в нас і без того діла доволі, щоб ще доглядати, чи не курить у вас груба!..
Стара мати, що була з нею, не тільки не втішала, не заспокоювала її, але ще гірше суму та жалю додавала – стара, вередлива, плаксива, вона тільки сердилася та, плачучи, (воркотіла на) їла дочку, дорікаючи й за те, що не дають грошей, і що вона на писаря дуже прискає, й за усякі вини, що були й які приснилися її. Таке життя допекло дівчині, що був час, як вона задумалася, що вона звомпила. Але хвалити Бога, не здалася і терпіла. Не бувши сміливою, бадьорою дівчиною з роду, вона краще мала терпіти, а ніж здатися на писарські підходці; вона боялася. Якраз ще на той час прийшла на її супліку од директора добра в правленіє папірка, й спасибі єму, зараз оддали гроші, дали дров й усячини. На цій раз, а далі що буде?… Писар знову (візьметься за) почне своє, знову підуть усякі допікання, знову почнуть знущатися з (бідної дівчини) неї…
Так думала дівчина. Тут закахикала її мати за цицовим, колись-то блакитним запоном, де спала вона, щось заворушилось, повертаючись, зарипіло ліжко й чути було, як хтось почвакав губами спросоння й знову закахикало, закахикало, закахикало, й кінця не знати було кахиканню тому.
Дівчина миттю загасила свічку й сіла на ліжку. Вона знала, що й сама тепера закахика за матір’ю, й узялася за груди. Справді не помилилась… Вона уся тряслася, груди наче розривалися від кашлю, щось репалось у їх і знову стихло, притомивши її чисто… Насилу оддихалась вона й лягла, закутавшися стареньким одіялом, протертим й побитим, що аж світило по дню…
Батько вчительки був чудний, нещасливий чоловік. Він був маленький урядничок і ніяк не міг улізти з головою в своє урядництво – оце й було лихо єго, а ще більше лихо – жінки та дочки. Він робив, робив, як віл, і певне вибився б, а якби не вибився, то став хоч заможним, поважним чоловічком – але сего не виходило, бо була то людина дуже горда й уразлива, як тільки бува уразливий маленький чоловік. Розсердити, допекти єму латво було. Чи справді штрикне, уразить хто-небудь старший – а сего не треба було довго чекати, – або здасться йому тільки, – кінець, годі, він уразився, полаявся й закурив. (Чоловік він був нещасливий, але сім’я ще нещасливіша).
Иноді схоче перемагати себе, терпить, аж зубами креше, маючи себе мало не за мученика, але охоти не на довго того ставало, часом дурничка яка-небудь – й пішло усе ані за цапову душу. Нещасливий був чоловік, але сім’ї було від того не солодше: часто зривав він серце на жінці, на дочці; на їх (ішла) оберталася злість маленького чоловічка. Иноді він немов би тішився, що от є такі, з кого й він поглузувати може, допекти, дошкульнути, коверзувати. Він чисто попсував свою жінку й зробив з неї плаксиву, в’їдливу бабу, а з дочки стала бідна, знищена, прибита якась дівчина; вона звикла чути крик, посміх, вона звикла годити кожному дурному слову. (, слухати кожної дурості. Тоді таке бувало, що мусила цілувать батькового чобота – батько приказав).
От хоч би таке бувало: видають гроші урядникам; батько приходить додому напідпитку. Жінка і дочка й не глянуть вже на єго просто, щоб не присікався, й думають тільки, скільки-то грошей зосталося й чи буде що їсти. Але батькові усе не гаразд.
– Що се ви одвертаєтеся од мене – що п’яний? Ну й п’яний, пропив гроші, і нічого не вдієте, замість того, щоб принести вам?… Ну, чого ж мовчите?! Га?! І остатні проп’ю, і будете без грошей седіти, а мене проте годуватимете!… Дочко, побіжи, принеси горілки… от решта; та не думай вкрасти дорогою що-небудь – я знаю, що вам грошей треба дуже, вони в мене лічені!…
Й дівчина, нап’явшися хустиною, бігла до шинку, заздро поглядаючи на гроші, що так було б треба на хліб на завтра…
Часом то ще й на тому не кінець був, батько посилав позичити карбованця й купити горілки… Дівчина верталася засапана, ставила шклянку на стіл, а батько казав:
– От і вип’ю на остатні… Оттак, дочко! Зітри гординю, потовчи хіть, підлий смиренія, розмішай послушанієм – і будеш щасливий… – казав він зле, наче тикав під ніс комусь оцією лікою.
– На сім світі тільки тим добре жити, хто вміє гнутися, лізти на животі, сорому не знати, терпіти, жити так, щоб здавалося, наче тебе й нема. Подякуєш колись батька за науку. (От я й хочу, щоб ти могла так жити, дочко, бо моє лихо, що я не міг так жити. Будеш так жити – будеш щаслива, звикай ще тепера так жити, ану піди до Цупренків та попроси в їх карбованця… Дівчина йшла на цю муку, бо там поки дадуть того карбованця, вимотають поволі усі жили, а мо’ нарешті й не дадуть, а батько сидить дома й, виглядаючи в вікно, і мимрить: хай привикає, щоб нічого сором не було, щоб до усего звикла і житиме щасливо). Чи кепкував він, чи справді хтів цего – щоб дочка щасливою була, – Біг єго зна, од сего не легшало дочці – й жінка, й дочка боялися єго й не любили; замісь того, щоб клясти те мізерне життя, що попсовало батька, кляли єго; замісь того, щоб лаяти багаття, лають дим, що курить од єго, се то й лихо людське.
Але як батько справді хтів, щоб дочка звикла до усего: лізти, а не йти, не жити, а замирать щохвилини, так се єму вдалося добре. Вона жила так, що життя її можна було перервати щохвилини, й нічого б то не перебранчало – вона не чекала другого дня, не бажала, не сподівалася; наче прибило її щось, й вона боялася ворухнутись, щоб те, що лежить на її, не зірвалося й не вбило до решту; вона жила, наче ящірка восени, що дубіє помалу з холоду, й тільки як часом дошкуля вже її, як дуже шкрябне мороз по шкурі, іздригнеться своїм напіводублим тілом… А ще кажуть, що життя лише на те, щоб виробляти себе на все добре!
І дівчина не ярилася, не кляла, не винуватила життя й людей за (таку неправду) своє бідне життя; вона брала життя таким, як ішло воно до неї, вона жила… жила через те, що жилося, що після ночи йшов день, після ранку вечір, що (живіт) пелька їсти просила, а щоб добути чого їсти, треба було бігати, смикатись цілий день або гнутись над роботою, а набігавшися, тра було спати… Чуже життя, добре й спокійне, не лізло її в вічі; не штрикало її, думки не прирівнювали чужого до власного; вона думала про життя багатих та щасливих так, як думає чоловік про побит комах, бджіл, і то було її щастя, якби не се – не стало б у її і снаги жити отсим життям бідним та мізерним.
Жодної втіхи, жодної підмоги не було в її – ні Бога, ні ідеалів не знала, була тільки батьківська наука, мізерна, погана, бо піддержуючи, враз труїла чоловіка, але окрім її не було, й дівчина живилася єю щиро, товкла, терла свої думки, жадання, надії й пила не шклянками, а відрами цілющу воду «смиренія» та «послушанія» й терпіла без кінця, (про життя, яке й на комариний ніс до власного не стосується. Сіре житія трави меж гладеньким камінням. Вона уся вдалася у своє сіре, безпросвітне життя й воно впливало на її дуже… Бурі та завірюхи людські оберталися в недужі повівання, а що сили одбігали вони та набували впливу на чоловіка, на життя єго, вони втратять свою міць й усе [нерозб.] їх, й стануть отаким недужим, сірим, нікчемним, як усе життя те).
(Був і роман із дівчиною) Таке й кохання її було. Воно якраз припадало до сірого життя її, наче та низенька руда травиця, що пророста межи сірих, рівних плит, під людськими ногами; воно вільнуло, ледве з’явившися, зоставивши по собі ще одну болячку на серці, а не розвернувшися пишним цвітом (чи то полонивши усе життя, як то треба кожній добрій дівчині), як то буває.
(Якось) Порекомендували їй якимсь побитом хлопця, не дуже гарного з себе, одначе доброго й розумного; вони не сказали і двох слів одне другому, одначе дівчина згадала, лягаючи, про єго в той день й потім. Може на тім й кінець був би, але через кілька там часу, десь на вечерницях якихось зустрілися вони знову; хлопець прихильно, вважливо побалакав з нею раз і другий. Дівчина не звикла, щоб на її так вважали, вона згадувала довго про єго й нарешті закохалася.
Посвітлішало трохи дівчині, стало впливати на бідне життя її кохання, й хоть впливало воно кволо, ледве чути, а все ж таки впливало. Довідавшися од самого-таки хлопця, що він вечорами гуля понад річкою, пішла якось вона й зустріла. Той (ласкаво) щиро привітався, й вони весело побалакали кілька часу, казав здебільшого він, вона слухала радіючи (і складаючи у серці своєму) й де-не-де озивалась.
На другий день вийшла вона знову й скоро прийшла, побачила ще віддаля [його] ще з якимись хлопцями… Вони порівнялись й хлопець замісь щоб щиро привітатись, похмуро кивнув й, не подивившись, повернувся до другого. Серце так і впало в дівчини; вона скоріше повернула додому, бо чула, що сльози ік очам підступають. Цей випадок геть розбив її бідне кохання, прохолодив серце, що трохи степліло було. Наче (ящерка, що виткнула носа й побачила зараз щось, шурнула вона у свою дюрку й знову пішло бідне старе життя) равлик виставив був ріжки з-під халабудки своєї, торкнувся й сховав їх знову боязко… Біг єго святий зна, чому одвернувся од її той хлопець – може зневажив, а може помітив, що дівчина покохала, пожалкував її й (зумисне) ся мав так, щоб її кохання перебити… (Часто думала про се дівчина і щоразу).
Бучний вечір, громада й потім зараз дорога по мертвому степу – за ту дорогу вона багато дечого передумала, знову тепера приходило їй в голову усе, (думки вставали). Бувають такі часи в чоловіка, що мов якась рука розставить, якесь світло чудодійне освітить випадки, прояви, думки, життя єго усе, й (на місці) там, де стояло звичайне, на що й не вважав він досі, що він знав добре, стане, з’явиться щось геть то нове… Таке було з дівчиною… Помалу, потиху єднаються, беруться, виявляються думки, наче шашіль точить товстий бік галери – й не видко єго, аж лине вода у проточену дірку, ламаючи, перекидаючи, й затопить, заллє усе, усі думки, усе життя, що було попереду…
Не спалося дівчині. Поверталася вона з одного боку на другий, куталася своїм побитим одіялом, перекладала подушку – сон не приходив. Серед тиші та темряви лізли в голову спогади й думи без кінця
[фрагмент втрачено]
…певне добра сукня!» – й не турбуючись оглядала свою цицову старенькую перкалеву, і в голову не спадало спитати: чому Тицька-Петацька шиє собі за 300, а вона за 30 карбованців? Розказував хто, що там пан Паршинський купив собі коней по 500 карбованців, й дівчина не вражаючись оглядала свої ноги у подертих черевиках і цікаву панчоху, що виглядала звідти – ноги, що замісь коней весь вік були її, й вона не лаяла, не пащекувала.
– О, він багатир, – казала дівчина, й сего було доволі для неї.
Так було досі. Тепера (тим часом, як вона перебирала минулеє лихо та недолю, в голові заводилась думка) разом після усіх думок, після їх єднання та роботи [розуму] у голові стало: чому се було все так?
Бо така була її доля.
А чому в її така доля, чому не инча? Чому вона бідувала, хто в тім винуватий, що батько мордував її, що мати дрочиться, лається цілий день, що вона сама мерзне у своїй халупі, що мусить бігати за копійку? І сама одказала собі на се: «люде». Вона оглянулась на своє життя й бачила там не саме одне лихо, вона побачила там кривду, кривду без кінця; вона мала себе не бідною дівчиною, мала себе окривдженою. Вона тепер сердилася, лютувала на людей: чи допомогли вони, чи підкріпили, привітали, хоч словом ласкавим обізвалися, уразивши, окривдивши її?… Та не хоче вона й слова їх ласкавого, нащо воно її, порубаного слинями не загоїш. Вони знищили її й потім нявчали солодко: «бідна дівчина», «бідна дівчина», скільки разів чула вона се за собою й яка б рада була тепера оці слова кинути їм, щоб подавились вони ними… А перед очима ставали спогади, як поневірялась вона, як [кривдили] її (спогади дошкуляли її). Досі вона терпіла, тепер не могла терпіти кривди, спогади пекли, дошкуляли її, й вона корчилась на своєму ліжку.
Така година – бо часом се ув одну годину, наче одразу, станеться – багато впливає на чоловіка. Чоловік наче народиться вдруге. Як є в єго сила, і хист, і воля дужа – знайде ідеї, постановить він мету свою перед собою, постановить добувати долі або помститись, й вийде з єго або добре щось, або велике ледащо. Але що ж тому робити, в кого ані сили, ані хисту, ані волі міцної нема, хто весь вік нудився тільки, хто сам не ступив, рукою не посунув, як не штовхала притьмом єго потреба яка або люде.
Дівчина мордувалася… то сердилася, лютувала, кляла, то плакала, нудилась, не знаючи, що робити; а (думки) спогади, спогади в’їдливі, пекучі йшли без краю, без кінця; на часинку голову мов памороки забивало, й потім знов; а тут ще, як зумисне, лізли в вуха шматки якогось мізерного вальсика, що (вигравали) рипали на тому вечері дві скрипки; оцей вальсик допікав дівчині найгірше, одриваючи од думок, що стояли тепера над душею. Вона седіла на ліжку, притулилась до стіни й раз по раз (хватала) тискала руками голову, її здавалося, що вона (розірветься) репне. Дівчина тулилася до (муру) стіни, ламала руки, тискала плечі, наче хтіла видавить з себе думку: «що робить її тепера?» Вона чула, що не може жити так більше; не було в неї нічого, окрім батьківської ліки, а тепер вона кинула її… Що ж робити? І дурно силкуючись надумати, нудилась та мордувалася.
Й одразу надумалася. Наче (хтось) не з неї, а відкись инче (з’явилася) вилинула думка вмерти. Дівчина іздригнулася, наче доторкнулася до огню; усе в голові закрутилося й пропало. Наче чоловік розбігся острівцем й став відразу: під ногами круча й ярують там сизії хвилі; одскочив він з переляку, кинувся на другий бік – й там шумить хвиля, ще на другий – і там. І чує чоловік, що нема вже єму дороги, що мусить він загинути тут, посеред безкрайого сизого моря…
Таке було з дівчиною – смерть лякала її; вона хотіла найти инчий порятунок, починала думати про що инче, але (скрізь перед її смерть вставала) думки усе звертали на те, щоб вмерти (звертали на смерть), наче того химородника у Гоголевому оповіданню, що, куди б не їхав він, якась сила велетня усе тягла єго до Карпатів та до Карпатів. Страховинна боротьба пішла у серці, страх брав її, як думала вона про (те, щоб вмерти) смерть; се здавалося її якоюсь темрявою порожньою, вона наче чула холодне повівання й кидалася мерщій до життя; але тут уставали такі спогади, такі (картини) образки, що уся її охота до життя пропадала.
Краще було вмерти, аніж знову пити гірку свою чашу, поневірятись, бідувати в кривді, у всяких вразах; краща була смерть, хоч і віяло від неї такою пусткою, таким холодом. І вона чула ту смерть коло себе, наче налягала вона на неї; вона пручалась, вибивалась, а та (як те дерево живе, що ловить) наче чавила, забирала своїми щелепами усе глибше та глибше. Не рухаючись, аж похолоділа, сиділа дівчина, притулившись до муру, прислухуючись до тієї боротьби, що лютувала в її, боротьби меж життям і (кінцем) смертю. Смерть брала гору, вона чула се, усе менше та менше пручалось життя в холодних мертвих щелепах… Годі!…
Хитаючись встала вона з ліжка й засвітила свічку. Полум’я освітило її лице. Страшно було на єго глянути, таке ізробилося з ним за невеликий час – лице змарніло, позеленіло; очі дивились якось несамовито, дівчина уся трусилась. Вона насилу знайшла корця з водою й поставець із сірниками, почала ламати холодними (пальцями) пучками сірники й кидати їх у воду. Сірнички падали один за другим й мокли в воді, що почала вже смердіти (фосфором) світородом.
Дівчина не чула того духу й не бачила того трунку, що (робила) готувала собі; її наче заморочило на хвилину (забило памороки) після того усего, що за ніч із нею. Вона зупинилася через хвилину (й прочумалась) – сірників більше не було, поставець стояв пустий перед нею, в корці вода стала рудою й погано смерділа. Дівчина одразу прочумалась й згадала усе, її затрясло так, що вона не встояла на ногах і сіла на долівці. Вона помішала (пальцем) пучкою в корці і прибрала трісочки в один куток, але випити не стало сили, й вона поставила корець на долівці перед собою.
Тим часом світло збудило дівчинину мати, вона за запоном знов заворушилась й сердито спиталася спросоння:
– Що се ти там свічки палиш, Марусе? (Загаси, дай м). Не даєш спати…
Дівчина іздригнулася й стулила міцно руки. Насилу перемогла вона й одказала покійно:
– Хочу блох пошукать, жарять так, що не можна спати.
– О-ох-оох; загасила б ти краще, дала б мені чистий покій… – замурмотала мати, ледве вимовляючи останні слова (й заснула).
Дівчина прислухалася, чи не ворухнеться мати, й довідавшися, що (вона) спить, повернулася до свого корця й задумалася. Нова думка (заворушилася) стала в голові. Досі вона думала (тільки) усе за себе, забула за мати, тепера згадала її, й дівчині стало її шкода; бідуючи, люде хоч як докучають одно другому, але якось мов приростають до себе; а ще в такий час, коли вона збиралася вмирати, не пам’ятала більш, як сердилася, вередувала, мордувала її мати, вона забула усе оце й (її було шкода) вона любила свою мати, що бідувала, поневірялась із нею укупі, хоч се усе більш виходило дочці, але вона ж, кажу, забула про усе оце. Вона подумала, як буде мати жити без неї, й її (стало) узяв сором, що вона хтіла її кинути. «Добрі люде не покинуть», (хтіла була вона) сказати хтіла, та й (сором узяв) стала: хіба не знала вона, як то жити меж тих «добрих людей»? Той ніколи не був голодним, хто видумав про «чесну бідоту», не плакав в холоднім покої, не тискав у тузі голову покляклими руками…
Дівчина хотіла була вже (ухопити) корець вивернути, але знову спинилась: – як таки не (прийшло їй в голову) подумала вона, що мусить з матір’ю й сама бідувати, мусить гинути, (плакати), рятуватись од злих людей, од цього проклятого писаря…
– Не можна, не можна! – аж скрикнула дівчина і, не оглядаючись на материне ліжко, мов боялася, що мати докірно (зупинить) затримає її, що звомпить вона, (повернула руку до) підняла корця… Поганий дух од сірників шкульнув її в ніс. Знову узяв її страх, шкода вмирати, руки затрусилися, зацокотіли зуби. Вона ледве перемогла себе й притулила губи до корця.
– Боже, Боже!… – востаннє з страшенною нудьгою прошепотіла вона й ковтнула раз… другий…
Корець брязнув, впавши на долівку, гупнулася й зомліла дівчина. Свічка якось (сирітливо) сумно, мов сирота, блимала в тихім покої (освічаючи), мати байдуже сопла за запоном…
Кілька свішників розбалакалося, стоючи в вузенькому темному переході – вони вийшли сюди попалить тютюну. Переходом ходила челядь, носила усякі причандали, і свішники мусили тоді кидать свою розмову й ставати по одному вздовж стіни, огортаючи поли, (щоб не замастила їх челядь), але-се не перебивало розмови.
– Чули-сьте новину, що Горченкова, що була в Крутигорах, отруїлася? – спитав один.
– Отруїлася? От так на.
– Отруїлася, тай годі.
– От ти б, Степанович, просив собі Крутигори, усе ж краще, ніж у тебе там.
– А не чув ти, піп там який, може вередливий та цікавий?
– Піп нічого, от чув я, що писар там дуже поганий, що він дуже ліз до покійнички, та певне до тебе вже за сим не полізе… – усі зареготалися.
– Писар ліз до Горченкової? Та вона була погана, як гріх, хай царствує…
– Чим же вона отруїлася?
– А сірників наламала.
– От уже вмерла, сказать, по свішницьки, й трути доброї купити не було за що, – (метикував) пробубонів котрийсь.
– Усе краще, як з горілки одується хто – здохне, як жаба, у рові.
– Або хльоркою стати, – додав хтось. Помовчали.
– Дак се і через писаря, кажете? Що ж, вона єму не здалася?
– Ні, втерла-таки носа, покійниця, кажуть, а може, Біг єї свят знає.
– Добре що хоть так, а от я чув про одну дівчину, так ще гірше було – здалася вона, а він не був дурень, та й кинув її потім із дитиною ще, біс би єго згриз… Так її з місця прогнано, покрутилася рік чи що, та й надумалася, бідаха. А добра дівчина була, цвічена й розумна, колись, було, усе читає Некрасівську «Еду ли ночью…».
– Агов, де ви сховались, ідіть! – гукнув хтось в перехід.
Свішники кинули миттю цигарки, поплювали на їх та й пішли, штовхаючи один другого. Сумний вплив од розмови стояв над душею, й не один метикував про свій свішницький побит.
Примітки
Перша публікація – за чорновим автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 261. – Арк. 68 – 83.
Це перший варіант оповідання «Бідна дівчина». Виправлені автором фрагменти подані в дужках курсивом.
…колись було усе читає Некрасівську «Еду ли ночью…»– йдеться про поезію М.Некрасова з першим рядком «Еду ли ночью по улице темной…», де поет співчутливо описує гірку долю жінки, змушеної стати повією.
Окрім цілої низки дрібніших правок, редактори-упорядники альманаху «Степ», де вперше друкувався цей твір, скоротили його, викресливши останню сцену. Як свідчать пізніші публікації, автор погодився з цією та низкою інших виправлень редакторів (насамперед йдеться про ініціатора видання альманаху Дмитра Марковича), а також сам вносив правки у текст оповідання.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 431 – 443.