Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

5. Мовний партикуляризм

Михайло Грушевський

На протязі цілих віків обставини життя українського народу складалися дуже некорисно для його національного життя й ослабляли його національну силу й національне почуття. Панування чужих на українській землі розвивало силу протесту, анархістичні інстинкти, а ослаблювало інстинкт організаційний. Національне життя мало тільки короткі хвилини такі, що могло спалахнути сильним огнем, а переважно тільки тліло непомітно під попелом, і національне почуття слабло й завмирало.

Тільки в Західній Україні незвичайне загострення національного контрасту викликало нарешті сильний вибух національного почуття. Різниця національна там злучилася з різницями релігійними, класовими, з контрастом політичних і економічних прав і сил, і се загострило національну свідомість і привело до напруженої національної боротьби.

На Вкраїні російській не було такого загострення, і національне почуття українське не насталилося так. Воно не вмерло, і не хоче вмирать, але не проявляє себе і в житті сильно і замітно.

Навпаки, воно наче не вірить само в свою силу і соромиться всякого сильнішого прояву. Натяком на «узость», не кажучи про національний шовінізм, можна забити баки кождому середньому українцеві й довести до того, що він відречеться всього – хоч би в домаганнях його не було й тіні якоїсь національної виключності чи шовінізму.

Ся слабкість національної енергії, національного почуття дає себе чути на кождім кроці, дає себе знати і в тих питаннях, які я порушив в отсих статтях. Сей крайній партикуляризм в справах мови, провінціональний патріотизм, який вимагає, щоб газета писалася мовою його села, а все українське письменство не виходило за межі словаря його повіту. Сі претензії кождого, щоб Україна йшла до нього, й неохота поступити самому хоч кроком до неї – зробити невеличкі зусилля, щоб увійти, так сказати, у всеукраїнський фарватер літературного й культурного руху. Сей страх перед всяким сміливішим, певнішим виступом так само в справах мови, як і в інших національних справах, – вічне побоювання, що скаже повітова «Мария Алексевна» про якийсь такий сміливіший виступ – все се прояви того ослаблення національної енергії.

Народи, суспільності з сильнішим національним почуттям, з більше розвиненою національною енергією не такі операції переводили над своїм національним життям, над своєю мовою, як отся наша проблема всеукраїнської культурної мови.

Проводили сильно, енергійно, не оглядаючися на те, чи кому се здасться дивним, чи смішним, в тім почутті, що в питаннях своєї національної культури кожда суспільність має суверенні права, рішає їх з становища своїх поглядів і інтересів, не питаючися чийогось суду чи оцінки. Румуни перевели в XIX в. радикальну реформу своєї мови, «вичистивши» її від елементів слов’янських і інших та заповнивши їх місце елементами романськими. Постановили наблизити свою мову до латинської мови, відповідно до своєї національної традиції, що вони – потомки римлян, romani, й мають мову римську.

Всупереч сій традиції, елементи римські підбив був сильно слов’янський елемент, і слов’янська мова стала культурною, книжною мовою румунів в середніх віках. Але вони виперли її з часом, замінивши мовою румунською, і нарешті постановили вигнати і з живої мови слов’янські елементи, хоч як вони були величезні, хоч, як здавалося б, неможливо без них обійтися. Постановили – й ведуть сю лінію, виганяючи сі слов’янські елементи з школи, з книжної мови, з уживання інтелігенції, і при енергії, без сумніву, «вичистять» з часом і народну мову.

А чехи? В розмаху свого національного відродження вони постановили знаціоналізувати свою мову якнайповніше і замінити чужі вирази свійськими – навіть загально в цілім світі прийняті культурні слова, як театр, музика і т. п. Повидумували на їх місце не раз такі слова, перед якими шишковські «мокроступи» й «шаропихи» являються верхом простоти й зрозумілості. Дали привід до незчисленних анекдотів, глузувань, що, мовляв, треба чеську фразу перекласти на німецьку, аби її зрозуміти і т. п. Але се їх зовсім не засмутило, вони свою нову мову прийняли, перевели через книгу й школу, проведуть через народну мову, і через століття ніхто не буде дивуватися тим словам, як не дивуються в Росії російським «впечатлениям», «средоточиям», «миросозерцаниям» і іншим дивоглядам.

Се були крайності, але що сказати про нас, коли глузуємо й відрікаємося чистісінького українського виразу тому тільки, що він для великоросійського уха зазвучить дивно. Штучно, умисно збіднюємо природні багатства української мови, щоб не сказати чого незрозумілого для панків, яким, властиво, все українське стало чужим і незрозумілим.

Викривляємо самі основи мишлення, підтягаючи свою мову під складню мови великоросійської. Самі забиваємо, загороджуємо дороги культурному розвоєві, не допускаючи до вироблення української мови культурної, наукової, здатної до наукового мишлення.

Ей, горе малодушним!


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 223 – 225.