Реалістичні твори
Михайло Грушевський
Перші белетристичні писання п. Кобринської мають характер образків реального життя, з сильно зазначеним соціальним характером. Сюди належать із друкованих: «Шуминська», «Задля кусника хліба», «Судія», «Стара Янова», «Виборець», «Жидівська дитина», «Ядзя й Катруся»; кілька образків того ж характеру зісталися ненадрукованими й мають появитися в «Бібліотеці укр[аїнсько]-руської видавничої спілки».
«Шуминську» написала п. Кобринська, коли один із січовиків порадив їй писати «про те, що говорите, і так, як говорите». Розмова між ними йшла про становище матері в родині і п. Кобринська задумала змалювати його в образку. Вона вибрала собі для того найпростішу й найлегшу форму – форму спогадів старенької руської типової попаді: старенька пані Шуминська плете панчоху пополудні і в її спогадах переходять образи її родинного життя – зрештою, які спогади, окрім родинних, могло дати їй життя? В сім її житті осередком і змістом були діти – коло них оберталися надії й мрії, що життя чимсь нагородить усі прикрості сього тяжкого, безпросвітного побуту.
«Будущина дітей була для неї цілим світом, одною думкою, одним бажанням; але тота будущина, про котру часто думала, не була для неї нічим загадочним і недосяжним, а противно, вона представляла собі все ясно, як ясні й обдумані були її плани: вона хотіла, щоби всі її сини були попами, а доньки попадями, та щоби всі добре та в достатках жили».
І от сі мрії її розбиває «дух часу»; він об’явився вже на старшій доньці, що воліла йти з любові за мужичого сина і чекати кілька років, поки він стане священиком, ніж відразу йти за жениха поповича, отже, чоловіка свого круга. Старший син, що ще бувши малим хлопцем, дав доказ свого незвичайного розуму, сказавши своїй няньці сховати шнурочок, аби мала чим зав’язати міх калачів, що дасть їй, як стане «ксьондзом» [в Галичині й уніатські священики часто звуться з-польська ксьондзами], – сей син не схотів бути «ксьондзом», а пішов на «цивіля».
Друга донька не схотіла вже йти за священика, а за «цивіля», і пропадала за книжками. Наймолодший син пішов «на права , та страхав батьків розмовами з товаришами про «нарід, рівність, свободу» і такі інші страхи. Нарешті внучка – сирітка, що лишилася від старшої доньки останньою потіхою старої попаді, оголомшила її одного красного дня заявою, що вона хотіла б учитися, аби мати власний хліб і бути учителькою!..
Критик сього оповідання проф. Цеглинський, як я вже згадував, закинув був п. Кобринській, що в її оповіданні прояви «духу часу» занадто мало мають позитивного, занадто слабкі, а тим часом супроти нього старше покоління представлене «трохи не ідіотичним» – авторка не має симпатії до «бувальщини», котру б повинна мати. Таке становище критики було чистим непорозумінням: весь букет сього оповідання і лежить в тім, що такі про око незначні зміни, мінімальні прояви бажання зійти з утертих стежок, вийти з віками законсервованих поглядів сим поглядам здавалися чимсь незвичайним, революційним…
Скільки я встиг познайомитись з галицьким життям, сі старосвітські погляди, сі добрі старі часи змальовані авторкою незвичайно вірно; зрештою, – правдою дише з самого оповідання, з сих незвичайно характерних деталів, розкиданих по дорозі, при тім – змальовані з незвичайним теплом, з незвичайною симпатією до сеї самої «бувальщини», а заразом без усякої ідеалізації, без усяких сентиментальних зітхань по добрих старих часах.
Вирісши сама в попівській родині, в попівських кругах, бувши сама попадянкою «з діда-прадіда», п. Кобринська занадто добре знала сю бувальщину, щоб виступити против неї суворим суддею, хоч сама вона стояла по стороні тих молодих, того «духа часу». І се, власне, дало їй спромогу знайти відповідний Standpunkt для свого рисунка. На сю стареньку попадю, повну любові й пожертвування, що ціле життя жила для своїх дітей, що навіть їх новаторським змаганням у своїй доброті не могла стати в активній опозиції, було б смішно кидатися з гострими інвективами.
Легкий гумор, з котрим авторка описує старе життя, й те тепло, що оповиває ціле її оповідання, надають йому особливий чар і красу. Скомпоноване воно теж дуже гарно: вибравши форму рефлексій, авторка не могла заглублятися в фабулу і дійсно вміла перейти цілу історію легкими штрихами, малюючи цілу ситуацію одною сценкою, характеризуючи зручно змальованим деталем; подекуди воно виходить навіть залегко (напр., історія другої доньки тільки розпочата й недокінчена), але завдяки сьому композиція видержана від початку до кінця. Перше оповідання п. Кобринської лишилося одним із найліпших як щодо змісту, так і артистичного викінчення.
Оповідання «Задля кусника хліба» служить продовженням і доповненням «Пані Шуминської», розробляючи далі тему про становище жінки (женщини) в тім попівськім стані – «найкращім» в поглядах п. Шуминської й усіх прихильників добрих старих часів. Коли в першім оповіданні воно виступило оповите легким гумором і теплом ремінісценцій, у сім другім п. Кобринська розвинула його в цілій неприкрашеній наготі, в усій страшній немилосердності.
Вихідним моментом для авторки, а заразом і провідною гадкою було представити тяжку кривду дівчини, котру матеріальна нужда позбавляє найбільшого щастя – любити й бути любленою, та змушує виходити заміж за нелюба «задля кусника хліба». Але авторка дала більше – вона змалювала пониження, в якім взагалі поневіряються найліпші почуття зарівно у жінок, як і у чоловіків під впливом нужди, економічної залежності. Се справдешня студія галицької нужди, яка панувала в галицькій «бувальщині» й панує досі. Д[окто]р Франко під безпосереднім враженням [від] сього оповідання назвав його «штукою, якої досі не видала галицька література» (Огоновський, с. 1290); оповідання дійсно при своїй безпретензіональності робить глибоке враження, і не диво, що галицькі попадянки читали сю повість з слізьми, і вона взагалі серед жіноцтва мала незвичайний успіх.
Священик умирає, полишаючи зовсім незабезпеченою велику родину. Приходиться кинути приходство і знайти собі якесь пристановище. В своїх оправданих претензіях на різні відшкодування родина стрічається з неохотою та й ворожнечою громади. Всі сили й засоби вкладаються в те, аби довести до пуття синів, доньки зістаються зовсім на Божу ласку – без освіти, без усякої забезпеки. Одна вмирає серед надмірної праці, друга – Галя виростає безпосажною панною.
Одинокий вихід – зловити десь жениха на принаду своєї краси. Але звичайний галицький жених – укінчений богослов, сам голий, шукає за жінкою бодай трошки гроша, щоб сплатити довги і розпочати чимсь господарство; перед сим примовкають звичайно всякі симпатії. Знаходиться жених, котрому подобається й Галя, але все розбивається на тім, що йому треба бодай 600 гульд[енів], а тих грошей не може йому зібрати Галина родина. Зістається перспектива – або зістатися «старою панною», або вийти за учителя, що її любить і лицяється від довшого часу, – але він не подобається Галі та й вийти за нього – се значить розпочати наново бідацьке життя [матеріальне становище галицьких народних учителів дуже лихе].
Помочі нізвідки; брати, на котрих все ложилося, мають свою родину, свою біду. Навколо все зайнято своїми матримоніальними клопотами, і гарна дівчина, що може завертати голови, а не має посагу, – немилий гість. І от нарешті Галя не бачить іншого виходу, як іти за учителя, «задля кусника хліба», в самім тіснім значенні того слова.
Оповідання збудовано незвичайно просто, нема в нім якоїсь кульмінаційної точки, якоїсь інтриги, воно тече рівно й навіть потроха монотонно, але глибока правда, жизненність оповідання надає йому інтерес. Незвичайно важно, що при тім авторка знову ніде не допустила ідеалізації ані сентименталізму; її Галя – зовсім звичайна дівчина, що не криється зі своєю задачею – знайти жениха, не вилазить на п’єдестал гордої пихи для життя, не цурається певної, щоправда, досить безневинної кокетерії.
Пок[ійного] Огоновського, власне, вразив сей брак всякої ідеалізації: «Характеристика Галі не може вважатися вдоволяючою», – писав він. «Вже ж не може нам подобатися вдача дівчини, у котрої «кокетство було тяжким трудом, тяжкою боротьбою о існування» [слова повісті]. Она гордує добрягою Антоном [учителем] задля того, що він їй не рівня, а між тим жалує она, що мати не перебрала її за просту дівчину, що не посилала її в поле й на танець…
На мій погляд, власне се було заслугою авторки, що вона жадала для Галі співчуття від читача не в ім’я її якихось надзвичайних чеснот, а в ім’я того, що вона людина й має людські вимоги. Я бачив би маленьку хибу в тім, що авторка, оповідаючи про рішення Галі вийти за учителя, кладе головний натиск на те, що се шлюб без любові і каже Галі пригадувати образ щасливого шлюбу, що колись вразив її на виставі (з автобіографічних записок п. Кобринської знаю, що такий власне образ піддав їй тему сього оповідання); сі рефлексії приходять тут запізно.
Скільки я розумію оповідання, для Галі справа замужества давно вже зійшла на чисто матеріальний грунт: оповідаючи перед тим, чому Галя не хотіла йти за учителя, авторка підносить головно економічний мотив: для Галі, мовляв, се значило «не зазнати вже ніколи поліпшення матеріальних обставин»… Оповідаючи про сватання до Галі богослова, що не міг женитися через тих 600 гульд[енів], авторка знов ані словом не натякає, що Галя охотилася йти за нього з любові. Тому то її рефлексії при виході за учителя про брак любові здаються мені на сім місці припізненими.
Можна б ще закинути, що подекуди авторка вкладає Галі в уста свої власні гадки; напр., діставши лист від богослова з повідомленням, що він не може женитися з нею, Галя думає:
«Говорить, що не міг би дивитися на любу людину, котрої долі не може забезпечити відповідно, а лишає тоту людину саму собі – най пропадає! О висока логіка мужчини, до котрої не може піднятися жіночий розум»!..
Думаю, авторка признасть мені, що сими словами не могла думати Галя.
В першім виданні авторка дала була при кінці моральну науку того оповідання на тему потреби вищої освіти для жінок з економічного становища; в новім виданні ся наука опущена, й добре: вона остільки виразно висловлена цілим образом, намальованим авторкою, що не було потреби її підписувати.
Дрібні замітки, які я підніс отсе, не перешкоджають мені признати се оповідання, з огляду на його високу реальність і жизненність, багатство змісту й знову – відповідне освітлення рисунка, за одно з найліпших між писаннями п. Кобринської і за визначний утвір нашої літератури взагалі.
В сих двох оповіданнях п. Кобринська оберталася в рамах попівського життя, так добре їй звісного. В оповіданні «Судія» ввійшла вона в круги менше їй звісні – в життя урядничої верстви. Мусила писати не тільки з обсервації, але доробляти комбінацією, і се було, думаю, причиною, що се оповідання вийшло слабше від двох попередніх; я принаймні мушу його поставити значно нижче.
В автобіографічних записках авторка оповідає, що поводом до написання сього оповідання був такий конкретний факт: в кружку знайомих авторки нападали на одного судію, чоловіка не безгрішного, але здібного і, на її погляд, багато вартнішого, ніж ті, що нападали на нього; вона пробувала боронити його, але стрітила сміх, докори; роздразнена тим, вона списала свої гадки на сю тему, і так з’явилося оповідання.
Форма його подібна до «Шуминської», – зрештою, теми обидвох оповідань з’явилися у авторки подібно. Старий судія сидить одиноко перед огнем, і перед ним переходять спогади його життя. Був він колись запаленим русином, ідейним молодиком, з ідеальними замірами й вимогами від життя. Але він пішов у судову службу, оженився, пішли діти; хотів бути чесним, не кривдити бідних, то ж не мав ласки у багатих і сильних; його полишали при авансах; платні не ставало на життя, довги зростали; жінка, журячися долею дітей, не годилася з чесністю чоловіка; недостатки й журба підривали її здоров’я.
І от прийшов час, коли чесність судії не витримала перед дилемою: спроневіритись, але вирвати жінку з пащеки смерті, піславши на курацію, або зістатися чесним – і безсильним свідком смерті своєї жінки, котрій він не зміг дати щастя-долі, – і він пошахрував одну сиротинську справу. І от судія сидить і міркує, як то він
«колись гордий противник всякої кривди – тепер низько клонив перед нею голову; сміло стоячий під прапором ідей – тепер відцурався їх, бо вони вводили його в супереку з обставинами доби; защитник бідних – жив їх кривдою. Жаль стиснув його серце, бо чув, що коли б йому й вернулися молоді літа з давніми бажаннями й любов’ю до всього, що велике й красне, а він мусив би переходити ті самі дороги життя, то жив би, як жив, – і зістав би тим самим, чим є тепер»…
Отже, спогади й рефлексії, як у «Шуминській». Але там сі спогади були заповнені прекрасно вивершеними образками, в «Судії» переважає сухе оповідання, декламація, а й образи, вплетені в них, зроблені сухо, так само й ті візії, які переходять перед очима судії. Оповідання через те випало мало інтересне, вимагає напруження уваги, тим більше, що написане не досить прозоро; признаюсь, що декотрі його частини при першім читанні зісталися для мене неясними (напр., в розділі: «Життя поплило…» я не міг спочатку зрозуміти, про кого говориться – чи про судію, чи про його приятеля).
Полишилася неясною дуже важна для оцінки характеру героя обставина: чи його проступок в тій сиротинській справі зістався одиноким, чи був тільки першим в ряді подібних. З протиставлення судії і його приятеля читач ледве чи набере враження, що судія був значно ліпший від того приятеля, як того хоче авторка; ради того приятеля против женячки зовсім не були такі огидні, як то собі міркує судія, а з ним, мабуть, і авторка. Переконання судії, що він і наново розпочавши життя, однаково зробив би те саме свинство, може свідчити тільки некористно – про ослаблення його етичної вразливості, бо такого фаталізму ніяк не можна признати в дійсності. Взагалі ся тема, гуманна сама в собі, в галицьких обставинах, при звісній поблажливості і властей, і міродайної суспільності для службових надужить, здається мені нещасливо вибраною. Через те все я зачисляю «Судію» до слабших праць п. Кобринської.
«Як стара Янова їхала залізницею» – се записане з уст старої маломіщанки оповідання про пригоди в її подорожі до сина, з вступною заміткою авторки. Оповідання представляє темноту й безрадність такої міщанки з глухого кута супроти нової цивілізації, але нічого особливо характерного в собі не має, дуже примітивне і взагалі маловартне. Противно, маленьке оповідання «Жидівська дитина», що подаємо в сій книжці, визначається характерністю, прекрасною обсервацією жидівського життя й легким, симпатичним гумором.
В «Виборці» й «Ядзі й Катрусі» п. Кобринська глибоко входить в життя селянське, як в перших своїх оповіданнях в життя галицької інтелігенції.
В «Виборці» вона дає образ розбудження політичної свідомості в душі сучасного галицького селянина. Вона виводить звичайного селянина, без освіти, що політикою ніколи не інтересувався; заінтересований агітацією священика, він іде з цікавості на правибори, несподівано попадає на виборця, бо люди вибирали кандидатів з-поміж себе на жеребки – сірничками [в автобіографічних записках своїх п. Кобринська каже, що якраз ся сцена виборів сірниками, оповіджена їй, піддала їй першу гадку сього оповідання]; вибраний так несподівано, він стає предметом запобігань для обох сільських партій – руської, репрезентованої священиком, і польської, репрезентованої війтом; йому дають навіть десятку за голос від кандидата поляка; але він не може зорієнтуватися й не хоче піддатися ані тим, ані сим. Аж в день виборів виборчий рух зачіпає його темперамент, він іде за русинами, кидає прилюдно дану йому десятку й стає героєм дня; його ім’я іде в газети.
«Та не лиш його ім’я виринуло з тихого закутка, але в його душі зайшла також зміна: він ніби прочув, провидів. Він пізнав, що та земля, по котрій він ходить… ті зелені ниви, гори, долини – одна велика Руська земля, а він її правий властитель, корінний газда, він мав про неї дбати, упоминатися о її права!»
Але серед сеї повені гадок, що налинули несподівано на нього, серед сих прищіплених йому останніми подіями свіжих національних переконань підіймається його питоменний мужицький скептицизм – чи той «пан зі Львова», котрого він вибирав, обітре кривавий піт з мужицького чола?
«Не знаю!» – відповідає він собі в роздумі.
Скомплікований психологічний процес в душі селянина відчутий вірно, переведений прегарно; образки сільського життя під час виборів змальовані теж прекрасно; знову вдаряє вірний тон – брак усякої ідеалізації, всяких котурнів в такій власне спокусливій для всякої ідеалізації і котурновання сфері, як національна боротьба. Цілість скомпонована дуже зручно, оброблена артистично. Я рішучо вважаю сей образок за найліпший з написаного п. Кобринською, а заразом – одним із шедеврів нашого письменства.
«Ядзя і Катруся» – се найбільша повість п. Кобринської. Вона містить дві паралельні історії двох дівчат з одного села: панської дитини Ядзі (Ядвіги) й селянської – Катрусі; зв’язані вони тим, що Катрусина мама була нянькою маленької панночки, а сама вона пізніше була її товаришкою, з дуже сумним закінченням сеї ролі – карою на тілі, а потім предметом панської філантропії Ядзі.
Історія панни обертається коло того, що вона виростає з одинокою метою й призначенням у житті – вийти заміж, сохне і в’яне, не можучи діждатися «відповідної партії», бо має малий посаг, забиває час у філантропійних розривках, та нарешті виходить за браком ліпшого за якогось збомбардованого панича – посесорика; се випещена дитина, пасивний, замкнений в собі характер.
Катруся виростає сиротою в наймах й стає веселою, резолютною дівчиною, ходить на заробітки на тютюн до Буковини, де викликає фурори серед тютюнної публіки, але вміє при тім оборонити себе; подружившись з закоханим в ній бідним парубком, стає трудящою газдинею, але смерть чоловіка підриває її плани, й вона, роздавши дітей між люди, пускається знову на заробітки.
Авторка хотіла, як видко, дати два контрасти: оскільки життя панни пройшло безбарвно, порожньо, остільки багате рухом, життям, горем і радістю, боротьбою життя селянки; оскільки пасивна і бездарна панна, остільки самостійна селянка, що ні на кого не числить і сама собі радить. Друге – се відносини панського двора і села – глибока провалина, брак всякого обопільного розуміння, що лежить між ними.
Але в повісті двір і село стикаються досить рідко, і кожда з сих історій розвивається самостійно. Сей слабий зв’язок двох паралельних історій я уважав би за головну хибу композиції; є деякі й дрібніші, – напр., подорож жида-фактора за робітниками до села, сама по собі гарненька, тут безпотрібно перериває оповідання і в інтересах композиції мусила б бути опущена; кінець якийсь не вироблений, наче урваний. Друге – що з двох історій панська випала трохи блідо: хоч описана вона з знанням і вірністю, але се така вже досить оклепана історія, що авторка не багато могла сказати нового; особливо тратить вона в порівнянні з колоритним, сильним оповіданням про Катрусю; авторка показала й тут прекрасне знання сільського життя і дала загальний прекрасний образ його, не кажучи про поодинокі ефектовні образки подорожі на заробітки, життя тютюнників і т. ін.
Примітки
зісталися ненадрукованими й мають появитися – до збірника Н.Кобринської «Ядзя і Катруся і інші оповідання», виданого «Українсько-руською видавничою спілкою» у Львові 1904 p., крім титульного, увійшли також оповідання «Жидівська дитина», «Перша вчителька», «Янова», «Liebesahnung».
автобіографічною запискою (недрукованою) про її писання першого періоду – можливо, йдеться про вищезгадані нотатки хронологічної послідовності написання творів Н.Кобринської та перелік непублікованих на той час її писань: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1 – Спр. 532. – Арк. 30-31, 32.
Критик сього оповідання проф. Цеглинський – йдеться про рецензію Г.Цеглинського на альманах «Перший вінок», де, зокрема, друкувалося оповідання Н.Кобринської «Пані Шуминська». Рецензія була вміщена в «Зорі» (1887. – № 17. – С. 287 – 288; № 18. – С. 307 – 308).
Д[окто]р Франко під безпосереднім вражкнням – М.Грушевський цитує захоплену оцінку І.Франка за працею О.Огоновського «Історія літератури руської. (Період новий. Проза)».
Це висловлювання – зі статті І.Франка «Z Czerwonej Rusi / Koniec roku і obrachunek życia narodowego rusinów galycijskich» (Prawda. – 1885. – Nr. 6. – S. 67. Підпис: Myron). У статті подана загальна характеристика літературно-наукового руху в Галичині у 1884 p., зокрема йдеться про жіноче товариство у Станіславові, організоване Н.Кобринською, також похвально оцінене її оповідання «Задля кусника хліба».
В першім виданні… в новім виданні – тобто порівнюються окреме видання «Задля кусника хліба» (1884) і в збірці «Дух часу» (1898).
він іде з цікавості на правибори, несподівано попадає на виборця – у той час Австро-Угорщина мала двоступеневу систему виборів до парламенту. Перший етап, т. зв. «правибори», проходив на первинних виборчих дільницях – по селах, де обирали представників від громад. Ці представники на другому етапі виборів уже голосували безпосередньо за того чи іншого кандидата. Природно, що за голос кожного представника-виборця велася боротьба, яка часто супроводжувалась підкупом, погрозами, шантажем. Така політична система, не зважаючи на всі зловживання, виховувала в людей політичну свідомість, вчила орієнтуватися в суспільному житті. На цю тему галицькі письменники створили чимало талановитих творів.