Спірні питання староруської етнографії
Михайло Грушевський
Розселення східнослов’янських племен, поділ їх на групи, уставлення їх територій і відносин – все це має за собою вже дуже поважну літературу, поважну історію дослідів. Але хоч завдяки старанням численних дослідників удалося не одне роз’яснити й привести до потрібної докладності, то ще більше лишається тут сумнівного, спірного, а й серед тих гадок, які нині циркулюють в науковій літературі cum tacito consensu, не викликаючи спору, дуже багато є такого, що вимагало б ревізії, перевірки або дуже значних поправок.
Головною, а дуже довго – одинокою майже підставою до всяких виводів в сфері староруської етнографії служили звістки «Повісті временних літ», передовсім реєстри східнослов’янських племен, уміщені на початку її. Реєстри сі мали вповні принагідний характер, і хоч остатні редактори «Повісті» доложили старань, щоб дати їм якусь більшу повноту й докладність, так щоб з них міг зложитися образ «словѣнского языка въ Руси» [З трьох реєстрів «Повісті» («Іпат[ська] л[ітопись]», с. 3 – 4, 6 і 7) тільки перший лишився, здається, в своїй початковій формі – вичислення exempli gratia кількох східнослов’янських племен, з означенням їх територій, другий реєстр спочатку, мабуть, мав тільки «почаша держати родъ ихъ княжения въ Поляхъ, а въ Деревляхъ своя, а Дрьговичи свое, а Словѣне своє»; все починаючи від полочан – очевидний додаток, для повноти перегляду, третій реєстр («Іп[атська літопись»], с. 7) тісно в’яжеться з фразою «се бо токмо Словѣнескъ языкъ въ Руси» (с. 6). Фраза «И живяху въ мирѣ поляне, и древляне, и сѣверо, и радимичи, и вятичи» в’яжеться, очевидно, з дальшими розділами – про звичаї і обряди («Имѣхуть бо обычае своя»…); її закінчення – про територію дулібів, уличів і тиверців, очевидно, также додаток, а ім’я хорватів, як то нижче ще буду говорити, тут также, мабуть, аж пізніше дописано для повноти], одначе неповноти, неясності, непевності в сих реєстрах лишилося досить, аж занадто. Приходилося розглянутись за іншими джерелами.
Пок[ійний] Барсов в своїй «Географии Начальной летописи» – праці, що й досі лишається підставовою для староруської етнографії, звернувся до географічних назв, шукаючи в них пережитків племінних імен та на їх підставі стараючися ближче означити племінні території. Він, одначе, сам звів аd аbsurdum сей метод, хапаючись зовсім припадкових і далеких созвучностей, так що сей метод дальше не був розвинений і відповідно вироблений, хоч, безперечно, при обережнім і відповіднім уживанні його він може дати корисні результати.
Від [18]80-х, а головно в [18]90-х pp., під впливом проф. Антоновича передовсім і головно в київських монографіях поодиноких земель, для розв’язання питань староруської етнографії дослідники починають звертатися до археологічних здобутків [Проф. Антонович уже з кінцем [18]70-х pp. звернувся до систематичного студіювання деревлянського похоронного типу і на підставі його старався означити їх племінну територію. Сей метод потім був ужитий, як я вже сказав, в ряді київських монографій поодиноких земель.].
Супроти вказаних в «Повісті» ріжниць в похоронних обрядах поодиноких племен являється дуже привабна гадка – на підставі відмін похоронного обряду, сконстатованих археологічними дослідами, визначити території поодиноких племен і їх угруповання (поділ на більші групи). Показалося, одначе, що се справа далеко тяжча – вимагає в кождім разі далеко докладніших, численніших і систематичніших розслідів, ніж якими розпоряджає сучасна археологія. Похорон з конем, в якім бачили полянський похорон, показався похороном турецьким, чорноклобуцьким і половецьким, і полянського похоронного типу ми тепер не знаємо. Деревлянський похоронний тип пішов на захід далеко за границю, яку клали деревлянській території, – в поріччя Стиру, прокинувся в Києві, а в поріччі Случі показалися могили з паленими трупами, аналогічні з сіверянськими [Антонович, «Памятники каменного века в Киеве» – «Труды X съезда», т.ІІІ; його ж, «Раскопки курганов в Зап[адной] Волыни»; Е.Мельник, «Раскопки в земле лучан»; С.Гамченко «Раскопки в бассейне р. Случи» – «Труды XI съезда», т. I; Спицын, «Курганы киевских торков и берендеев» – «Труды отделенія слав[янской] и рус[ской] археологии», т. IV] і т.д.
Проба звести археологічний матеріал в один образ етнографічних відносин, зроблений д.Спіциним, виказав величезні прогалини, неповноту, а з тим і неясність в сих питаннях [«Расселение древнерусских племен по археологическим данным» – «Ж[урнал] М[инистерства] н[ародного] п[росвещения]», 1899, VIII; пор. ситуаційну мапку довершених дослідів і прогалин в них в V т. «Трудов отделения слав[янской] и рус [ской] археол[огии]», с.407].
Разом з працею д.Спіцина появилася праця ак[адеміка] Шахматова, де він попробував розв’язати ту ж проблему групування східнослов’янських племен на підставі іншого матеріалу – діалектологічного [«К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей» – «Ж[урнал] М[инистерства] н[ародного] п[росвещения]», 1899, IV.]. Ідея приложити діалектичні спостереження до староруської етнографії не нова [Напр., праця Михальчука в «Трудах экспедиции в Юго-Зап[адный] край», т. VII]. Але вперше в праці ак[адеміка] Шахматова, котрої перший начерк був даний ним п’ять літ перед тим [«К вопросу об образовании русских наречий» – «Русский филолог[ический] вестник», 1894], а потім основні принципи її були розвинені в більш деталічній, докладніше розробленій і в не однім зміненій і справленій формі, стрічаємо ми на широку шкалу і з численним науковим апаратом зроблену пробу – привести до одного знаменника факти лінгвістичні з студіями історичних даних «про староруські племена, сформування староруських земель, а потім держав».
Але й тут в багатьох місцях приходиться стрічатися з прогалинами і непевностями, навіть при уставленні більших язикових і племінних груп, не говорячи про детальніше розміщення поодиноких племен. Шан[овний] автор вправді сміло перескакує через сі непевності, надробляючи гіпотезами свою теорію; але, мабуть, кориснішою і вдячнішою навіть річчю було б замість такої сміло збудованої теорії виказати, в чім факти діалектологічні потверджують, поправляють або збивають історичні виводи про староруські племена, їх групування і т.д.
Кінець кінцем не можна сказати, щоб ті дисципліни, до яких по поміч зверталися в розслідах староруської етнографії, дотепер віддали їй великі прислуги. Ті неясності, які стрічали сі розсліди, орудуючи чисто історичним матеріалом, і досі в значній мірі стоять на їх дорозі, хоч, може, й не завсіди представляються ясно й свідомо поза ріжними гіпотезами й теоріями, що їх притемнили, заступили. Задачею сеї статті буде відсунути деякі гіпотези й теорії, що маскують такі непевності й прогалини або дають невірне представлення про фактичні відносини, та вказати на ті неясні й непевні точки, які вимагають розсвітлення [Почасти я мав нагоду вказати їх в своїй «Історії України-Руси», т. І (1898), а тепер, переглядаючи її для нового видання, мусив піддати їх новій ревізії].
Я почну від загальнішого питання – про угруповання східнослов’янських племен. Тепер, коли в лінгвістиці загалом все ясніше виступає переконання, що початки язикової, а з тим і племінної диференціації сягають дуже давніх часів – часів язикової й культурної спільності племен, часів праязика і пракультури, – все менше може бути сумнівів і в тім, що початки трьох головних східнослов’янських груп, трьох народностей – українсько-руської, білоруської і великоруської – виходять вповні за границі історичних часів. Виходячи від сучасного угруповання сих народностей, найпростіша гадка, яка приходить, що, виключивши історично звісні нам колонізаційні переміни, сучасне угруповання відповідає старому – себто, що кожда народність зложилася з тих східнослов’янських племен, які ми бачимо на її території в початках історичного життя східного слов’янства.
Правда, порівнюючи розміщення східнослов’янських племен «Повісті» з сучасним групуванням, ми стрічаємося з ріжними трудностями, напр., сучасна українсько-білоруська границя переходить через територію дреговичів; потомки радимичів і в’ятичів, так тісно зв’язаних в «Повісті», тепер сидять на двох ріжних етнографічних територіях і т.ін. Але се не такі ще трудності. Далеко більшу замотанину вносять теорії деяких дослідників, філологів передовсім, що етнографічні відносини староруських часів підпали в пізніших часах рішучим пертурбаціям, які, мовляв, змінили їх радикально, так що сучасні етнографічні території зовсім не відповідають старому групуванню племен.
Першою такою теорією, що внесла велику суперечність в староруську етнографію, була теорія великоросизму старих осадників Подніпров’я і пізнішого залюднення його українською колонізацією – т.зв. теорія Поґодіна, в більш наукообразній формі відновлена проф. Соболевським. Вона опиралася на премісі міграції старої (великоросійської) людності Подніпров’я на північ, десь в XIII в., і нового колонізування його, десь в XIV в., українською людністю з заходу. Спочатку центр тяжкості їі лежав в питанні про великоросизм полян; в останніх літах – відколи один з головніших репрезентантів сеї теорії ак[адемік] Шахматов відступився від полян і лишився при великоросизмі задніпрянської (лівобічної) людності, а з другого боку – один з визначніших противників їі проф. Яґіч також признав можливість старої великоросійської колонізації за Дніпром [Шахматов, «К вопросу об образовании рус[ских] наречий», 1899; Jagic, «Verwandschaftsverhältnisse innerhalb der slavischen Sprachen. (Einige Streitfragen 2)» – «Archiv fur slav[ische] Philologie», т. XX, с. 30.], центр тяжкості після такого компромісу перейшов на сіверян.
З сею теорією міграцій – великоросійської, а пізніше – української зв’язав ак[адемік] Шахматов іншу, ще більше далекосяглу теорію – радикального впливу державних організацій XIV – XV вв. на початкове групування східнослов’янських племен, трансформації сього групування під впливом тих політичних чинників [«К вопросу об образовании русских наречий», в обох редакціях – 1894 і 1899 pp.].
Я не буду входити в сю другу теорію принципіально: свої гадки про неї я висловив уже по появі першого начерку праці ак[адеміка] Шахматова [рецензія моя в «Записках Наукового товариства імені Шевченка», t.VIII (1895, кн. IV), бібліографія, с. 9 – 14. В новій редакції праці ак[адеміка] Шахматова я не стрів багатьох з піднесених мною суперечностей, але його аргументація не більше мене переконала – вона стала лише загальнішою, оминаючи трудності й не входячи в деталі. Особливо процес сформування української народності представлений загально-загально. Воно-таки ідею впливу політичних чинників тут особливо тяжко перевести. Чому приналежність українських земель до В[еликого] кн[язівства] Литовського з його білоруською стихією не лишила впливу на українських землях – навіть на Побужжі, так незвичайно довго й тісно зв’язанім з ним, тим часом для білоруської народності мала таке надзвичайне значіння. Віковий розділ Волині від Галичини минув также безслідно і т.д.], і по виході її нової, поправнішої редакції я лишаюся при давнішій гадці – що вона при ближчім переведенні стрічається з фактами, які їй рішучо противляться й проречисто доводять, що політичним групуванням і комбінаціям тих часів ніяк не можна признавати такого незвичайного впливу на сформування східнослов’янських народностей. Я спинюся тільки на тих точках, де д.Шахматов ставить нові конкретні тези щодо розміщення східнослов’янських племен і їх групування.
Д[обродій] Шахматов ділить східнослов’янські племена на три групи: полудневу, між Дніпром і Прип’яттю, середню – племена задніпрянські, лівобічні, а з правобічних – дреговичі, і північну – кривичі й новгородські словени. Пізніша українська народність сформувалася з племен полудневої групи, що сколонізували й спустошені задніпрянські землі (від XIV в. почавши). Білорусини – се західна частина середньої групи, відокремлена приналежністю до В[еликого] кн[язівства] Литовського, тимчасом як східна частина середньої й ціла північна, притягнені В[еликим] кн[язівством] Московським, формуються в народність великоросійську.
В сім групуванні я спинюся на ближче інтересній для мене точці – приналежності задніпрянської (лівобічної) полудневої колонізації до середньої групи, себто до іншої групи, ніж полуднева правобічна колонізація, а до одної групи з радимичами, в’ятичами й рязанцями. Тому що д. Шахматов зачисляє Подоння до сіверянської колонізації, для нього се питання сходить на приналежність до середньої групи сіверян. Нижче побачимо, що для такого розширювання сіверянської колонізації нам, властиво, бракує підстави. Але коли признати, що сіверяни належали до одної групи з правобічними племенами, то се рішає справу й для колонізації територій, що лежали на полуднє від сіверян, тому й ми можемо се питання звести щодо сіверян: до которої групи вони належали?
Як я вже сказав, теорія, що сіверяни не належали до полудневої групи – се спадщина теорії про великоросизм старих осадників Подніпров’я, компроміс її оборонців і противників [Такий характер уступки, компромісу з поґодінською теорією має се признання у проф. Яґіча, с. 1]. Великоросизм полян нині, можна, здається, сказати, зложений уже до архіву [Огляд історії сеї теорії і новіших стадій її розвою див. в моїй «Історії України-Руси», т.ІІІ (1900), с. 578 – 582; пор. также мої замітки до сеї справи, видрукувані проф. Яґічем, ор. c[it.], с. 30].
Д[обродій] Шахматов в своїй праці признає, що слаба діалектична закраска київських пам’яток толкується зовсім природно стрічею в сій старій столиці людей з ріжних племен і земель, що народність полян не можна розлучати від народності деревлян, які широкою смугою покривали від півночі й заходу невеликий придніпрянський клинець полян [Ор. c[it.], с. 23- 25]. Але признаючи в полянах плем’я полудневої групи, тим самим позбавляють підстави теорію великоросизму чи середньоросизму сіверян, що, повторяю, являється тільки останком, пережитком теорії великоросизму полян. Для сеї останньої була все-таки якась вихідна точка – брак виразної української закраски в київських пам’ятках ХІ – ХІІІ вв. Для сіверян навіть і такої вихідної точки ми не маємо.
Д[обродій] Яґіч і не аргументує, просто відступає поґодінській теорії можливість великоросизму сіверян; д. Шахматов пробує аргументувати, але поневолі його аргументація випадає слабенько. Він вказує, що сіверяни зв’язуються з радимичами й в’ятичами разом при огляді звичаїв і обрядів в «Повісті» (с. 7), що вони злучуються в одне політичне тіло, до Києва не тягнуть, противно – від нього, та що в рязанській колонізації видно дві течії, з яких полуднева відповідає сіверянській колонізації і своїм діалектичним характером ілюструє язикову приналежність сіверян [Ор. c[it.], с. 8 і далі, с. 25; останній аргумент доповняю з усних розмов з д. Шахматовим, скільки можу докладно].
Більше аргументів я не знаю, а сі рішучо заслабі. «Повість», описуючи звичаї, противставляє полянам їх сусідів – західних, деревлян, і східних, сіверян, радимичів і в’ятичів, всіх їх малює більше-менше одними красками та додає до них вкінці кривичів і «прочих поган». Про розділювання й зв’язування в групи по етнографічній близькості тут нема мови – книжник малює загалом образ поганських звичаїв. Проф. Багалій, на котрого покликується д.Шахматов, на попертя своєї гадки про близькість сіверян до радимичів і в’ятичів говорить лише стільки, що сусідство давало таку близькість і на підставі географічного сусідства «Повість» в’яже племена в групи – сіверян з радимичами й в’ятичами, уличів з тиверцями [Багалей, «История Северской земли», с. 118. Не знаю, як д. Шахматов годить свій погляд про приналежність сіверян з радимичами і в’ятичами до одної групи з гіпотезою своєю, що радимичі і в’ятичі прийшли в Дніпровсько-Окські краї з границь Мазовії. На ту гіпотезу я, одначе, також би не писався].
Сіверяни з радимичами й в’ятичами рано зв’язані були в одну політичну групу – передовсім династичним зв’язком, накиненим їм київським правительством – мабуть, іще за Володимира В[еликого], а може, й ще раніше. Такі династичні зв’язі творили часом комбінації дуже дивні, вповні довільні – як, напр., зв’язь Переяслава з Ростово-Суздальською землею. Зв’язок сіверян з радимичами й в’ятичами мав, одначе, за собою деякі спеціальні обставини, що причинилися до того скріплення: у радимичів і в’ятичів не було розвиненого міського життя, як у сіверян, і чернігівські князі не стрічали опозиції зі сторони місцевих міських центрів; тоді як сама сіверянська земля ділилася на волості, з головнішими містами на чолі, радимичі й в’ятичі лишаються в позиції пасивних провінцій [Див. главу, присвячену Чернігівщині в II т. моєї «Історії України-Руси»]. Сіверяни на лівім боці Дніпра грали подібну ролю, як поляни на правім; їх старі міські торговельні центри – Чернігів, Переяслав, Любеч домінували над цілою Задніпрянщиною, її комунікацією й торгівлею, зовсім незалежно від племінних ріжниць – як Новгород та Смоленськ держали в руках Поволжя (зрештою, ми стрічаємо в літописі натяки, що й сі сіверянські провінції так дуже своєї моральної одності з Черніговом не відчували – див. «Іпат[ську літопись]», с. 239).
Взагалі не сама племінна одність, а й зовсім інші – економічні, політичні і т.ін. мотиви впливали на формування політичних тіл, [се] якнайліпше показують змагання Переяслава до рішучого відокремлення від одноплемінного Чернігова та його старання знайти собі династію зовсім далеку, не сусідню, яка б не поставила Переяслав в позицію пригорода – для чого й звертається він до ростово-суздальської династії [Див. про політику Переяслава там же, с. 252 і далі].
Шукати тут якихось внутрішніх, колонізаційних підстав ніщо не дає нам права. Князі торгували своїми волостями, зовсім не оглядаючись на їх племінні чи інші зв’язі [Пригадаймо собі класичну відповідь Романа Мстиславича: «А мнѣ любо иную волость в тое мѣсто даси, любо кунами даси за нее во что будеть была» («Іпат[ська літопись]», с. 460).]. Коли д.Шахматов припускає на верхнім Поволжі колонізацію в’ятицьку [Op. c[it.], с. 28 – 29. Я думаю, що таке толкування звістки «Повісті» під p. 964 не можна прийняти (правдоподібніше, що Святослав іде на Волгу і по дорозі стрічає на Оці в’ятичів). А щодо в’ятицького говору в нинішній Тверській губ[ернії], то, полишаючи оцінку сього здогаду спеціалістам, позволю висловити тільки сумнів, щоб ми так могли докладно знати в’ятицький діалект, аби в’ятицьких колоністів де-будь пізнавати], а навіть і сіверянську, то, думаю, робить се тільки в запалі до улюбленої гіпотези [Ор. c[it.], с. 34. Ш[ановний] автор вказує на Переяслав залѣсскій на р. Трубежі, але що в такім разі зробимо з Галичем мерським, з Перемишлем і Звенигородом московським, Либіддю в Володимирі і іншими, на північ перенесеними, зовсім довільно, очевидно, полудневими назвами?].
Навіть в Рязанській землі не можна припустити якоїсь одностайної сіверянської колонізації, яка б могла в чистоті занести й задержати свою сіверянську мову, бо між землею сіверян і Рязанською землею лежала область в’ятичів, і сіверянські колоністи в Рязанську землю могли приходити тільки разом з в’ятичами всуміш, і при тім очевидно – в меншості супроти в’ятичів. Не можна припустити масової колонізації сіверян (а тільки масова, в збитих масах осаджена колонізація може мати значіння для цікавих нам питань) в Рязанську землю і з басейну Дону, як те робить д. Шахматов [Ор. c[it.], с. 14.].
Припустивши навіть, що Подоння займали дійсно сіверяни, я не годен припустити, що під натиском кочівників в X в. вони відступали відси в землі нижньої Оки, а не в сіверянське Посейм’я й в’ятицькі землі, себто ті землі, з якими тодішня донська колонізація була найближче зв’язана, бо ніяких особливих доріг (як хоче автор, відкидаючи дорогу через в’ятичі) [Ор. c[it.], с. 13. Ш[ановний] автор розминається при тім зовсім з тим, що ми знаємо про старі торговельні дороги – пор. огляд їх в т. І моєї «Історії», с. 187. Дорогу крізь в’ятичів знаємо дуже документально – з «Науки» Мономаха.] з Дону на Поволжя в тих часах ми досі не знаємо. Коли д. Шахматов приймає погляд П.Мілюкова про кривицьку колонізацію північної часті Муромо-Рязанської землі, то в полудневій треба припускати головно колонізацію в’ятицьку, з домішкою (але другорядною хіба) сіверянської, отже з рязанських говорів судити про сіверянські я не бачу підстави.
Не можучи прийняти аргументів автора про окремішність сіверян від полудневої, правобічної групи, я позволю собі вказати на деякі факти й обставини, що промовляли б, противно, за зв’яззю сіверян з правобічними племенами.
Я пічну від того, що пригадаю тісну культурну й політичну зв’язь сіверян з полянським Києвом. Для мене се не так сильний аргумент, бо я не ототожнюю політичної й культурної зв’язі з племінною, етнографічною, але для д. Шахматова, що з сеї сфери бере аргументи для своєї теорії, ся обставина повинна мати велике значіння. Київ, Чернігів, Переяслав, сей полянсько-сіверянський трикутник, – то підстава політичного й культурного життя старої Русі, від перших докладніших звісток про неї (початків X в.). Його зав’язання раніше за всі історичні звістки.
Радимичів, в’ятичів, деревлян «примучували» київські князі – про сіверян нічого подібного не пам’ятали, і просто pro forma, щоб зробити який історичний початок тому, редактор «Повісті» зачисляє прилучення до Києва сіверян до подвигів Олега. Д[обродій] Шахматов сам признає, що центральне значіння Києва для полян з сіверянами старше від Руської держави Олега [Op. c[it.], с. 30.]. В київській людності він припускає значну домішку сіверян [Ор. c[it.], с. 25.]. Се не неможливо – я готовий припустити, що пограничне положення Києва на полянсько-сіверянськім пограниччі причинилося до його культурного значіння, але говорити про якусь ріжноплемінність, про брак гравітації до Києва у сіверян при таких фактах – дуже трудно! Якогось натяку на ріжноплемінність, етнографічний антагонізм між сіверською й полянською людністю ми не бачимо й пізніше. Неохота киян до чернігівської династії не йде тут в рахунок – вона подиктована змаганням до утворення з Київщини замкненого політичного тіла і з племінним антагонізмом не має нічого спільного.
Ще важніше, ніж спільність культури, – се спільність етнографічних прикмет, як похоронний обряд, наприклад. Археологічні досліди відкривають перед нами від поріччя Стиру до поріччя Сули й Десни подібні, лише з другорядними відмінами, похорони обложених деревом або в дерев’яні гроби положених небіжчиків; з другого боку, вповні аналогічні з сіверянськими могилами похорони палених небіжчиків сконстатовані недавно в поріччі Случі [Див. цитовані вище, в нотці, розвідки про волинські і київські розкопки, статті Самоквасова і Завітневича про розкопки задніпрянські в «Трудах III археол[огического] съезда», т. І і [»Трудах] VII съезда», т. І («Существовало ли племя суличи»); Єременка «Раскопки курганов Новозыбковского уезда» – в «Трудах отд[еления] рус[ской] и слав[янской] археологии», т.І ; Сперанського «Раскопки курганов в Рыльском уезде» («Археол[огические] известия», 1894); Спіцина «Обозрение губерний в археол[огическом] отношении» – «Труды отд[еления] рус[ской] и слав[янской] археологии», [т.] I і «Расселение», с. 321 і далі.]. В’ятицькі ж похорони значно відріжняються від сіверянських[Пор.: Спіцин, с. 333 – 334; сам д. Спіцин зв’язує в одну групу сіверян з радимичами і в’ятичами, але наведені ним факти сьому досить виразно противляться, і він сам почасти се признає].
Зрештою, воно й а рrіоrі не дуже правдоподібно, аби середньоруське чи великоруське плем’я так облило полудневу групу, як те собі представляє ак[адемік] Шахматов. Спостереження над слов’янською колонізацією вказують досить виразно на її правильне розпросторення, без перескоків і замішань. Коли приймемо, відповідно до звичайного уміщення слов’янської правітчини, що полуднева (українсько-руська) східнослов’янська група сиділа перед своїм розселенням на середнім Дніпрі, – розпросторення середньоруського племені в поріччях Десни, Сули й далі на полудень було б перескоком. Але що не кождий, може, так собі представляє слов’янське розселення, тож і я на сей аргумент зовсім не кладу натиску.
Натомість піднесу, що архаїчні українські діалекти нинішньої Чернігівщини ледве чи удасться добре витолкувати, припустивши, що старі сіверяни не належали до українсько-руської групи [На се я вже вказував – «Історія», [т.] ІІІ, с. 582 – 583.]. Д[обродій] Шахматов вправді припускає, що від XIV в. ішла і сюди колонізація «під охороною литовських князів» деревлян і дреговичів з Полоцької землі й київського Полісся [Ор. c[it.], с. 44.], але (полишаючи на боці інші допущені тут неправдоподібності) така міграція з правобічного Полісся в лівобічне дуже мало правдоподібна – вона йшла з Полісся на полуднє в передстепові краї, користаючи з «охорони литовських князів».
Багнисті й лісові простори середнього й горішнього Подесення були остільки добре захищеним краєм, що самі служили резервуаром для полудневого Задніпров’я, в часах пополохів і постраху кочівників, і тутешня людність зовсім не мала потреби мандрувати в ті далекі краї, куди ведуть її оборонці старого сіверянського великоросизму [Сам д. Шахматов, зрештою, не вірить в «слишком значительную разреженность южнорусского населения» по татарськім погромі на правім боці – op. c[it.], с.46.]. В середній Чернігівщині стара лівобічна людність мала всі шанси заціліти в дуже значних масах, і в українських діалектах середнього Подесення ми можемо, думаю, вповні бачити останки сеї старої лівобічної людності.
З тих усіх причин я уважаю теорію про великоросизм (чи «середньорусизм») сіверян хибною і позволю собі висловити надію, що безсторонні дослідники – і між ними в першій лінії сам д. Шахматов – переконаються в нестійності сеї теорії. Нема причин виключати з полудневої, українсько-руської групи котре-небудь з східнослов’янських племен, які сиділи на нинішній українсько-руській території: сіверян, полян, деревлян, дулібів, тиверців і уличів.
Тільки на території дреговичів теперішню українську колонізацію (оскільки вона дійсно на ту дреговицьку територію входить) можна уважати пізнішою, як те приймає і д. Шахматов. Але й тепер я не вважаю сеї справи вповні ясною, як не вважав і перед появою праці д. Шахматова [«Історія України-Руси», т. І, с. 110, 376; пор. нову працю Олександра Грушевського «Пинское Полесье», т. I, с. 10 – 14, що в справі етнографічної приналежності дреговичів лишається также при nоn liquеіt].
Колонізаційний напрям український на півночі мінявся – ішов то на північ, то на полуднє, тимчасом як білоруська колонізація була більше постійна; тут могли бути ріжні комбінації – рух білоруської колонізації на українську й української на білоруську, і я не бачу іще вповні ясних і певних підстав для розв’язання сеї справи. Критерії для відріжнення дреговицького похоронного типу від деревлянського, поставлені проф. Завітневичем [Див. про се цитовані в попередній нотці праці.], не здаються мені доста характеристичними. З другої же сторони, д. Спіцин в згаданій своїй праці справедливо підносить – супроти класифікації д. Шахматова – близькість дреговичів до полудневої групи, як вона виступає в археологічнім матеріалі. Може, і етнографічно, і язиково дреговичі були тільки переходовим типом від групи полудневої до північної (кривицької)?
Полишаючи отвореним се питання, переходжу до поодиноких племен полудневої, українсько-руської групи, я вичислив їх вище – сіверяни, поляни, деревляни, дуліби, уличі і тиверці. Се все певні. Але сі племена далеко не покривають собою всеї території, про яку знаємо, що була або мусила бути в тих часах, X – XI вв., залюднена сею колонізацією. Без племінних імен лишаються дві цілі великі окраїни сеї колонізації – східна й західна.
Як я вище сказав, д. Шахматов приймає, що басейн Дону і Азовське помор’я було залюднене сіверянами. Сю теорію він взяв готовою – пустив її в курс Барсов, а піддержали історики Сіверської землі, і її не рідкість стрінути в науковій літературі [Ор. c[it.], с. 339.]. Але докладніше вона ніколи не була аргументована, і, переглядаючи ті докази, які з часом зібралися коло неї, не можна сказати, щоб вона була добре обставлена.
Вказують, що Донець на пізнішій московській мапі (т. зв. «Книга Большого Чертежа») зветься Сіверським. Се так, але се, властиво, аргумент contra: ім’я «Сіверського», очевидно, зв’язане було з верхів’ям Дінця, що дійсно випливає з сіверського Посейм’я, і се верхів’я з тою назвою противставлялося чи верхнім його притокам, що, мабуть, также мали ім’я Дінця (так, «Донецьке городище» лежить на р. Удах), або середній і нижній його часті. В пізнішій номенклатурі, переданій нам в люстраціях українських замків середини XVI в., ім’я Сівери, «уходовъ Сиверскихъ» прикладалося до літописної території сіверян – далі Посулля воно на полуднє не йде [«Архив Юго-Зап[адной] России», VII, т. І, с. 103; пор. мапку до сих уходів при статті Падалки «О времени основания г. Полтавы» – «Чтения Историч[еского] общества Нестора», т. X].
Вказують на те, що Тмуторокань належала до Сіверської землі чи, властиво, до сіверської династії. Та се, очевидно, могла бути й зовсім припадкова зв’язь, така як Ростово-Суздальської волості з Переяславом. Що пізніший каталог міст (при «Воскресенській літописі») згадує Тмуторокань поруч сіверських міст (Мирославиць, Тмутораканъ, Остреческый, на Деснѣ Чръниговъ – «Воскр[есенська літопись]», І, с.240) – се также ніякий аргумент. Насамперед не маємо права читати се як одно слово: «Тмутораканъ остреческый» і розуміти як «Тмуторокань на р. Острі» (як розумів Татіщев і новішими часами проф. Багалій або ак[адемік] Шахматов). Остреческый, мабуть, осібне ім’я – Остерський городок, Остер. Але коли би був дійсно Тмуторокань в Сіверській землі, то він міг би дістати ім’я від азовського Тмутороканя (в кождім разі не навпаки, бо се руська, повноголосна форма фанагорійської «Тіметраки») просто тому, що сіверські князі, сидівши в азовськім Тмутороканю, могли перенести його ім’я на якийсь сіверський городок. Але ім’я Тмутороканя могло й зовсім припадком опинитися в сім каталозі міст поруч сіверських городів як Сіверська волость. Се, мабуть-таки, й правдоподібніше.
Так розлітаються всі аргументи, які досі були виставлені на попертя сеї теорії, що подонські слов’яни X в. були сіверяни. Нема ані підстави, ані потреби підтягати їх під ім’я сіверян. (На лівім боці нижнього Дніпра могли сидіти уличі; але літописний текст про них простіше розуміти про сам правий бік Дніпра). Кінець кінцем племінного імені подонської колонізації ми не знаємо. І се не дивно. Редактори «Повісті» дуже мало займалися сею окраїною, промовчали зовсім навіть сю колонізацію (зрештою, дуже ослаблену печенізьким потопом в X віці), отже дуже легко могли промовчати племінне ім’я сих осадників – коли знали його.
«Повість», зайнята тими землями, коло яких оберталася київська політика другої половини XI в., замовчала не тільки напівстрачену подонську колонізацію – вона не сказала нічого й про руську колонізацію карпатських країв [Розпросторення старої руської колонізації в сих краях досить широко обговорене в моїй «Історії», с. 188 і далі вид[ання] 2.]. Звичайно на сі краї кладуть східнослов’янське (українсько-руське) плем’я хорватів, або як інші його звуть за Константином Порфірородним – «білих хорватів». Але ціла історія з сими хорватами висить у повітрі. Я досить широко обговорив сю справу перед п’ятьма літами в своїй «Історії» [Т. І, с.123 – 125 і 382 – 383. На київський археологічний з’їзд 1899 р. я хотів був дати реферат про сю справу, аби викликати дискусію над нею, але що до тих рефератів, як звісно, не прийшло, то тези мого реферату були видрукувані в т.ХХХІ «Записок Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка», в збірнику рефератів, приладжених на київський з’їзд п[ід] з[аголовком] «Чи було між руськими племенами плем’я хорватів?» (с. 6)], отже не буду деталічно в неї тут входити, але головні моменти і контроверсії зазначу.
Виходять звичайно зі згадок «Повісті» про хорватів, ближче поясняють їх на підставі оповідання Константина Порф[ірородного] про Білохорватію та при помочі інших комбінацій (хоро- і топографічної номенклатури, зближувань з іменем Карпатів і т. ін.) стараються ближче означити їх територію. Тим часом з звісних згадок «Повісті» перша – в етнографічнім огляді («Іпат[ська літопись]», с. 7) – дуже виглядає на інтерполяцію: один з редакторів, бажаючи можливо доповнити сей реєстр руських племен, дописав тут ім’я хорватів, знайшовши його нижче під р. 907 або 993. Таких голих імен в первісних редакціях етнографічного огляду «Повісті» ми не стрічаємо. Але більше нічого пояснити про хорватів інтерполятор не умів, бо мав саме ім’я; в дійсності хорвати, згадані під р. 993, могли зовсім не бути східнослов’янським племенем. Згадка під 907 р. має также каталоговий характер і также нічого, крім голого імені, не дає.
Константин Порф[ірородний] нічого не може помочи в сій справі, бо його Білу Хорватію (поминаючи вже дуже сумнівну важність його оповідання про міграцію хорватів і сербів) не маємо ніякої підстави прикладати до руського Підкарпаття: прикладають їі знов-таки з огляду на тих руських хорватів «Повісті». Ще більше сумнівне зближення Воїχι = бойки. Топографія Прикарпаття, ані саме ім’я Карпатів [Близько підходить до імені хорватів північнонімецьке епічне Harfadha, але чи будемо його толкувати як «Карпати» чи «Хорватські гори» (див.: Paul, «Grundriss der germanischen Philologie», III, с. 762), для локалізації хорватів воно однаково не дасть ніякої підстави] также не дає ніякої підстави для локалізації хорватів. Кінець кінцем одинокі хорвати в прикарпатських краях – се чеські хорвати привілею празькій катедрі (підробленого, потвердженого 1086 р.); згадки же «Повісті» про хорватів руських і оповідання Константина П[орфірородного] про хорватів сербських можуть бути простими непорозуміннями, й існування племені руських хорватів взагалі, а на Підкарпатті спеціально, зістається непевним. Ми не знаємо, яким племінним іменем звалися східнослов’янські осадники Підкарпаття, руської західної окраїни.
Останнє руське плем’я на заході, нам звісне по імені, – се дуліби. Як далеко сягали його осади на захід, не знаємо. Кілька сіл того імені в басейні верхнього Дністра [Дуліби коло Ходорова, другі – під Стриєм, треті коло Бучача. На них звернув увагу Барсов (op. c[it.], с. 102).] можуть вказувати, думаю, що се поріччя лежало вже за межами масової дулібської колонізації. «Повість» садовить їх над Бугом: «живяху по Бугу», значить – Західному, віслянському. Вправді, Барсов толкував се так, що тут треба розуміти верхів’я обох «Буговъ», себто Богу (полудневого) і Бугу (віслянського) [Ор. c[it.], с. 102.], а інші дослідники, до яких новішими часами прилучився і д. Шахматов, містять дулібів над Богом (полудневим) [Шараневич, «История Галицко-Володимирской Руси», с.4; Шахматов, ор. c[it.], с. 23; він читає Бу Лавр[ентіївського] кодексу як Богу.], але се неможливо.
«Повість» виразно говорить про один Буг, а пояснення «кде нынѣ Волыняне» не лишає місця сумніву, котрий з двох «Бугів» маємо тут розуміти: Волинь, як відомо, стояв на Бугу (віслянськім) [«Іпат[ська літопись»], с.100: «приде къ Волыню и сташа обаполъ рѣки Буга».], а Побожжя до Волині властиво не зачислялося. Говорити, що колись давніше, ще перед тим, дуліби жили на Богу чи на верхів’ях Богу і Бугу, значить ставити зовсім довільну, на нічім не оперту гіпотезу. Ні ми, ні «Повість» нічого не знає про якусь таку міграцію дулібів, а мушу сказати, що всякі такі пересування племен, не виставлених на натиск кочових орд безпосередньо, в часі, коли слов’янське розселення уже уставилося (VIII – X вв.), здаються мені дуже малоправдоподібними.
Назви «бужан» і «волинян» Барсов об’яснив дуже основно як пізніші імена, що заступили старе племінне ім’я дулібів. Такий погляд був прийнятий і іншими дослідниками, між іншими і істориками Волинської землі – Андріяшевим і (менше рішучо) Івановим [Барсов, с. 100 – 102; Андрияшев, «Очерк истории Волын[ской] зем[ли]», с. 7; Иванов, «Исторические судьбы Волын[ской] зем[ли]», с. 39]. Д[обродій] Шахматов вертається, одначе, до старого погляду, що дуліби, бужани, волиняни – се ріжні племена, що заступали одне місце другого: волиняни, відступаючи з полудневих степів, потиснули дулібів, що сиділи на Богу, на північ, і під сим натиском вони й бужани посунулися далі Бугом віслянським [Ор. c[it.], с. 19-23.].
Хоч при тім ш[ановний] автор доказів ніяких особливих не подає (так само, як і д. Андріяшев, котрого деякі гадки приймає д. Шахматов) [Не може, розуміється, служити доказом те, що д. Шахматов вказує одне село Дуліби в Городенській губ[ернії], а одне в Мінській, – такі осади з племінними іменами можуть стрічатися далеко за границями того племені, не тільки на пограниччі], так що ся міграція племен зістається властиво гіпотезою, навіть висловленою досить неясно, але поважання, яке я маю перед науковими заслугами автора, каже мені ввійти ближче в теорію осібності дулібів, бужан і волинян, що послужила ш[ановному] автору, очевидно, вихідною точкою до сеї гіпотези міграції.
«Бужане – зань сѣдять по Бугу, послѣ же Волыняне». «Дулѣби же живяху по Бугу, кде нынѣ Волыняне». Насамперед, що бужани і волиняни – се два імені того же самого племені, в тім не може бути сумніву найменшого. Волиняни – се назва не племінна, а політична, взята від города Волиня, політичного центру. Вона належить до циклу таких політичних імен, як кияни, полочани, новгородці, що заступають собою старі племінні імена полян, кривичів, словен. Та й слова «Повісті», що бужани «сѣдять» і досі там же (сей варіант ми мусимо уважати старшим, як «сѣдяху» «Лавр[ентіївської] літоп[исі]»), виразно показують, що нема тут мови про міграцію бужан і заміну його новим племенем.
Зрештою, я вже сказав, що такі міграції й пересування племен в поясі позастеповім я для тих часів самі собою уважаю за зовсім неправдоподібні (з місць невигідних могли рушатися ватаги колоністів і осідати на території іншого племені, але щоб цілі племена в ті часи осілого, хліборобського життя мандрували, і то не на якісь порожні простори, а витискаючи відти цілі інші племена, – то мені не здається можливим!). Але тепер я розглядаюся в аргументах незалежно від сеї принципіальної обставини.
Може бути тільки питання, чи бужани і дуліби не два осібні племена. Се справа, дійсно, не така ясна, і тому бачимо, що й ті дослідники, які вважають назву волинян рішучо політичною, а не племінною, вагаються, чи признати бужан і дулібів за одне плем’я, чи за два [Напр., Иванов, op. [cit.], с. 38 – 39.]. Але я думаю, що ближче приглянувшися до сеї справи, небагато лишимо місця сумніву.
Коли дуліби й бужани – се два осібні племена, то дуже дивно, що в «Повісті» вони ніде не виступають разом, ні при однім вичисленні, хоч мали б то бути сусідні племена, а «Повість» дуже любить власне такі сполучення сусідніх, географічно близьких імен. Слова «кде нынѣ Волыняне» дуже виглядають на пізнішу глосу (сих слів і нема в деяких кодексах Лаврентіївської групи – Радивилівськім і Академічнім); отже в сім, найстаранніше зробленім реєстрі були б бужани пропущені; нема їх в оповіданні походу Олега, і взагалі ім’я дулібів виключає ім’я бужан, і навпаки [Тільки в зовсім пізніх компіляціях стрічаємо ми інтерполіруване ім’я бужан поруч дулібів: Воскр[есенський] І, с. 264, Никон[овський] І, с. 5.].
Міграції дулібів «Повість», очевидно, не знає: кажучи, що вони сиділи по Бугу, де тепер волиняни, вона б, певне, пояснила нам, де ті дуліби звідти поділися, якби їх місце дійсно зайняло нове плем’я бужан. Та й така міграція неправдоподібна сама по собі, як я вже казав.
З тих причин я не вважаю правдоподібним, аби бужани було взагалі іменем племені, хоч би й другим племінним іменем дулібів (в такім разі, мабуть, также прийшлося б прийняти пізнішу міграцію дулібів над Буг, бо вже по слов’янськім розселенні вони були звісні у нас під сим іменем – дулібів, і хіба через пізнішу міграцію над Буг могли дістати ім’я бужан, але «Повість» не знає ніяких давніших осад їх, як тільки над Бугом).
Досить правдоподібним уважаю об’яснення, виставлене Барсовим (l.c.), що ім’я бужан пішло від Бужська. «Повість» між своїми улюбленими теоріями має також і сю: виводити, де можна і не можна, назви племен від рік. Полочани, напр., в дійсності дістали своє ім’я не від річки Полоти, а від Полотська; так могло бути і з бужанами. На сій території ми взагалі бачимо багатство таких політичних назв – окрім волинян, іще Червенські городи, лучани; могло таким бути й ім’я бужан [Про те, як територіально й хронологічно могли сі політичні назви комбінуватися, див. «Історію України-Руси», т. І, с. 122 – 123.]. Се здається мені правдоподібнішим, ніж бачити в «бужанах» топічну назву певної частини дулібів [Напр., Иванов, op.[cit.], l. c.], хоч і се об’яснення также можливе.
Племінним іменем не можу вважати также і «лучан» – Λεvζείvοι Константина Порфірородного, як вважають деякі дослідники (і я сам ще недавно), зв’язуючи з улучичами (вар[іант] уличів) «Повісті» [Про ріжні теорії див. «Історію України-Руси», І, с. 381 – 382; висловлені там мною погляди остільки зміняю тепер, що не признаю самостійного значіння за варіантом «улутичі», «улучичі» й держуся тільки «уличів» – див. с. 176 – 179 другого видання]. Бо з того вкінці виходило б таке, що лучани-лучичі поставили по імені свого племені місто Лучеськ, а від Лучеська звалися потім лучанами. Таких городів, прозваних по імені племені, ми у нас не знаємо. Очевидно, се также назва політична, взята від города – політичного центру Лучеська. Дуже можливо, одначе, що подібність імені уличів і лучичів, Лучеська і близьке територіальне сусідство їх вплинуло на те, що сі два імена мішалися, і поруч ріжних інших варіантів імені «уличі» появилися й «улучичі», а їх стали тол-кувати новішими часами як «лучан», так як варіант угличів в’язався в звукову асоціацію з Угличем [Про сі варіанти – там же].
Який племінний підклад мала територія лучан, сказати напевно годі. Недавно ще з значною певністю говорили ми, що територія деревлян на заході не йшла далі поріччя Горині. Тепер викриття в поріччі Стиру похоронного обряду, дуже близького до древлянського [див. вище], змушує бути обережнішими. Хтозна, може, і в поріччі Стиру були деревляни. За тим, що були тут дуліби, окрім пізнішої політичної зв’язі Лучеська з Волинню (сам по собі аргумент зовсім маловажний), промовляла б хіба географічна близькість поріччя Стиру до дулібського Побужжя. Про інші племена (напр., про уличів) тяжко тут думати, а малоправдоподібним здається мені, аби «Повість» упустила ім’я племені, яке сиділо тут.
Справа розселення уличів в головнім представляється ясно. «Повість» (в новгородській версії) каже, що вони сиділи «по Днѣпру вънизъ, и посемъ преидоша межи Богъ и Днѣпръ». Сьому відповідає вагання між Дніпром і Дністром при означенні осад уличів в полудневій і північній версії «Повісті». На нових осадах знає їх і Константин Порфірородний, вичисляючи сусідів печенігів на правім боці Дніпра в такім порядку: Русь (поляни), уличі, деревляни, лучани (De administr. imp. cap. 37)[твір «Про управління імперією» [Константина Порфірородного], розділ 37; Dе аdmіnіstrаndо іmреrіо – несправжня назва твору К.Порфірородного (Багрянородного). Справжня назва: Пεрί έύνών – Про народи], Його звістка позволяє нам також і зорієнтуватися між численними варіантами улицького імені в копіях «Повісті»: Oύλτίvοι [Воϊχι – тут і далі М.Грушевський наводить ряд етнонімів, які зустрічаються у К.Порфірородного, співставляючи їх з назвами староукраїнських племен ]; Константина відповідають уличам «Повісті», тимчасом як такі варіанти, як угличі, улучі, являється уже результатом етимологізування (( Vοlksethymologie) книжників.
Отже, уличі сиділи на нижнім Дніпрі і з часом, але не пізніше 1-ої половини X в., пересунулися відти «між Бог і Дністер». Тут, одначе, виникають ріжні питання. Насамперед, як розуміти се «по Днѣпру вънизъ»? Найпростіше було, з становища книжника, що писав се на правім боці Дніпра в Києві, толкувати се так, що уличі сиділи на правім боці нижнього Дніпра. Можна б толкувати, що сиділи вони по обох боках Дніпра, але се було б мале натягання тексту, мені здається. Друге: чи уличі, відступаючи з нижнього Дніпра, відступали на свою ж таки територію, чи на чужу? Мовчання «Повісті» про якусь іншу племінну територію промовляло б скорше за першим толкуванням: що се була концентрація уличів в певній часті на їх же племінній території. Тому що причиною сього переходу їх треба найпра-вдоподібніше вважати печенізький натиск першої половини X в., напрям їх міграції треба міркувати не просто як західний, а борше північно-західний – на середнє і горішнє поріччя Богу.
При такім толкуванні уличі дістають великий простір на правім боці Дніпра і по Богу. В великості території нема, одначе, нічого неможливого – се колонізаційна периферія, де колонізація мусила бути найбільше екстенсивна – і рідка. Але зістається голим ліве побережжя Дніпра. Хто сидів там? На се ми не маємо відповіді.
Нещодавно проф. Завітневич пробував підперти археологічними доказами існування осібного племені «суличів» [«Существовало ли славянское племя суличи» – «Труды VII съезда», т. I.]. Але так, як саме се ім’я виникло з хибного варіанта («съ Суличи» замість «съ Уличи», в Радивил[івськім] і Акад[емічнім] кодексі, під 885 p.), так і археологічні докази д. Завітневича не були стійні (вказаний ним похоронний тип звісний і далі на північ, в сіверянських землях). Поріччя Сули належало до сіверян, а лівого берега нижнього Дніпра не маємо поки що підстав зачисляти до їх колонізації.
Може бути, з часом сю справу прояснить археологія, але мусить вона для того бути значно ліпшою, ніж та, яка дуже часто культивується тепер в Росії.
У Львові, 18 (31) XIІ [1]903
Примітки
Вперше надруковано в збірнику Петербурзької академії наук, виданому за редакцією В.Ламанського: Статьи по славяноведению. – Вып. І. – СПб., 1904. – С. 305 – 321. Є також окремі відбитки статті (17 с.). У ЛНВ була надрукована рецензія В.Гнатюка (1905. – Т. XXIX. – С. 69).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 83 – 99.