4. Треба вивчати українську мову

Михайло Грушевський

Але ж помилуйте, скажуть мені любезні земляки на мою раду учитися українській мові, що ж се за рідна мова, коли треба її вчитися? Ми добиваємося прав українській мові через те, що вона нам своя, рідна, а ви кажете її вчити, наче б чужу! Що ж тоді за користь з своєї мови?

Се, мабуть, найдальший і найстрашніший, найбільше небезпечний вивід, який можна вивести з моєї ради. Але як без церемонії, без покрівців поставив я сю раду, в надії на здоровий, незасліплений розум моїх земляків, так сам висуваю і сей можливий, небезпечний закид, який можна виставити проти такої науки. Я вірю, що українство наше все-таки має в собі стільки стихійної сили, стільки життєвості, що його не заб’єш ніякими теоремами, що воно своєю стихійною силою переб’ється через усякі штучні перешкоди – поки не вб’ємо самі сеї сили нашою апатією, бездіяльністю. І через те я сміливо сам ставлю сей можливий аргумент, хоч може декому се й здасться небезпечним: мовляв, самим давати зброю ворогам у руки.

Всі вчаться своєї рідної мови, а наша біда така, що треба вчитися її більше, ніж кому іншому.

Де дитина виростає в нормальних обставинах – в атмосфері своєї мови, уживаної всіма, у всіх сферах життя, там вона несвідомо, сама того не помічаючи, здобуває дуже велике знання своєї мови змалечку, ще перед тим, ніж почне жити свідомо, і в початках свідомого життя має і запас слів, і призвичаєння до форм і оборотів, і загальну звичку – «дух мови», як-то кажуть. Правда, сей словар дитини буде завади ще далеко не повний – вона буде його ще довго доповняти; уживання і відрізнювання форм у неї досить неясне; нема свідомості, того, що правильне, добре, а що ні.

Але знов-таки – коли людину окружає далі атмосфера її рідної мови, коли вона уживає її в житті, в школі, на ній неустанно читає, пише, нею думає й говорить, тоді вся культурна робота, культурний розвій, який вона переходить, являється заразом культурою її мови. Систематична наука граматики, стилю і т. д. тільки приводить до системи відомості, вже в значній мірі готові, зібрані. Таким чином мова в своїй закінченій, зовсім виробленій формі дається такій людині далеко легше, без всякого порівняння, ніж чоловікові чужому, що буде всього, від а до z вчитися з книжки, з граматики, з словаря і т. д.

Українська дитина досі не має таких корисних обставин для вивчення своєї мови. Кажу все про Україну російську, бо галицька виробила вже собі кращі умови з сього погляду. Для дуже значної частини нашого покоління з інтелігентних верств російської України українська мова не була вже «материною» мовою, як залюбки звуть рідну мову: від батька-матері вона її не чула. Чула може від слуг, від «простих людей», що з’являлися в домі, і скоро помічала, що се мова нижчої категорії, не «справжня» мова її круга. Так само, хоч трохи пізніше, мусила вона помітити се і в такім разі, коли чула українську мову в своїй сім’ї: се мова «не настояща», вона уживається в розмовах інтимних, між своїми людьми, але в справах ділових, в писанні, читанні уживають іншої, «настоящої» мови, і сеї мови учать дитину, поправляють, коли вона недобре нею говорить, а українська зістається без культури.

Виїмки з таких звичайних обставин стрічаються дуже рідко, а результат такий, що наша інтелігентська дитина з сім’ї виносить, по-перше, дуже невелике знання української мови: має малий запасець слів, переважно самих «кімнатних», або «хазяйствених», і не має «почуття» мови. По-друге – вона призвичаїлася дивитись на українську мову несерйозно і не дбає про те, щоб орудувати нею ліпше, не культивує її загалом. А всі дальші обставини життя – школа, самоосвіта, зносини, вся культурна нинішня обстанова тільки далі відзвичаює від української мови.

Привчає уживати до всяких культурних потреб своїх мови чужої, думати на ній і так сказати – з становища чужонародної психології оцінювати форми чи слова українські. Отак і перебирають у нас суто українськими словами й кривляться, як котресь слово чисто українське, або утворене цілком в дусі української мови пригадує великоросійське слово іншого значення. «Виїмок» пригадує їм російську «выемку», «позір» великоруське «позор», «материна мова» – «истинно русские выражения» і т. ін., і мова з такими словами, по їх гадці, курйозна, негодяща.

В трохи ліпших обставинах щодо своєї мови виростає дитина сільська, але небагато ліпших. Вона, щоправда, довше росте в атмосфері української мови, та й пізніше не зовсім виходить з неї; але мова не культивується й тут, а навпаки – фальсифікується, розмішується й підмінюється елементами чужої мови. Границя між своєю мовою й чужою затирається: рідко коли почує дитина, що великоруська мова, якої вчать її у школі, мова чужа, інша від її рідної мови. Навпаки – вона звичайно буде чути такі погляди, що се дві відміни, два ступені тої ж самої мови: одна панська, друга мужича, одна «образована», для книжки, для газети, для поважної розмови, друга – хатня та господарська, до розмови про гній і хлів.

І в міру того, як захоплює такого чоловіка «культура», опановує його спокуса мішати до своєї «простої» мови як можна більше елементів «образованої» мови, так що по більше «культурних» околицях місце української мови заступає справжній жаргон. Елементи великоросійської мови випирають елементи українські, незвичайно обіднюють українську мову, і нарешті діло доходить навіть до повної утрати почуття мови: до того, що вже й українські форми, а не тільки слова здаються дивними. Як се ви пишете: «дім», коли у нас кажуть «дом».

Дальше вже нема куди йти – або прощатися з українською мовою, або вчитися її, щоб освоїти й вернути їй місце культурної мови, культурного знаряддя.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 221 – 223.