6. Потреба національного єднання

Михайло Грушевський

Не такий час, щоб малодушествувати. Годі політикувати та метикувати, як би то хитро-мудро, невеликим коштом пробігти межи дощ, «петушком, петушком» проскочити між культурні нації з нашим українством, нікому не попавши «на замечание». Щоб і капітал національний здобути і зістатися «дамою, приятною во всех отношениях» для всіх, хто з нами має чи схоче мати діло. Щоб і «вузькості» нам ніхто не закинув, щоб і вірної служби російській культурі в чім-небудь не нарушити, і польському stanowi posiadania на Україні в чім-небудь не завадити.

Мусимо мати одвагу бути самим собою, не страхаючися ані недоречного глузування, ані гнівних криків тих, яким зріст українства грозить наступити на котрийсь мозоль, ані певних болів і мук породження українського національного життя. Досить з нас, коли знаємо, що українство в тім культурнім, поступовім напрямі, в якім ведемо його, ніяким чином в конфлікти з загальнолюдським поступом не ввійде, і що ті болі, муки таки мусять бути понесені для того, щоб український нарід розв’язав для себе проблему національного розвою. І хто не з нами в сей тяжкий критичний час – той против нас.

Хто своєю – не тільки активною ворожнечею, а й пасивною силою супротивлення здержує національне усвідомлення української людності, гальмує перехід української народності до свідомого національного життя, той чинить тяжку шкоду українському народові в нинішню переломову хвилю. Чи буде се їзда на принципіальнім конику – агітація против українського національного розвою в ім’я ширших завдань нинішньої хвилі, чи сіяння смути і знеохочування до національної культури дискредитуванням української культурної роботи, культурних засобів українських, українського слова, літературної мови.

Хто вириває українську книжку чи газету з рук земляків, знеохочує їх до українського слова, до культурно-національного з’єднання всього українського громадянства й народу під теперішню національну кризу, той чинить гріх перед українством, так само, як ті, що під політичну кризу XVII в. розбивали політичну єдність, граючи на класовім антагонізмі, заводячи політичні інтриги в один чи в другий бік, і ослаблювали тим силу політичних постулатів українського народу.

Через таке роз’єднування великий народний рух XVII в. перейшов на «руїну» українства. Стережімся, щоб сього не сталося з нашим національним рухом. Не такий час, щоб розбиватися на гуртки й гурточки, зв’язані спільними літературними поглядами, спільними переконаннями щодо уживання і з двома і одною крапкою, та втупивши очі в якісь діалектологічні чи правописні питання, відмахуватися рукою на всякі заходи коло ширшої організації національної роботи, культурно-національного руху. Горе тим, хто вносить роз’єднання серед громадянства такими формальними справами, хто на мале каже, що воно велике, як нарікав співець українських усобиць XII віку на своїх сучасників.

Прокляття нинішньої хвилі лежить в тім, що українство, вийшовши «з-під закону» 1876 р., далі живе підзаконним життям, не користаючи з «благодати» конституційного життя – яка не єсть та наша «истинно русская конституция». Що воно далі живе тісним гуртковим життям, до якого привчили його літа під’яремного існування, і не оцінює ваги нинішньої хвилі, що велить українському народу єднатися, організуватись якнайскоріше, найінтенсивніше в велике національне тіло, збираючи все, що може бути організоване для українських національних цілей на підставах поступово демократичних.

Подивіться, як слабо розповсюджуються українські газети й журнали, всякі українські видання, які незвичайно малі круги української людності захоплюють, який незвичайно малий процент вводять вони в національну українську течію. Маса української людності, навіть інтелігенції зістається поза нею. Старі гуртки й гурточки свідомих українців повинні були послужити огнищами національного руху, звідки на всі боки сильним, далекосяглим промінням повинен був ударити український рух, усвідомлення національно несвідомих, від перших початків розкріпощення українства. Але вони зісталися в дійсності відокремленими, тісними гуртками, малими оазами серед національно несвідомого українського моря, слабко зв’язаними між собою, зайнятими своїми спеціальними, місцевими роботами.

І скільки провінціональної розтічі лежить між тими різними частями нашої землі, як мало поступили вони в тіснішім зближенні між собою! А тим часом завдання моменту лежить, власне, в якнайтіснішім з’єднанні розлучених різними політичними, адміністративними й всякими іншими межами та відмінами частей нашої землі й утворенні на всім просторі її, спільними силами всіх її частей, одної можливо сильної, можливо багатої національної культури, всеукраїнського культурного життя, і то якнайскоріше…

Не маємо українського міністерства просвіти чи якоїсь іншої інституції, яка б могла порішити й завести по всіх школах, урядах, в публічнім і всякім іншім уживанні норми одностайної української правописі, граматики, стилістики на всім просторі українських земель, в Галичині й на Кавказі, в Угорській Русі і в Правобічній Україні, в колоніях Америки й Сибіру чи Туркестану.

Тому до такої одностайності мусимо йти іншими дорогами: дорогою обопільних уступок і толерантності, поблажливості для всяких відмін життя й мови, діалектологічних і культурно-історичних відмін різних частей великої української землі, а не кидатися, як бик на червону хустку, на кожду язикову чи правописну відміну, якої «у нас не уживають», «у нас не розуміють».

Не можемо замикатися в такі тісні провінціальні критерії, бо неминуче розіб’ємо сю велику українську землю на частки, з котрих кожда матиме свою окремішню мову, правопись, свої літературні взірці, свою літературу, а з тим – стратимо всяку можливість широкого національного життя й розвою, засудимо українство на ролю провінціоналізма в кождій з тих провінцій, на які розіб’ється українська земля.

Не чіпатися того, що ділить і роз’єднує поодинокі часті української землі, а пильнувати того, що лучить і єднає їх докупи, і се зміцняти й розвивати мусимо. Як в житті і традиції, так і в першім великім органі всякої національної єдності й національного розвою – в національній мові й її культурній, літературній формі.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 225 – 227.