[Рец.] Études de mythologie slave
Михайло Грушевський
№ 1. Peroun ет saint élie, par luis leger. Париж (Maisonneuve), 1895, ст. 31 те ж: № 2. Svantovit ет les dieus en «vit».
П[ариж], 1896, ст. 40
Сі брошури становлять передруки (з деякими доповненнями) статей французького славіста, друкованих в «Revue d’histoire des religions» в 1895 – 1896 pp. Автор, що не раз вже звертався до слов’янської міфології, читав, як пояснює в передмові, спеціальний курс про неї в College de France в 1895 p. і має намір обробити сі виклади для опублікування в осібнім томі. Видані тепер епізоди, як він сподівається, послужать зразком того інтересу, який можуть мати сі його розвідки. Розвідки сі, одначе, особливим інтересом не визначаються, хоч автор і показує добру знайомість з літературою слов’янських старинностей і орудує досить багатим матеріалом.
У першій студії автор збирає відомості про культ Перуна на Русі і сліди його у інших слов’ян, над паралеллю між Перуном і св. Іллею (автор зазначає факт присяги християнської Русі в церкві св. Іллі, тимчасом як поганська присягала перед Перуном – с. 10) і виказує пережитки віри в св. Іллю, як наступника Перуна у різних сучасних слов’янських народів (з української етнографії автор наводить лише дві легенди з Буковини, не називаючи джерела – с. 25 – 26). Се все мало дає нового для слов’янської міфології.
Цікаво б було вислідити, як зайняв Ілля місце Перуна, та автор сю точку не вияснив відповідно, обмежившись кількома неясними натяками. З одного боку, він вказує, що культ Іллі здобув особливе значення у греків, де йому присвячували каплиці на горах і святкували день взяття його на небо (с. 23), з другого – висловлює гадку, що між особами Старого Завіту Ілля належить до тих, що найбільше вражав фантазію руських, слов’янських або варязьких неофітів, пригадуючи разом слов’янського Перуна і скандинавського Тора своєю властю над дощем і огнем і надприродним перенесенням на небо. Не кажучи за Тора, що, як взятий сюди задля скандинавських русинів, може справу хіба заплутати (міфологія – то одна з дуже слабих точок скандинавської теорії), зостається непевним – чи слов’яни перейняли готові погляди на Іллю від греків, чи виробили самостійно, чи, нарешті, ся заміна їм була підсунута духовенством навмисне, як-то часто думають про подібні заміни.
У другій студії автор зводить тексти про Святовита, далі – відкидаючи гадку (Міклошича) про св. Віта в сім імені, зводить імена слов’янських богів і осіб на «вит» і «звит «, і подає своє пояснення імені «звіт», «віщати» – бог, що дає справедливі віщування. Далі застановляємся над різьбами, в яких бачили Святовита – рюгенською і збруцькою. На останню – спеціально цікаву для нас, звертає автор особливу увагу. Згадавши про скептицизм, з яким прийняли вість про збруцького Святовита поза польськими кругами, і цілковите ігнорування його у новіших слов’янських міфологів (як Крек, Махаль), автор сам дуже обережно висловлює свій скептицизм в сій справі, признаючи її невирішеною остаточно.
Він вказує на занадто велике припасування в виконанні сього ідола до оповідання Саксона Граматика (с. 32) і покликується на лист д-ра Кентржинського, що зауважив брак слідів давності на камені ідола і ряд сумнівних подробиць в самім виконанні. Додамо, що з наших учених пок[ійний] Драгоманов, як видно з недавно публікованих листів його («Житє і слово», 1897, II), уважав ідол теж фальсифікатом.
[Недавно вийшла в світ відбитка статті Ом[еляна] Партицького «Велика слов’янська держава перед двома тисячами літ», Львів, 1889, 16°, ст[орінок] 100: се передрук фейлетонів «Діла», що почав тоді робитись, але не вийшов чомусь. Тож годі сю обговорювати як нову – зауважу тут лише, що автор говорить в ній про скіфів, уважаючи їх за слов’ян. На с. 72 і далі подав він (тому й згадую про сю книжечку на сім місці) опис збруцького ідола, уважаючи його статуєю Дажбога і пояснюючи поодинокі фігури на нім. Метод тих пояснень звісний читачам «Старинної історії Галичини».]
Взагалі можна сказати, що сі розвідки д. Леже, не даючи чогось дуже нового і не осягаючи цілковитої повноти, можуть корисно познайомити з сучасним станом питань в науці, отже придатись не лише для французького читача, для якого Слов’янщина є «земля незнаема», а й для слов’ян самих.
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. 19. – Кн. 5. – С. 1 – 3 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАК України. – Ф. 1235. – On. 1. – Спр. 242. – Арк. 71 – 72 зв. (Без закінчення); ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 227-228. Підпис: М.Грушевський.
Міклошич Франц (Franz von Miklosich) (Франьо) (1813 – 1891) – австрійський та словенський мовознавець. Академік Віденської академії наук (від 1851). Ректор Віденського університету (1854 – 1855).
Основні праці: «Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen» у 4 т. (1852 – 1874), «Vergleichende Formenlehre der slavischen Sprachen» (1856), «Die Sprache der Bulgaren in Siebenbürgen» (1856), «Etymologisches Wörterbuch der slavischen Sprachen» (1886).
Драгоманов Михайло Петрович (1841 – 1895) – український історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ. Доцент Київського університету св. Володимира (від 1864), професор Софійського університету (від 1889). Член Київської Старої громади та Південно-Західного відділення Російського географічного товариства.
Основні праці: «Нові українські пісні про громадські справи» (1881), «ШевчеН’ ко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Австро-руські спомини, 1867 – 1877» та ін.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 37 – 39.