[Рец.] Вс.Ф.Миллер. Былинное предание в Олонецкой губернии

Михайло Грушевський

(«Русская мысль», 1894, III, с. 1 – 18);

Русская былина, ее слагатели и исполнители (ibid., 1895, IX, с. 143 – 160; X, с. 1 – 19);

Отголоски галицко-волынских сказаний в современных былинах («Журнал Минист[ерства] народ[ного] просвещ[ения]», 1896, VI, с. 280 – 326)

Проф[есор] Міллер далі студіює билинний епос в серії дрібних статей, заміщених по різних періодичних виданнях; в одній з попередніх книжок (т. IX) я дав справоздання з кількох. На сей раз скажемо про згадані вгорі статті загальнішого змісту, полишаючи кілька спеціальних на інший раз.

Перша стаття – є популярний відчит, вступ до билин, переспіваних одним з олонецьких «сказателів» перед публікою в Москві. Автор головно заснував його на Гільфердінгу. По загальних увагах про Олонецький край і його співців, д. М[іллер] уставляє тези, що сюжети й типові місця билин переховувались міцно, тимчасом як комбінації сих типових місць (характерні і loci communes), їх сполучення мінялись і підпадали індивідуальному впливу співця. Узагалі ж творчість зникла, билина не розвивається, а псується в устах селянських співців.

Тезу про loci communes д. М[іллер] розвинув далі в своїй другій статті, де порушив ряд традиційних поглядів, зв’язаних з билиною. Д[обродій] М[іллер] вказує (як і Е[лпідіфор] Барсов) на те, що термін «билина» взято з «Слова о п[олку] Ігоревім» і приложено до сих п’єс цілком довільно і безосновно (Сахаровим), так, що він має лише умовне значення.

Далі, що назва «богатирського епосу» не надається для означення репертуару, де крім богатирських є не менша частина з характером новел; що гадки про феноменальність народної пам’яті побільшені і без організованого виучування билин вони не могли б передаватись довгий час; що антитеза народної й штучної творчості безосновна, і композиція билин має багато штучного в заспівах, вступах («зачинах») і в тих loci communes, що представляють собою готовий епічний матеріал для утворення билин, а могли виробитися, як і певні традиційні форми в епітетах, описаннях, лише серед фахових співців, якими не могли бути дилетанти-селяни.

Такими фаховими співцями д. М[іллер] уважає скоморохів, звісних з часів Давньої Русі (XI – XIII в.) і в Московщині, знищених заходами уряду доперва в 2-й пол[овині] XVII в. Автор на довід вказує на «присутність в билинах цілого ряду осіб, що грають, присутність фахового гусляра (Садко), часті згадки про гуслярів-скоморохів» (с. 18), і наводить звістку Татіщева, що скоморохи співали й билини. Правда, що згадки про скоморохів не дуже часті (автор наводить лише три) і властиво не можуть бути ще доводом, бо, як і грання на гуслях, могло се виступати просто як побутова реальна подробиця, але сама догадка дуже правдоподібна.

Третя стаття має, як видко з титулу, спеціальну цікавість для нас. Д[обродій] М[іллер], ведучи далі, як сам каже, досліди Жданова над поетичною традицією про кн[язя] Романа, хоче «зібрати в билинах все, що могло б вказувати на існування в періоді домонгольськім галицьких історично-епічних оповідань» (с. 281). Таких билин, зложених з початку в державі Галицько-Волинській, вказує він три: «Про Дюка Степановича», «Про Чурила», «Про Потока і про Дуная».

Особливо широко застановляється він на першій (с. 283 – 302). Вже Ол[ександр] Веселовський в своїй розвідці про українські билини признав в ній переробку «Повісті про Індію» («Епістолії пресвітера Івана»), зладжену в Галичині. Сю думку, в основі її, прийняв потім Халанський, а тепер і д. Міллер, не приймаючи одначе гадки Веселовського, що билина ся з Галичини прийшла в Київ, і звідти на північ і думаючи, що її прилучення до «київського циклу» скорше сталось в північній версії.

Приймаючи нові здогади д. Істріна, що билина про Дюка стоїть в зв’язку з візантійською версією «Епістолії» і в основі своїй з’явилась в Візантії. Д[обродій] М[іллер] догадується, що в Галичину вона могла зайти за часи живих зносин її з Візантією в 2-й пол[овині] XII в., може привезена самим Андроніком, як памфлет на його ворога, імп[ератора] Мануїла.

Автор сам називає се все «здогадами» (с. 303), і, дійсно, все вищесказане не більш як гіпотези: чи билина не могла зложитись на Русі? Чи зносин з Візантією не мали інші землі руські? Чи приїзд Дюка з Галича в билині має вказувати доконче, що билина зложена в Галичині?

Такий же слабий ґрунт мають виводи й інших билин: щодо Чурила автор вказує його присутність в билині про Дюка і розповсюднення згадок про нього в піснях в Галичині, Холмщині й на Підляшші. Про Потока свідчить лише існування коломийки (вид[аної] у Кольберґа «Pokucie», II, с. 101), де крива дівчина має

Одно око до Чурила,

Друге до Потока

(хоч непевно, чи се належить до тих билинних героїв), і та подробиця, що жінка Потока «подолянка», а викрав її «политовський» король. Д[обродій] М[іллер], ідучи за Веселовським, зв’язує сю особу з болгарським святим Михайлом з Потуки, а оповідання про нього в Галичину могло бути перенесене в першій чверті XIII в., коли перенесено мощі його до Тирнова з великою честю.

Нарешті, в Дунаї билиннім д. М[іллер] бачить Дуная, боярина Володимира Васильковича (згад[ується] в Іпат[іївському] літ[описі] під р[оками] 1281, 1282, 1287), що і в билині, як і в літописі, мав справи з поляками. Билина замінила волинського Володимира традиційним київським, а до імені Дуная причепила сюжет, що представляє лише варіант билини про Добриню-свата, а другий – про Дон-ріку й його жінку Ніпру. Признаючи всю дотепність сих здогадів, мусимо одначе зауважити, що раз про літописного Дуная нічого ми не знаємо такого, що могло б стати зерном тих оповідань, то при досить широкім розповсюдненні того імені й зв’язувати його з тим билинним героєм можна лише гіпотетично.

Розвідка кінчається критикою теорії проф. Халанського про німецький початок билини про Дуная («Нібелунги» й «Тідрексага»).

Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1896. – Т. 13. – Кн. 5. – С. 6 – 8 (Бібліографія).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 108 – 110.