Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Праслов’янська територія

Михайло Грушевський

Різні теорії про неї; традиція дунайської правітчини, теорія карпатської правітчини

Виділивши, хоч з певним, далеким приближенням для литовської групи по її відокремленню Балтійське побережжя і що найменше – землі між Німаном і Двиною, ми для праслов’янської території маємо простір від Карпатського підгір’я до Алаунської (Валдайської) височини, краї верхнього й середнього Дніпра (але території на схід від Дніпра, а також в сусідстві німанського басейна – спірні), та краї між Віслою й Німаном аж до моря (о скільки сі краї не були зайняті готськими й литовськими осадами). Таке означення праслов’янської території в головнім (з різними другорядними відмінами) досить прийняте в науці і дійсно опирається на цілій сумі наших відомостей, тож і має значну, як на тепер – найбільшу правдоподібність за собою.

[В головнім стрічаємо його вже у Суровецького (Śledzenie początku narodów słowiańskich – Dzieła, вид[ання] Туровського, с, 382) і потім у Шафарика, Slov. starožit., l, 10, § 1. Численних новіших праць, що стоять на сім становищу, не буду вичисляти, а згадаю про їх відміни. Відміни сі в поодиноких поглядах головно такі: деякі на сході праслов’янську територію протягають в район верхньої Волги й Дону, інші, розширяючи праслов’янську територію на північний схід, ограничують на полудневім заході, вважаючи басейн Дону заселеним чужеродцями. Деякі протягають слов’янські границі далі і на захід – на вододіл Вісли й Одеру, або до самого Одеру. Одначе від розширення на схід повздержують неслов’янські хорографічні елементи, хоч можливість такого розширення не можна категорично заперечити. Західну границю ставить виразно Птолемей. Необережно висловлена гадка Нідерле (Staroveké zpravy, c. 69, 81. Starož., I, c. 30), що слов’янські осади над Дніпром могли сягати до моря, потім взяті ним назад (ib[id], І, с. 260).]

Не можу проминути мовчанням, що при таким виводі слов’янської і спеціально східно-руської правітчини ми зовсім розминаємось з нашою історичною традицією, представленою автором вступних глав «Повісті временних літ». Для нього вихідною точкою слов’янської колонізації було середнє й нижнє Подунав’я, і слов’янське розселення у нього йшло на північ, північний схід і схід. «По мнозѣхъ же временехъ», каже він, «сѣли суть словени по Дунаеви, кде есть нынѣ Угорская земля й Болгарьская; отъ тѣхъ словенъ розидошася по земьли й прозвашася имены своими». [Іпатський кодекс, с. 3.] Традиція ся противиться всій сумі наших відомостей про слов’янську колонізацію; се невдала гіпотеза київського книжника. Скомбінувалася вона в тих часах, коли пам’ять про слов’янську міграцію вже затерлась; піддали її різні факти – як згадки народної поезії про Дунай, біблійне оповідання про загальне розселення народів з полудня, а головно мабуть навіяли її свіжіші факти витискання Русі з середнього і нижнього Подунав’я в Х-XI в. Навіть в народних переказах вона, очевидно, не мала ніякої основи і не може мати ніякого значіння для історії слов’янської міграції. [Про традицію дунайської правітчини в пізнішім письменстві і противну їй теорію сарматську, що у західних письменників виступає ще скорше (у равенського космографа, VII в.: Scytharum patria, unde Sciavinorum exorta est prosapia), найповніше у Нідерле, Slovanské starožitnosti, розд. І. Тут і критика аргументів дунайської теорії), які були виставлювані нечисленними її оборонцями (як Дрінов, Самоквасов, Піч, з наших Ф. Вовк).]

Мушу згадати ще новішу теорію – популярну головно в історіографії російській, – що правітчину слов’янську уміщує на Підкарпатті, в Галичині й сусідніх частях Волині. Головною і властиво одинокою підставою сеї теорії (щоправда, ніхто докладніше аргументувати її й не постарався досі) послужило помічення, що найбільшу чистоту слов’янських елементів в хорографії показує територія на полудень від Прип’яті й на захід від Дніпра, особливо теперішня Волинь і Галичина. [Надєждін ор. c[it.], Барсов, География, 2 с. 73, і новіші праці: Ист[ория] древней Руси, Филевича, цитована монографія Смоленщина, Голубовського, і особливо Курс русской истории, Ключевского (I, с. 22) – найбільш авторитетного представника сеї теорії.]

Сі хорографічні помічення самі таким чином не дають підстави обмежити сеї правітчини західною, прикарпатською частиною. Нема ніяких причин виключати Придніпровських країв з хорографічного становища також вповні слов’янських [Історичні звістки – напр. текст Иордана, на який покликується Ключевський – також не дає ніякої підстави до того, аби триматися виключно Прикарпаття. Та й звістки се пізніші, уже з часів слов’янського розселення.] (а й сліди неслов’янської колонізації на північ від Прип’яті і на схід від Дніпра, як казав я, ми не маємо права переносити в часи праслов’янські та виключати сі землі з слов’янської правітчини, бо в сих неслов’янських елементах могли відбитися переміни з часів слов’янського розселення).

Нема причини абсолютно виключати і Прикарпаття, але класти во главу угла слов’янської правітчини саме прикарпатські краї незвичайно трудно супроти того, що тут як раз маємо ясні сліди іншої колонізації в близшім сусідстві – гірські краї карпатські займають племена безсумнівно неслов’янські (тракийські правдподібно [Про се нижче, в гл. III.], і в сучасній хорографії Карпатів ми справді маємо масу елементів неслов’янських, може новіших – волоських, а може й старіших. В часи старшого германського руху Підкарпатське підгір’я займає германська колонізація (була тут в III-IV вв. перед Хр[истом] ). Перед ним могла тут бути й слов’янська кольонізація, але могла бути й інша, напр. кельтська, як по інших областях тодішнього розширення германців. [Про сі здогади про кельтів див. там же.]

Полуднева частина Галицького підгір’я – поріччя середнього Дністра, як ми бачили, в часах індоєвропейського розселення зайняте характеристичною культурою глиняних будівель, яка розширяється відси зовсім не в напрямах пізнішого слов’янського розселення на північний захід і північний схід, а на полудень і схід, і не полишає в районі пізнішого слов’янського розселення скільки-небудь виразного наступства. Всі сі факти роблять для Прикарпаття ролю слов’янської правітчини майже неможливою. Заразом отся маленька аналіза може послужити ілюстрацією, як трудно пересувати сю правітчину куди-небудь з тої просторони, яку ми вище визначили для неї.

[Не уважаю потрібним застановлятись на різних зовсім ненаукових і фантастичних розширеннях слов’янської території в різних теоріях, що вважали слов’ян тубильцями в Германії, на Балканах і т. ін. Підставою для них служила тотожність або подібність імен; таким чином, до слов’ян зачислялися напр. венети італійські й арморицькі; за тим ішло накручування на слов’янське різних чужих імен, напр, свебів-свевів на слов’ян, семнонів на Ziemian і т. ін. Проби – підперти сі теорії далеко ранішого слов’янського розселення на заході і полудневім заході археологічними доказами, як то подибуємо особливо у чеських археологів, не можуть переконувати, бо їх докази самі ще не мають доказової сили. Огляд сих теорій і їх старшої літератури див. у Крека, с. 313-6, огляд новіших праць сього напряму – Записки Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка, т. LIII. і XV, Наук[ова] хроніка. До нашої історії з них ближче належать: численні студії нашого земляка Ол. Партицького, зведені в його Старинній історії Галичини, т. I, 1894, Самоквасова – Исследования по истории русского права, I-II (1896-7), Филевича, История древней Руси, т. І, 1896 (про них Записки, т. V і XVIII).]


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 75 – 77.